Но Центр не винуватий, бо його строїли спочатку як архів компартії, яка вибрала собі іменно це місце, щоб таким чином запечатать правду про нього. За що компартія й була наказана в 1991 році, наказово прекратя свойо существуваніє, поступившися цією спорудою під Телецентр, який получаїться тепер ні в чому не винуватий.
А шо таке "Цирк"? Це така арена тіпа амфмітіатру, за що її так і позвали, бо вона була одним із менших ярів-одрогів так званого величезного Реп'яхового яру. Де були дуже тверді глини, що позволило удержувать їм крутізну тридцяметрової висоти урвища. І над ним німці бульдозерами вирили таку тірасу, як наче для зрітілів гальорку цирку. І от спеціально на православному кладбіщі усіх ївреїв роздягали під предлогом дізінфекції одєжди і заганяли у ту страшну траншею чоловіків окремо од жінок. І били іх там шомполами, щоб деморалізувати і шоб вони самі, штовхаючи одне одного, бігли до тої прірви. По другий бік якої стояв кулемет, який бив по людях і вони падали вниз. Й не стріляв він лише з перервою на обід, бо в німців був тоді такий сильний порядок з прийомом піщі. Поїдять, а потім знову розстрілюють.
В перший же день єврейського розстрілу піднялася в Києві нелюдська страшна жара, шо навіть німці не ожидали з усією їхньою скрупульозностю і од убитих пішов тяжкий дух. Тоді німці позбирали усю в Києві звезли туди всю карболку й залили нею полностью дно Реп'яхового яру. Но крові було навіть більше, що вона вступила в хімічну реакцію з карболкою і все дно страшного яру закипіло, стало червоною піною.
Еренбург записував. І про те, що розстріли велися по всіх тих кладовищах. Де німці ніколи не розстрілювали православних на православному, а татарів на татарському, а навпаки, тільки на протівоположних. Щоб посварить всі народи між собою. І про те, що фашисти потім робили євреям ексгумацію, бо багато хто з них не здавав, як положено було, а ковтав золото; но потім фашисти почали просто перепалювали трупи і з попелу виймали щодня по чемодану драгметалу. Ця переплавка відбувалася само в тому місці, де тепер і стоїть пам'ятник погиблим, і нехай ніхто тепер не говорить, що він стоїть не най в страшнішім місці. Бо цей, по-відіму, опит і навчив їх потім палити в усіх наступних своїх концтаборах людей без ексгумації, а одразу.
Потім Іванов побачив, що Еренбургу стало дуже погано. І він повів журналіста до себе додому. Бо це було-таки ближче, ніж до центру Києва в готель. Іванов жив тоді недалеко звідти в бабусі од того страшного місця. Не помню, може, аж два чи півтора з половиною кілометри на північ, за теперішньою Окружною трасою, аж за Кириловською церквою. Там вони одігрілися чайом і пісатіль-журналіст запитав:
– А як називається ця мєстность, де ми тепер?
Бо це був, фактічискі, закавулок із п'ятьох хат, де жили чомусь переважно старі женські люди. Але табличку він мав, во імя малінького такого ярка.
– А дуже просто, – відповів Іванов, – а називається вона: "Бабин Яр".
Отам саме Еренбург сидів і писав ту страшну статтю. А написавши, почав думать, як її ж назвать для найстоличнішої газети "Правди". "Реп'яхів яр?" Назва ця не здавалися письменникові точною. "Сирець?" Ну вже точно, шо вже "Цирком" її не назвеш, то це напевне. Він довго думав, доки не визирнув у віконце, де на протилежному домі не побачив вивіску з назвою вулички "Бабин Яр". І назвав так:
"Репортаж з Бабиного Яру". Не назвою, де бачив. А назвою, де писав.
Так він сильно назвав, що потім, тут же по публікації цілий увесь цей регіон далеко на Сирці змушений був перебирати на себе ці два страшні тепер для кожної людини слова. Возведя цим самим прокляття на якусь безимянну бабу, чиїм іменем було неосторожно колись названо зовсім ні в чому невинну вуличку, таку, що там, може, взагалі і яру ніякого ніколи не було. Тут треба понімать, що газета "Правда", це була найгламніша інскстанція правди, і вже що як назвала, то так і буде, напримєр Сєрґєя Тюленева назвала "Тюлєніним", то після того всю його оставшу в живих сім'ю заставили помінять на таку фамілію паспорта. Або ще лучче: хто знає, що жив такий Андрій Стаханов? А совіршив він подвиг, за що його газета "Правда" назвала Алєксєєм і так переіменувала, що сім'я його змушена була перейти на материну хвамілію і рідна дочка його й дотепер працює ізвєсним диктором на Центральному тілівідінії в Москві, но про це тепер ніхто не знає, а город Стаханов носить його ім'я, хоча він не там совершав подвиги, а в Ірмені, за що Ірмино, аби приховати полностю таємницю Андрія було переіменовано в... Теплогорськ. От такі чудеса робила Москва з Україною во імя своєї "Правди", але потроху справжня правда вийде нагору, як кров над карболкой.
Й почали приїздити міжнародні люди. Й говорити про те, що треба поставити жертвам пам'ятника. Але місцева влада опіралася. Доки не приїхав найголовніший єврейський равин, а в нього був лічний фотограф Гітліра, який потім покаявся і став лічним фотографом равина. І вони ходили тими страшними місцями й читали привезені з Германії списки погиблих, ці списки разом з картами були вже конфісковані у фашистів.
І там було єврейських жертв нащитано п'ятдесят дві тисячі.
Мером тоді в Києві хоть був Давидов, но він продовжував не дозволяти, хоча й був по національності єврей, і вирішив повністю скрить цю таємницю зрівняти те страшне місце з земльой в буквальному смислі слова. Заливши його, накачавши пісково-глиняною пульпою до країв. І зробив це неправильно, бо робив це він під осінь. Прийшла зима і вода в пульпі замерзла, бо не могла з пульпи просочиться вниз, тому що та тверда глина не пускала крізь себе. А коли весною все розтануло, то цей колишній Реп'яхів яр, переіменований тепер навсігда в Бабин Яр – нарешті прорвало. Й затопило Куріньовку, збільшивши кількість своїх жертв. І шоб зам'ять це найновійше злодіяніє, ЦеКа не дозволило даже вслух проізносіть слово Бабин Яр. Бо тім времєнєм євреї почали активно заявлять, що Куреньовська трагедія – це плата за єврейські безневинні жертви, і що далі буде ще хуже.
Хрущов не повірив і приказав Давидову теж не вірить. І що? Хрущов знізвьоргнут, а Давидов і сам одразу помер. Так що все ЦеКа переполошилося, шо і їм за це тепер що-небудь буде, і шоби прикрити свої нові злодіянія, вирішили краще поставити там пам'ятника злодіяніям предидущим, щоб тим самим списать усі гріхи на фашистів. Які, як тепер стало всім очевидно, нічим од комуністів не кращі. Для чого спустило згори іншу цифру нових списків старих жертв: сто двадцять вісім тисяч євреїв і триста тисяч совєтских воєнноплєнних. Чиї цифри точніші – трофейні німецько-єврейські, чи хрущовсько-брежньовські, ніхто не скаже, бо тут появилися злопихатілі, які взагалі не визнавали ніяких єврейських цифр. Бо доводили, що у часи фашизму євреїв було ними убито шість міліонів чоловік, тоді як у всій окупованій німцями Європі євреїв жило разом взятими до п'ять міліонів. І шоби зам'ять ці усі цифри разом, вирішили поставити пам'ятника "Загиблим совєтскім гражданам", не називая, хто, коли, за що погиб. І так почали ставити пам'ятник, щоби знову збити з толку мірову общественность і усю її аерофотозйомку, яка ведеться тепер спеціально для цього з супутників.
І цьому виною мародьори. Вони точно знали місце розстрілів і там розкопували, щоби знайти собі золото з зубів те, що німці не помітили й не забрали. А навколо були вже для прикритія цього страшного місця завгодя посаджені й повиростали густі ліси, яких під час війни не було. Щоб чесним людям було страшно ходити. Там під видом охоти на диких лисиць і зайців часто проізводілісь вистріли, – шо туди й міліція боялась показаться, пугаясь розкиданих кругом людських черепів. Й так сильно, що багато хто із мєстних, наколупавши золотішка, поставили собі нові доми й автомашини купили ще в голодні послівоєнні страшні годи. Й продолжали це дєлать і впослі, а тим часом наші начальнички сорівнувалися мислями: ставить пам'ятника, чи ні?
Тут саме до влади приходить новий главний архітектор города Кієв. І хто це? Та той само колишній мальчик Іванов, який лічно знає всю правду, особинно ту, яку був перекрутив невірно Еренбург, помінявши гіографіческі місця містами.
– А якщо мені за це теж щось буде? – обезпокоївся Іванов, зная долю попередників своїх і почав помагать ідеї пам'ятника. І вчасно це встиг зробити, бо вмер він молодим цвітущим мужчиною у возрасті пітідісяті лєт. Но, слава Богу, устигши це зробити після поставлення пам'ятника, а не до. І поніс на той світ правду про істинну назву Реп'яхового яру, переіменованого не без його славнозвісної помощі в Яр Бабин.
Яку взнав своїми каналами Віталій Коротим, бо він був прораб Перестройки.
– Нємєдлєнно знімать кінокартину про правду, – каже він режисерам.
Бо Перестройка тоді вже бистрінько потроху нарешті кончалася, і це ніхто краще за Коротича не знав. І він боявся не встигнути, доки є гламним редактором "Огонька", який заступив собою тепер газету "Правда". От беруть такі довгі клєтки й починають туди ловити з усього Київа голубів. Щоби почать свою кінокартину про правду Реп'яхового яру з того, що над Реп'яховим яром летить тисячі птахів. От вони привезли ті клітки й націлили на той "Цирк" свої кінокамери, й одкрили клітки. І що? Голуби всі полетіли в протівоположний бік. І камери нічого не зняли, лише даром потратили пльонку. Так фільма й не появилося, так правду ніхто й не взнав.
Бо коли Еренбург після війни виступав на Нюренбергському процесі, де требував вознагардить фашистів за масові убивства, він і сам не подозрівав тоді шо? Що самолічно сплутав усі карти, чим погубив своїм пером журналіста таку важну тему, яку був сам і приодкрив. Не тільки в смислі ігрових карт, але і в смислі гіографіческіх, чим привів міровую обществінность к тупіку, сам возбудя її. Погубив процес! Бо був пісатілєм, не журналістом, і тому мав сильнішу уяву, чим би її нада для правди й наніс народу свойому більше вреда, ніж пользи.
– Нада за це всю Гирманію за це перепахать, а потім цю ріллю посипать сіллю. Щоб ніколи на цій землі нічого більше не росло! – взивав він там з високої трибуни, переплутавши перед цим маленьку вуличку з яром.