Кричав і молодий відступник-ісмаїліт, і захоплений загальним шалом Алі.
Капітан наказав чаклуну:
— Дай йому палицю, нехай він перший ударить своїх да'ї.
Алі широко відкритими очима витріщився на молодого оманця – кілька хвилин тому він конав і ледь шепотів свої зізнання коричневошкірому чаклуну. А тепер він на перший же порух правиці руббана схопив червоний мангровий ' кийок і щосили вдарив по запеленутому у вітрило да'ї.
Інші теж похапали з палуби кийки, що їх цілий оберемок приніс небіж руббана, та й заходилися молотити по пов'язаних змовниках.
Так сталося, що осторонь розправи лишились тільки Алі та раб-слов'янин.
— А ти чому не б'єш цих шакалів?! Га?!
— Я у тебе раб… Моя віра інша і закон теж не такий… як ваш… Раб працює на господаря… Та раб не захищає його… І раб не співає і не грає господареві… Ти господар моєї спини і руки… але не віри та звичаїв…
— Он як?! — здивувався капітан і рукою показав, щоб припинили лупасити лазутчиків.– Якщо я тобі дам свободу, тоді ти їх заб'єш?
— Свобода така – я хочу – б'ю… а не хочу – не б'ю…
— Якщо так, то йди вниз і доглядай за кіньми! – А тоді до небожа: – Ти видай йому бурдюк води для коней.
А потім уже до всіх:
— Славлю Аллаха і присягаюсь ім'ям пророка! Правду кажуть мудрі люди –слов'янин завжди злодій, упертий віл і п'яниця… А ти чого не береш палиці? – повернувся до Алі.-Ти, може, прихвостень здохлих цих лжехаліфів?!
— О ні, му'алліме! Присягаюсь розлучанням, ні!
— Так бери кийок і добивай цю погань.
— Не можу, о му'алліме…
— Чому?!!
— Тому, що я митника і всіх його шакалів так ненавиджу, що не хочу бути на них схожим…
— Брешеш, ти чимось із ними пов'язаний!
— О ні, руббане! – І, не тямлячи себе від обурення і образи, що йому не вірять, він рвучко нахилився, став навколішки і здер із себе джуббу.
Матроси й сам руббан вражено дивилися на худющу спину хлопця.
Вся шкіра була сполосувала, подерта ударами канчука. Де-де шкіра вже піджила і навіть струпи почали відпадати, а де ще й рани були спухлі, і з них сочилася сукровиця.
Алі підвівся, канув джуббу на палубу, і крізь тканину глухо вдарились, стукнули ножі об дерево. Хлопець оголив живіт, і всі побачили синю пляму на всю ширину живота.
– Руббане! Тебе коли-небудь смажили жаровнею?
– Присягаюсь Аллахом, ім'ям пророка! – заволав руббан, і очі його налились кров'ю.– Ви бачите на спині цього бідолахи знаки підлості? Ось що свідчить проти митника! А ці ісмаїлітські шакали хотіли, щоб із нами, правовірними, зробили те ж саме?! Та не бути йому ніколи!!! Бийте їх, бийте гадів, поки їхнє м'ясо не відстане від кісток!!!
І на приречених посипалися удари мангрових пружних кийків.
Коли Алі підняв джуббу і почав її вдягати, капітан помацав підкладку.
— Що це – покажи?
Алі знехотя витяг перший свій ніж і подав руббанові.
— А другий?
Хлопець видобув із джубби і другий, з обламаним вістрям.
— Хто тобі їх дав?! – Очі капітана хижо звузились.
— Це моя здобич. Мене хотіли цими ножами забити. Оцим – у Басрі, а оцим на твоєму кораблі.
— Чого ж ти утаїв від мене таку річ?!
— Бо для тебе ніж– дрібничка, руббане, а мені – великий маєток. Ось дивись – у тебе цілий корабель. Хіба ти збіднів, що я взяв від свого убивці його зброю?
— Ну добре, лиши собі різаки, а мені скажи, чому тебе мордували люди митника?
— Вони хотіли, щоб я не дотримав слова і порушив клятву…
— А кому ти дав клятву?
— Я поклявся одному торговцеві ім'ям пророка і Аллахом, що мовчатиму про різні дива і скарби, які ми з ним оглядали…
— І ти не порушив слова?
— Ні, мій руббане. І словом не виказав нічого про ту людину.
— І тебе відпустили?! Це дивно.
— Мені теж дивно, бо мене обіцяли згноїти у Водяній вежі…
— Ну нічого, потім я розберусь із твоєю загадкою. Ми все розплутаємо, коли ти мені розкажеш всі подробиці… Та про це іншим разом.
Алі мовчки поправляв на собі одяг.
— Спускайся і порай коней. Тепер ви вдвох із слов'янином у мене будуєте при конях… Взагалі, в цю подорож мені щастить – і шпигуни, і юродиві завелись на кораблі. Той не хоче свободи, а той відмовляється від помсти своїм мучителям! О Аллах! Велика твоя милість і незбагненні дива, що ти твориш у світі!
Капітан звів руки до неба і, подякувавши Аллаху за його щедроти й дива, пішов і собі вжучити кийком митникових найманців.
Хлопець спустився до трюму, і вони вдвох із слов'янином почали напувати й порати коней. І тут, у напівтемряві трюму, прорізаній тонкими променями золотого сонця, що вдаряли крізь щілини палубного настилу, Алі побачив, що слов'янин зовсім не віл безтямний і впертий, як тільки-но говорив руббан. Слов'янин виявився вправним і уважним конюхом. Алі без зайвих слів визнав його зверхність і поспішив йому допомагати. Всі коні просто самі йшли слов'янину в руки. Окрім того жереба, що потовк ворога Алі.
— Огир твій – він наврочений… попсований… Хтось погане око на нього поклав…
— Звідки ти знаєш коней – ти ж бо слов'янин? А вони живуть у холодних лісах і добувають хутра…
— Наші землі багаті… і холод… і тепло… і ліс є… і степ є… Все зелене-зелене… Пустелі нема… Коні є людські… коні є дикі… Я служив князю і ловив у степу диких коней… Я служив князю – стріляв птахів весною і восени…
— Хто такий "князь"?
— Ну, це наче емір… чи султан… виходить…
— Так ти його раб? Чому він тебе продав у рабство до наших країв?
— Ні, я вільний… Я пішов із князем у далекий степ бити куманів 5… Була чорна прикмета – ніч серед дня спустилася… Воїни жах у серці відчули, слабкість у руках… Кумани налетіли як хмара сарани… Ми – билися до кінця сил… вони змогли… Усім нам і пов'язали пута… Князі полонені у шатрі жили… Воїни під сонцем і зорями… Мене зв'язали і погнали за гори во Обєзи. Там загнали в корабель, попливли в Трапезунд… Продали туркам із Коньї. 3 Коньї продали в Мосул. Там продали в Каїр. Там продали в Іскандерію. Там продали в Джідду. У Джідді продали в Моху. 3 Мохи купив мене руббан.
— Тобі дуже погано в наших землях?
— Ха-ха! Як може добре бути в неволі? Слова – чужі, віра– чужа, звичаї – чужі. Спрага… спека, голод… А коні ваші добрі… Кожен кінь… є скарб…
Поки вони порали коней і вели бесіду про неволю й далеку землю слов'ян, над ними завершалась страта лазутчиків.
22. ПАПУГА-СПІВТРАПЕЗНИК
Легкий протяг засмоктав у трюм запах розпалюваного вугілля. Алі потягнув носом. Раб-слов'янин теж зашморгав і вирік:
Готують блискавку із китайського снігу… Непевна справа – раз ворога побиває… раз своїх забиває і палить… Руббан ворогів побачив… Бій буде…– І слов'янин-раб почав хреститись, як монахи в монастирі під час свята, і щось проказувати своєю мовою, неквапливою й тягучою.
— Про що молишся?
— Не хочу помирати від гіркої й солоної води. Хочу гнити під зеленою травою у своєму степу…
На горі все сильніше стукотів, калатав барабан, до нього приєдналося гугняве вищання дудки і йєменці завели жіночим співом бойову пісно. Від того співу пронизливими високими голосами в Алі аж мурашки пішли по спині і по руках, а слов'янин швидко почав хреститись, але слова молитви проказував так само неквапно і співуче. Враз увесь галас обтяло мов бритвою, і над кораблем залунали крики залізної горлянки руббана. Навіть отут, у трюмі, було чути кожне слово його.
— Гей, люди! Спиніться! Маємо нагальну справу! Заклинаю Аллахом –спиніться!
Та як не горлав руббан, певно, той корабель не стишував ходу.
І тоді знов шалено загуркотів барабан, загугнявила пронизливо дудка, тупотіли ноги моряків, рипіли блоки для пересування реїв… Одним словом, на палубі знялася справжня веремія.
Коні почали іржати, пихати, бити в перебірки так, що летіли тріски. Алі кинувся втишувати шаленого огира, і в цей час на палубі лупонув грім – один раз, зразу ж удруге. І вмить у трюмі погасли золоті промені сонця, через ляду залився у трюм густий кислий дим.
Калатав барабан, завивала дудка, і рипіли об вирізи у фальшборті вальки велетенських весел. Розмірено гупали над головами Алі і слов'янина ноги веслярів.
Коні просто обісіли.
І хлопець, і полоненик, важачи головами, кидалися від однієї тварини до іншої й намагалися притишити їх.
Від ядучого кислого диму з гострим присмаком паленої сірки Алі та слов'янин-раб кашляли, а коні порскали та іржали.
І крізь дим в отвори ляди Алі побачив руббана.
— Малий! Зроби, щоб коні замовкли! За три стріли ми наздоженемо індусів. Тоді вони почують іржання коней, а це-не-без-пе-ка! Зрозумів?!
— Му'алліме! Зілля лишилось на один раз, му'ал-ліме!
— Більше нам воно не знадобиться! – А потім слов'янину: – А ти – хочеш прислужитися мені?
Слов'янин-раб здвигнув плечима: "Як ти скажеш". І руббан простягнув йому лук і стріли, Слов'янин же не простяг руки до зброї.
– Дурень! Не людей вбивати – як з того корабля випустять голуба, ти його поціль.
— А…– простяг раб руку до зброї.
Спочатку на палубу за капітаном видерся слов'янин. На палубі вже зовсім не було й хмарки диму, хоча весь трюм було затягнуть густим туманом.
Гребці були при повній зброї – ножі за поясами і шаблі де в кого при боці, прямокутні африканські щити за спиною, списи лежали під фальшбортом.
Дві залізні рури на колодах підтягнуто на правий борт носа. Чотири йєменця при цих спорудах щось чаклують над переносним ковальським горном. Сам капітан був у шкірянім панцирі, через плече закинув арбалет з могутнім сталевим луком.
Під щоглою чаклун щосили гатив у барабан, а лжеоманєць, вирячивши очі, щосили дмухав у гугняву дудку.
Кожен робив свою справу.
Та очі всіх були прикуті до дивного вітрильника. Щогли його були круто схилені до задерикуватого бушприта, а жовті вітрила на довгих реях вигнулись колесами.
Відстань між вітрильниками скорочувалась.
Чудернацький вітрильник таки було перевантажено – бо круті хвилі, здавалось, дістануть до самісіньких отворів у фальшборті.
Руббан приглядався до чужого корабля з-під долоні. Коли Алі покликав його, він з першого разу не почув. Тільки коли хлопець смикнув його за кольчужне плече, обернувся до нього, просто пропік шаленим поглядом.
Назад до коней! – захрипів люто.
Му'алліме! Води ще коням – зілля без води поволі діє!
Звідки знаєш?! – гнівно запитав, а тоді свиснув переливчасто у свій срібний сюрчок, і зразу ж небіж прибіг до капітана,– Ще бурдюк води коням!.. А ти – швидше до коней!
І Алі поспішив у трюм, не чекаючи більше ніяких наказів від руббана.
Тому Алі не бачив, як наздоганяли чужий вітрильник, як слов'янин-раб стріляв у голуба, що піднявся з вітрильника, як на вітрильнику опустили вітріла і здались на милість переслідувача.
Він тільки чув накази руббана своїм морякам.
— Перевірте, що він везе і куди везе! Нам потрібні бурдюки з водою.