Він витанцьовував на воді так жваво, ніби поривався ушкварити гопака. Не можна було відвести очей від його вишуканих обрисів, від оздоб, що змигували срібним, червонястим та золотистим сяйвом.
Коли човен-лялечка підійшов ближче, козаки дружно пороззявляли роти. На веслах сиділи не прості веслярі, а щонайменше вельможні мурзи. А на червленому троні возсідало в пишному халаті і золотих сап’янцях якесь велике цабе — не інакше, сам султан турецький чи принаймні головний візир. Його обличчя було розмальовано білилами найвищої проби, щоки палали, мов ружі, а чорні брови звивалися п’явками. За спиною цабе стовбичило двійко чорних, мов сажа, турченят і з усіх сил розмахували над його головою замашними віялами.
Нараз велике цабе лінькувато потяглося і позіхнуло. Потім таким самим лінивим жестом поправило тюрбан, кинуло байдужий погляд на козацький натовп і звело очі до неба, у якому з галасом метушилися білосніжні морські чайки. Схоже, поява такої лялечки ошелешила їх не менше, аніж козаків.
Дивний човен тихо прихилився до причалу, і козакам аж соромно стало: щербатий, дірявий, обгризений, цей причал відверто не годився для того, аби приймати такого блискучого гостя. Четверо слуг у здоровецьких, як лелече гніздо, білосніжних тюрбанах стягли з човна сходи, розстелили перед великим цабе вигаптувану золотом доріжку, і воно повагом ступило на неї. Проте зробити бодай кілька кроків по скрипучих дошках причалу йому не довелося. Ті ж слуги всадовили цабе на різьблені ноші під шовковим навісом і понесли причалом туди, де стояв князь зі своїм ошелешеним почтом. За три кроки від князя слуги стали на коліно, цабе зсунулося з ношів і схилилося перед Глинським.
— О, найшановніший серед шановних! — шанобливо проскрипіло воно. — Дозволь за твої звитяги і прихильність до Порти подарувати цей човен. У ньому ти вражатимеш усіх чайок черкаських і всіх гостей з Києва та Канева!
Далі цабе відступило набік і гостинним жестом запропонувало князеві зійти на човен.
Глинський не зрушив з місця.
— Це ж про яку мою прихильність до Порти ти гов риш? — насупивши брови, поцікавився він. — І взагалі, перед тим, як щось казати, не завадило б назватися!
Проте його слова викликали в цабе лише нудьгу. Воно ще раз позіхнуло, знічено стенуло пишним плечем і мовило:
— Що ж, не хочеш, як хочеш. Пошукаємо якогось іншого пана.
Потім знову возлягло на ношах і помахом руки дозволило нести себе на човен.
— Стій, — звелів йому Глинський і кивнув козакам: — Ану, візьміть його попід руки та підведіть ближче!
— Ніж ото погрожувати, краще вмитися б дали, — сказало цабе. Воно сповзло з ношів, нахилилося над водою і хлюпнуло кілька пригорщ собі в обличчя. А коли знову випросталося, козаки закліпали очима, як малі діти. До них весело шкірився не хто інший, як Грицик!
— А бий тебе сила вража! — вдарив руками об поли Вирвизуб. — А ці чорнявенькі, вони ж хто?
— А ти ще не здогадався? То мої слуги, Телесик-ага і Масар-бек.
Ага не втримався і показав Вирвизубові язика. Масар-бек на це не зважився. Він лише посміхався так, як може посміхатися людина, що врешті-решт знайшла свою сім’ю.
— Зрозуміло, — сказав Глинський і обвів поглядом човни. — А оці всі…
Він не договорив. З голів прибульців злетіли тюрбани і козаки впізнали в прибульцях своїх товаришів, які тиждень тому подалися навздогін галері. Були й нові люди — виснажені, з жовтяками на обличчі, проте в їхніх очах світилася неприхована радість.
— Хлопці, а де це ви так причепурилися? — поцікавився Колотнеча. — Ви ж були ледь не в лахмітті, а гляньте, які з вас пани! Що трапилось? Невже ви захопили ту галеру?
— А таки захопили, — широко усміхнувся Грицик. — Наздогнали і потопили.
— Оце так-так! Ет, шкода, що мене з вами не було!
По козацьких обличчях хвилями ходили щирі усміхи. Тільки староста черкаський лишився незворушний.
— А чом же тоді так затримались? — запитав він. — Заблукали чи що?
— Та не заблукали. Галера та, князю, тікала так швидко, що ми її наздогнали аж у Синопі.
На пристані запала вражена мовчанка.
— Де?! — нарешті порушив її Вирвизуб.
— У Синопі, — повторив Грицик таким тоном, ніби йшлося про сніп очерету. — Є таке місто у турків.
Козакам мало щелепи не повідпадали.
— То ви що… аж за мо… морем були? — витріщив очі Вирвизуб.
— Та звісно ж! — відказав Грицик і обернувся до старости черкаського. — Ет, князю, якби не ті йолопи, що заходилися рубати днище в галері, подарував би я тобі не оце човенце, — він зневажливо повів рукою у бік розцяцькованого човна, — а справжнього бойового корабля! І тоді б ми під твоєю рукою нападали на турецькі галери доти, доки вони не забули б дороги до наших берегів.
— Е, — засумнівався Колотнеча. — Однією галерою хіба такого наробиш?
— Не віриш? — повернувся до нього Грицик. — А ти про щурячого вовка чував?
— Ні, — відказав Колотнеча. — А це ж бо що за такий звір?
— Про це нехай тобі наш Ротько розкаже, — відказав Грицик. — А я тим часом скину це заморське дрантя та одягнуся в наше, полотняне.
— На галерах, де щурів часом буває більше, ніж людей, часто роблять так, — почав Ротько, втішений загальною увагою. — Ловлять з десяток щурів і вкидають у залізну клітку. Їсти й пити їм не дають, тож вони з голоду та спраги починають жерти одне одного. А того, що залишиться, відпускають. І він, уже за звичкою, починає нападати на своїх. Присяде поруч, хвостиком змахне, вусиком поворушить, а тоді хап! — і на одного щура стає менше. І так день у день, аж доки нажахані щури не дременуть з корабля.
— Зрозумів? — поцікавився Грицик у Колотнечі. — І ми б так могли вчинити. Тільки уяви: перевдягаємося турками, входимо у якийсь їхній порт, стаємо поряд з галерою. А зранку люди прокидаються, аж глядь: ні тої галери, ні тих турків. Як тобі це подобається?
Колотнеча думав з хвилину.
— Ні, — відказав він нарешті. — Я все ж таки людина, а не щур якийсь.
— За це я тебе й люблю, — засміявся Грицик.
Незабаром він, уже серйозний, розповідав Глинському та козацькій старшині про свої пригоди.
— Якби ж то я мав ще зо три сотні товариства, — бідкався він, — то не лише на галеру напав би, а й на сам Синоп. Або навіть пройшовся б по їхній землі з вогнем та шаблею!
— Аби ж то знаття, що так трапиться, — зітхнув Вирвизуб. — Тоді я перший подався б за тобою!
— А ти що скажеш? — звернувся Колотнеча до Санька. — Покажемо ми тим туркам де раки зимують, чи так вони й помруть невчені?
Сині Санькові очі на мить прикрилися повіками. Грицик поглянув на товариша і нараз завважив, що його чоло вже вкрилося дорослими зморшками. Йому навіть здалося, ніби Санько став схожий на діда Кудьму. Проте за мить його погляд знову засвітився м’якою, ледь сором’язливою усмішкою.
— Бачу наші чайки на морі, — сказав він. — Багато чайок.
— Чули? — вигукнув Грицик. — Наші чайки таки будуть на морі! Не сьогодні, то завтра, і якщо не ми на них попливемо, то вже наші діти — обов’язково! Правда, Саньку?
Зранку князь Глинський без поспіху їхав крученими очаківськими вулицями до найвищої з тутешніх круч. Назустріч йому, весело перемовляючись, поспішали Телесик з Масаром. На їхніх головах красувалися великі, мов колеса з-під гарб, тюрбани.
— Що, знову до Синопа зібралися? — усміхнувся князь.
— Та ні, — на мить збентежився Телесик. — Ми просто так…
— Зрозуміло, — кивнув головою Глинський і поглянув на Масара. Про цього татарчука, що допоміг Грицикові з Саньком вибратися з Криму, він уже чув. — То як — тобі подобається козакувати? — запитав він.
— Подобається, — ледь чутно відказав Масар. Йому ще не доводилося отак просто розмовляти з такими знатними особами.
— Жаль, — вдавано зітхнув князь. — А я хотів з тебе зробити капудана.
— Капудана? — не повірив Телесик. — Справжнього капудана?
— А якого ж іще? Самі чули, що мені подаровано гарного морського човна. А який же морський човен без капудана? Тож я й подумав про твого товариша, бо він, кажуть, уміє тримати вітрила.
Телесик штурхнув товариша ліктем.
— Згоджуйся, Масаре, — поспішно прошепотів він. — Згоджуйся!
Масар підвів на князя великі чорні очі.
— Дякую, шановний князю. Але в мене тут є ще деякі справи.
— Він хоче розшукати свою сусідку, — пояснив Телесик. — І відомстити тим, хто її викрав. Дядьку… князю, а ви могли б зачекати з тим капуданством, доки ми її розшукаємо?
— А ти що, вирішив йому допомогти?
— Ага, — кивнув Телесик. — Ми ж із ним друзі.
Князь розвів руками.
— Коли так, то доведеться зачекати.
Торкнув повіддя, і кінь рушив далі.
Ззаду почувся збуджений голос Телесика:
— Я ж тобі казав, що наш князь — це сила!
Круча виступала над морем. Далеко внизу плюскотіли невидимі хвилі. Князь завмер, в останній надії вдивляючись у синє миготливе безмежжя. Але там, де мав бути Крим, виблискувало пустельне море.
Ледь стримав розчароване зітхання. Тепер скільки не чекай, а все ясно. Менглі-Гірей не згодиться на добросусідство. Мабуть, остаточно вибрав для себе покровительство Порти.
Глинський востаннє кинув погляд на гаданий Крим, тоді повернувся спиною до моря і наказав збиратися додому.
Заворушилися, забігали козаки. Ще ніколи вони не поверталися з такою здобиччю. Дехто вже уявляв, якою радістю зблиснуть очі рідних та близьких, коли вони побачать такий скарб. То була б хоч якась віддяка за спалені татарами оселі. Проте ще більшою радістю для батьків буде бачити сина, а найріднішій у світі дівчині — свого милого.
Найбільше старався Демко Триголовий. Його сакви були набиті так, що він не знав, куди подіти дошку з трьома головами. Добре, що поруч були земляки.
— Давай їх сюди, — сказав Демкові Тиміш Одуд і приторочив голови до своїх саков. — Хоч я й не допну, навіщо ти напхав стільки того жіночого дрантя. Для князівни якоїсь стараєшся, чи що?
— Еге ж, — розплився в посмішці Демко. — Але моя Ждана така, що ніяка князівна з нею не зрівняється!
Рушили під вечір. Переповнені сакви важко теліпалися на кінських боках. Віялом розсипалася козацька сторожа, пильнуючи буджаків. Бо хоч і налякані ті, але жадібність може пересилити страх.
Швайки з ними не було. Одразу по обіді з півсотнею своїх людей переправився він за Дніпро і подався під Перекоп. Життя ще не закінчилося, і від Менглі-Гірея можна було чекати чого завгодно.