кий хан теж бусурман, ми по нужді звели з ним дружбу, але прийняли від нього нестерпні муки. Про те, яке нещадне пролиття крові християнської, який полон був нам у польських панів, не треба вам і казати. А православний цар одної з нами віри. Він надіслав до нас бояр. Ми не знайдемо кращого друга і заступника, ніж російський народ.
У відповідь лунає голос усього народу:
— Волимо з російським народом! Щоб навіки єдині були!
* # *
Ця народна рада в Переяславі — велика історична подія. Це бажання, щоб українці і росіяни єдині були,— вигук серця українського народу, здійснюється і зараз.
Понад триста років минуло з того часу. Разом з російським народом українці боролися за свою волю, скинули згодом владу царя і поміщиків і разом, дружно збудували наш прекрасний Радянський Союз. Українці і росіяни — вірні брати, єдині навіки.
Тому й шануємо ми гетьмана Богдана Хмельницького не лише як хороброго полководця, не лише як народного героя, що очолив визвольний рух українського народу проти панської Польщі, а й як мудрого проводиря, що з'єднав наші шляхи з шляхом народу російського.
І пам'ять його жива до цього часу. Ордени імені Богдана Хмельницького прикрашають груди .героїв Великої
Вітчизняної війни — і українців, і росіян, і білорусів, і узбеків... Місто Переяслав названо на честь його — Переяслав— Хмельницький.
До останніх років свого життя Богдан Хмельницький мріяв про визволення Західної України, Буковини, Закарпаття.
Небагато років прожив після знаменної події — возз'єднання України з Росією — славний гетьман Богдан Хмельницький.
То не чорнії хмари ясне сонце заступали, Не буйні вітри в темнім морі бушували, Козаки Хмельницького ховали, Батька свого оплакали.
Та слава його не вмре, не поляже — житиме віки, як навічно живе наша дружба і любов з нашим старшим братом — російським народом.
1953
ВЕРБОВА ГІЛКА
Минав жовтень місяць. У безмежних степах застогнав вітер холодний та заквилив звір голодний. Треба було поспішити, щоб переплисти сердите й примхливе восени Каспійське море, поки не припинилась навігація. Тому на останній зупинці, у маленькому степовому містечку Гур'єві пробули лише кілька годин. Незабаром мав вийти в море останній у цьому році поштовий човен, і унтер-офіцер Булатов домовився, що їх довезуть на ньому до Мангишлаку — півострова на східному березі Каспійського моря. їх було двоє — проїжджих. Унтер-офіцер Булатов і доручений йому під догляд рядовий окремого Оренбурзького батальйону Тарас Шевченко.
Булатову наказали пильно стежити за рядовим Шевченком, щоб, бува, чого не писав, нічого не малював у дорозі, щоб ані клаптика паперу, ні олівця, ні пера не тримав у кишені чи в ранці.
Нічого того й не було у Тараса.
Самий ненависний солдатський ранець за плечима. От-от уже три роки носить його Тарас.
Так, за плечима вже три роки неволі. Орська фортеця, походи в пустині, плавання на Аральському морі. Та комусь там з начальства, нагорі, здалося, що ще не досить карається поет і художник Тарас Шевченко, і знову тюрма в Оренбурзі, в Орську і от відправляють його в далекий форт Новопетровське.
У серці Тараса невсипуща туга. Не можна звикнути до неволі.
"Хоча й волі, сказать по правді, не було",— пролітає в думках рядок з його ж вірша, написаного десь на шматочку паперу. Тарас гірко всміхається сам до себе. Тепер і цього не можна буде — пильне око наглядача не кине його й на мить.
От і зараз унтер Булатов подивився підозріло, але ж навіть йому присікатися нема до чого. Булатову нема діла та й не цікавить його, що це за людина, за віщо потрапила під "червону шапку". Для нього, власне, це вже не людина — це арештований, засланий, покараний, яких він багато бачив у своєму житті.
Тарас весь час мовчить. Такий мовчазний, сумний, лише коротко відповідає на запитання.
Коли дісталися до Гур'єва, правда, трохи ніби ожив, колишня юнацька цікавість засвітилася в сірих очах — та одразу й погасла. Нічого цікавого не було в цьому маленькому рибальському містечку. Треба було не баритися — перекусивши хлібом і рибою, подалися до ріки Уралу, влаштувалися на шхуну.
Перед ними проїхав віз з палицями.
— От для "зеленої алеї" було б,— багатозначно промовив Булатов,— а може, для цього й везуть.
Тарас здригнувся. "Зеленою алеєю" звали кару шпіцрутенами. В два ряди вишиковували солдатів, давали кожному палицю в руки, покараного роздягали до половини і вели зі зв'язаними назад руками між цими рядами, і кожен з солдатів повинен був ударити його по оголеній спині палицею. Іноді присуджували тисячу ударів, іноді дві — мало хто виживав після цього.
Тарас нагнувся — одна палиця лежала на дорозі, мабуть, упала з воза. Він підняв її. То була ще свіжа гілка.
— З верби,— тихо промовив Тарас.— Вербова гілка. І вмить уявив тихий став там, ген-ген, на Україні, і широкі верби похилили свої віти над ним.
Він не кинув гілки. Так і прийшов з нею до річки і в човен сів, стискаючи її в руці.
Гілка — не олівець, не перо — нею не напишеш віршів, не змалюєш малюнка. Булатов не звернув на це уваги.
От випливли в море, бурхливе, неспокійне, холодне осіннє море. Шхуну то підкидало вгору, як трісочку, то кружило, то заливало водою. Але під час плавання на Аральському морі Тарас звик і не до таких штормів. Він допомагав матросам, спокійний, замислений, заглиблений у свої думки. А гілочку не викинув у море, заткнув за пояс під свою солдатську кирею, ніби була та вербинка з далекої рідної України.
Так і прийшов він з вербовою гілкою до Новопетров-ського форту.
* * *
Піски та піски. Ні деревця, ні зеленого кущика. Скільки око сягає — сипучі руді піски, мертвий безмежний степ. Бур'яни, верблюжі колючки та полин — оце вся рослинність. Голі сірі скелі височать над морем. На крутій скелі, верстов зо три від моря і стоїть форт Новопетровський.
Скільки тобі конати там, Тарасе?
Десять гармат мусять наводити страх на кочових казахів. Та хто там думає нападати на цю фортецю? Казахи мирно пасуть своїх верблюдів, овець та кіз, тільки не чіпайте їхні кибитки, та не кривдіть їх самі. Невеличка кам'яна церква височить над іншими будовами — будинком коменданта, госпіталем, флігелями для офіцерів, казармами для рядових. Усе пофарбовано в казенний жовтий колір, і не тільки здалека, а й зблизу зливається з пісками, яким ні кінця, ні краю...
"Широка моя незамкнена тюрма,— думає Тарас,— і хоч би де яке Деревце!"
Він виймає вербову паличку — і втикає в землю на гарнізонному городі.
Шхуна, що привезла Тараса до Новопетровська, була останнім за той рік зв'язком з світом. І вже до весни ні пошти, ніяких звісток не чекати у форті. Булатов здав Тараса Шевченка ротному командирові Потапову, і сам лишився на зиму в Новопетровському укріпленні.
Тарас тільки глянув на Потапова — так серце в нього і завмерло.
Ніякого" навіть натяку на розуміння чогось людського не було в цьому грубому червоному обличчі з низьким чолом, синім носом любителя випити, злим поглядом невиразних жовто-зеленого кольору очей.
— Як ранець тримаєш? — гримнув він для першого знайомства.— Як стоїш? Я тебе вивчу стояти і відповідати як слід!
Він покликав одного з солдатів і наказав узяти Тараса Шевченка під особливий нагляд. Цей "дядька", як звали таких наглядачів, мусив виводити Тараса на роботу по форту, на муштру.
— От бідолаха,— зітхнув у казармі, куди привели Тараса, один з солдатів.— Одразу такому недолюдкові в лапи потрапив.
Не тільки вся рота ненавиділа Потапова, навіть інші офіцери не любили бувати в його товаристві, і тільки що не є найгірші пропияки випивали з ним разом після "получки".
— Я таки зроблю з нього солдата! — похвалився якось, набундючившись, Потапов. І щоранку починав свої звичайні знущання.
— Виверни кишені! — гримав він, викликавши Тараса перед строєм.— Може, ти там якісь недозволені віршики чи малюночки ховаєш? Відповідай голосніше! Дивись прямо, коли начальство з тобою розмовляє. Витягни носок, ще! Ще раз! Ще!
Ні, не здібний був Тарас до цієї солдатської мудрості.
— Дивіться,— звернув увагу коменданта один з офіцерів, дивлячися з ним у вікно на гарнізонний плац, де відбувалося вчення,— і сміх і горе з цим Шевченком. Погляньте на його постать! Ну, просто видно, що людина зовсім не здібна до цього. Ну, аж ніскілечки не здібна.
— Вона здібна до іншого,— тихо проговорив комендант, закусивши сивий вус і почервонівши від досади, від ніяковості і від безсилля.
Старий комендант Маєвський трохи знав, хто такий Тарас Шевченко, але поки що ніяк не міг полегшити його долю.
Цей форт з двома десятками офіцерів, лікарем та невеличкий висілок, де жили крамарі, нагадував йому кубло змій, що стяглися сюди з найжахливіших кутків пустині. Коли й не кусають, так сичать: плітки, доноси, скарги — от їхнє сичання. Один брутальний Потапов чого вартий. А коли трохи обмежити його — одразу полетить донос за потурання політичному злочинцеві Тарасу Шевченку.
— Ну, чого ти так присікуєшся до цього нещасного Шевченка,— питали інші офіцери Потапова,— хіба ти сам не бачиш — не здібний він до цього.
Потапов випинав груди — так, він бачив, робив полковник в Оренбурзі — і кидав:
— Мені за нього на смотрі відповідати доведеться. Я з нього цей неслухняний дух виб'ю.
Понурий, похмурий повертався Тарас до своєї казарми.
— А що, Тарасе,— жартома сказав йому офіцер,— краще було б, коли б тебе знову послали на морську службу або призначили в козаки?! Адже на чайках або на конях вам, запорожцям, більше до лиця, ніж в піхоті!..
Тарас трохи підвів похилу голову, глянув на офіцера сумними очима.
— А ще краще було б мені — або зовсім на світ не родитися, або вмерти швидше,— відповів він. І дві великі сльози скотилися з його очей.
Офіцер зніяковів, а Маєвський одвернувся.
* * *
І там, у пустині, широкій, незамкненій Тарасовій "тюрмі", минають завірюхи та хурделиці і приходить весна, і сонце світить на ті піски, на ті скелі.
"А у нас там зілля зеленіє, верби розпускаються, бруньками вкриваються..." — згадує Тарас, ідучи гарнізонним двором.
— Тарас! Джолдише Тарасе! — раптом чує він. Обертається — молодий юнак казах, який допомагав городникові носити воду, гукає його.
— Чого тобі, Сатангуле? — питає Тарас, підходячи до нього.
— Джолдише Тарас! — каже радісно Сатангул, його чорні очі сяють від задоволення.— Ти посадив палицю торік — дивись, ходімо, дивись — вона зазеленіла.
Сатангул підводить Тараса До того місця, де Тарас торік восени увіткнув вербову паличку. Тарас