Щоденний жезл

Євген Пашковський

Сторінка 46 з 52

Увіч постає ранньожнивне літо, гаряча пухка пилюка на грунтових дорогах, кудою ти стільки виходив, виїздив на велосипеді,— стільки здорового і простого відкривалось довкіл, що аж не вірилось у його зникомість, і та невіра була єдиною, по якій просто і впевнено думалось, все попереду; ти перекурював, збиваючи сигаретний попіл у відро біля груби, в грубі непритомно тихло, як у мертвому зимовому лісі, звідки привезли ці дрова, які стали попелом— ось вона, перед тобою, зрима, ще тепла незворотність!— ти переводив погляд на морочне вікно, за яким просторіло далеко не літо, але ти вже знов пам’ятав усі його запахи, сухий скрип колодязьної корби, запах розплісканої на стежці води, яку повними відрами несли для поливу капусти, запах підв’ялених яблучних дольок на лісці, поставленій на повітку, запах недавно обмолоченої соломи, яку на підстил худобі вивантажують із підводи в провулку, запах останніх, подовбаних шпаками, вишень, запах свіжої коров’янки на обочині, запах ранковосвіжої землі на кротовинах, запахи й запахи всього, що не піддається прямому описанню, але від того ще дужче проситься в серце і янчить на порозі хати; янчить, так само благально, як твої собаки, Удав та Борман, коли малими вони гралися на подвір’ї, то кумедно погиркувалися одне з одним, то залазили під величезні лопухи край плоту і простягалися головами на витягнуті передні лапи, і дивились на тебе слухняно і замилувано, з принишклим дитячим щастям; дивились так віддано й зречено, як блудний син в першу мить повернення не дивився на рідного батька; ти сидів навпроти них, на порозі, підводився, виносив з сіней відро, вливав холодної води в тарілку, заходив у хату, писав, читав, та за якусь хвилю на подвір’ї зчинявся явкіт, собачий плач, а потім долинала приглушена шкрабітня об стіну, об двері, знов об стіну; ти поспішав дописати сторінку, а коли виходив на двір— у стіні жовтів вишкребень і купка глини лежала біля порогу; ти плювався, зітхав, тупав ногою— цуценята забивалися вглиб лопушиння— і йшов до хліва, брав тазика, розмішував глину з тирсою, додавав води, до масляної густини розтирав місиво руками, пурскав воду на вишкріблене і з розмаху, щоб ліпше пристало, плескав глиною в дірюгу; на тиждень вони, насварені, переставали дерти стіну, а потім греблися знову, коли ти засиджувався в хаті, забував за них ненадовго чи засинав, і вони з сирітським вжаханням скавчали, сплакували і шкреблись знадвору; ти був їм один найпотрібніший, один господар, один заступник і грізна сила перед вечірнім світом; прокинувшись на збитому з грубих дошок ложі, ти звішуєш ноги, вслухаєшся, знаходиш пальцями розшнуровані кеди і йдеш відчиняти двері,— впустити собак до себе— але спохоплюєшся: там нема нікого; це минулі несправедливості, минула неувага до них, задивлених на тебе, це гнів колишній живе в тобі, обернений на провину, що ти не вберіг своїх відданих, своїх найщиріших— ніхто не шкребеться в хату; ти сам шкребешся на стіну спогадів, снів, а там, всередині, ніби сьогодні й нема Господаря, лише одна заклопотаність; щоб втишити явкіт, ти з вдячністю думаєш про собак: вони, єдині з живого, досі по справжньому вірні людині, вірні з тієї пори, коли служили пращурам, на полюванні вгризались підраненому звірові в карка, а потім лежали за стійбищем в якості недремної сторожі; розморені ситним їдлом, первісні люди спали, от щось зшелепує на стежці, щось хижо скрадається по сліду— і, розриваючи темряву безстрашним гавкотом, собаки кидали себе в непевність і ніч, назустріч чомусь загрозливому, що ступало ледь чутно на м’яких, опушених шерстю, лапах і великими ніздрями втягувало запах дрімаючих; вірність і відданість— ось що передає найменше собача великій і зневіреній, зрадженій багатьма і собою найперше, людині; ти б міг спілкуватися з мисливськими собаками хоч тисячу літ, а з розбещеною і розніженою, самоїдною породою часом гидував бачитись і пів хвилини; та доля посилала йти до них, треба; серед ночі витягувати з начорно прокурених, кров’ю зариганих, зашмарклених, засцяних витверезників, міліцярень, бомжарень, тюряг, писати всякі благання, клопотання, волання, скарги, звернення, обдзвонювати, набиватись, на прийоми, збирати підписи вічнопереляканих старих бздунів, тіпа видатних громадських нацдєятільов, чемних, киваючих, невтолимо підлих гадючевиплодків з кегебе-інкубатора, витягувати й випрошувати з зажахотнених, наскрізь промерзлих, позіхаючих смертю місць, чим далі, тим менше сподіваючись, що визволення з чергової халепи якогось поета чи горе-редактора вирівняє їм спини до крицевості меча і пошле на святі й справедливі справи; ти не міг не робити того,— хоч, кажучи сповідально, і зарікався не раз— того, що наказано в заповідях; не тому, що ти кращий чи прешся в святі, просто, так ти влаштований і дещо звідав на власній шкурі; біда твоя— в запаленій уяві, здатній відтворити: як кому де ведеться нині; як би там не було, а дерзав ти з дурного запалу— витягував, клопотався, рятував тих, кому давно обридло своє животіння, але вони, опущені, збаблені, розкислі, були не годні й віка смердючого свого вкоротити— дерзав і дерзав ти, здавалось, на благо, а, насправді, перебираючи настрій розкислості й збаблень, настрій всіх самозгуб, що ширяв від знещаснених, мов від ганчірок, якими підтирали в громадських, безплатних сральнях; і жертвою благодійства були ненаписані сторінки та ще осад невдячностей, подібний на холестеринові бляшки, тільки смертельніший і непередбачуваніший речовини, котра затрамбовує судини вщент і з гарячою, як сеча, кров’ю вириває м’ясо з серця; ти був зам'який для того, щоб покинути мертвим хоронити їхніх мерців, покинути позіхаючій, замороченій снами, спросоння підсліпуватій смертюзі, нарешті, привітно всміхнутись їм, покинути цим з’алкоголеним і зміщаненим підтирати собою підлоги загидженого і тісного, так улюбленого їм злосвіту; ти навчивсь більшого; колись навчишся і кидати напризволяще; нехай хоронять себе самі; ти станеш ловчим, що править зграєю гончаків у пана; править всіма цими натасканими на лиса й на вовка англорусами: ось вони, красногони, що в три смички легко затравлюють виводок прибулих і пару старих, матьорих лобанів-вовчидлів! зграєю голосисто загоюють їх по самих гиблих місцях і передушують, як мокрих тютьок; а вже потім, тісним півколом ставши над здобиччю, з срібними чарками в простягнутих руках мисливці пили "на крові" і затравлена звірота лежала поряд з розплющеними, осклілими, але однаково повними люті й гідності очима; ти служив у пана, який був письменником— і фото його розміщувалося в настінному календареві!— ти ж знав його більше як заповзятливця, як мисливця: стрункий, худорлявий, у ловких чоботях, у теплій чумарці він по приїздові з міста найперше розпитував про собак: чи котрий з гончаків не збив по підмерзлому чорнотропові ноги? чи не закоростіли ягдтер’єри по лисячих норах? чи не загодовані, не зажирілі собаки? бо тоді ж чуття в них тупіє; і поки пан десь парижився, на тобі лежала відповідальність за цілу псарню, за всіх цибатих, приземистих, муругих, брудастих, підуздих, з вигостреними на мертву хватку щіпцями— щоб жодне, гляди, не прислабло, бо от наспіє пан і, ще й кофію не пивши, боброву шубу скинувши з пліч на ослін, відразу наказує ладнуватись на ранок в поле; в поле! ти ж знав вітчизну, від малого до великого, як гончу зграю в розбігу; а пан ніч не спав, розбиваючись в уяві, куди ж йому вдосвіта на полювання, і от викликає тебе й каже суворо так "Євгене! повторюю тобі! ми нинішній рік срамимося до дев’ятого гудзика,— з поля іноді йдем, ні шерстинки не бачивши! надоїли мені наші скаредні місця, легше, звичайно, по дурницях вправлятися, ніж у справах пристойних, однак це не мій смак... будем брати поле в Верхів’ї", "вже зовсім непролазні місця...", "тим краще! мовчи і слухай моє, готове!", "те, що вертались впорожньо, не наша в тому вина; теплінь же стояла, всяка звір хоронилася, не в риску була... їздили все по білотропу, а сніг під копитом танув; хіба ж це охота? все перемочки, все сира прохолодь! от тепер друге діло— і звір вже з лісу виліз як слід, пізню осінь почувши", вийшли барин— Іван Олексійович Бунін— на ранковий поріг, озирнулись, ну, кажуть, з Бо-гом, на кінь! рушили ми всім нашим багатолюдством, пройшли по вінцю гори, вирівнялись на простір і тут піднялись барин на своєму буланому на тім’я, себто на узвишне місце— і наказали зачинатись полю! йшли ми спершу по дріб’язках, по дрібному, значицця, чагарникові, потім звалилися в береги до лісу; перескочив я риссю береги і став підвивати, тільки відголосу ніякого, ну, думаю, вовки на здобичі; вискочила було лисиця та скотилась в яри і зразу ж понорилась— не стали ми на неї і часу тратити; потім підглянув я русака, цьвохнув гарапником— заклались по ньому двоє хортів, спіють за ним, спіють майже вухо в вухо, тільки став він від них відростати; вони спіють, ще наддали і збили з межі, і покотилися разом, а тутай вже і вся зграя накрила їх; барин гукає: прийми! а я вже давно прийняв— заколов тобто; ох, Іван Олексійович, смертний, завзятий мисливець! він по справах полювання прямо з розуму сходив; так собак любити як він любив, ніхто в окрузі не міг! барин всяке полювання обожнювали— і з хортами, і з гончими; іншим разом цікавились навіть і мокрою, а весною по бризках; болотною, значить; а яких собак тільки в нас не було! були пойнтери, були сетери, були лягаші, а хортам і гончим і лік утратили: їх цілий стан у нас за садибою стояв; ну і я гончих і хортів любив, може, й не менше пана; був я спершу простим доїзджачим, а потім і ловчим став, зграєю правив,— а це скажу вам, не книжку прочитати; тут простого русака ослідити і то розум потрібен; або хоч взяти мисливський поклик— тут не одне хайло потрібне, тут кураж треба мати, а я, бувало як наддам "о-гой!", так весь ліс здригнеться; весь світ обімре, отерпне наскрізним одним чеканням, а згодом якийсь гончак збрехне, подасть голос і вся зграя рине туди й заллється басами по щойно побудженому звірові; тепер ти один— ні барина, ні собак нема— в ранніх сутінках загортаєш книгу з бунінським оповіданням "Ловчий" і згадуєш часи минулі, часи мисливські, панські; згадуєш всіх собак своїх гончих, як ти привчав їх не боятися вовка, вовчого лютого запаху, вовчої лихої присутньості в лісі, вовчого підступного звичаю заманювати в найглухіші місця і, розірвавши на шмаття, ласувати собачатиною; ти знав вірний засіб як відбити в собак вроджений паралітний страх перед вовчарою: малих цуценят примушував повзати, жити по простеленій в кутку вовчій шкурі і їсти сире вовче м’ясо— і такі виростали собаки! красногони! герої! до звіра вскаженілі, а перед хазяїном сама слухняність.

46 47 48 49 50 51 52