Вона володітиме таємницею його життя— що й коли станеться з овечацьким поліцаєм.
— Й не признаєтеся йому? — виривається в мене.
— Чи я дурна признаватися, дитино? — Й недобрий усміх зміїться на її губах-павутинках.— Скажу, а він і метатиметься мені ж таки за моє знання.
— А чому? Хай би віддячив!
— Еге ж, віддячить... Ой, хлопче, хлопче! Не знаєш ти людей, а найдужче — овечацьких... Так віддячить, що не вичухаєшся.
Думаю над почутим від баби Ликори — й не годен втямити. Якась велика загадкова таємниця в її словах, і хоч лобом бийся в слова — не доб'єшся до таємниці...
Якась жіночка мала, мов котигорошок назустріч котиться, коси на голові в неї мовби глиною білою вимащено, і брови також білі, наче двоє розлетистих пташиних пірець. Гострі зіниці світяться скалками золотої соняшникової олії, що розтеклася по воді.
— Христе! — сплескує руками баба Ликора. — Мені казали, а я не вірила, що ти посивіла за одну ніч.
— Посивіла, посивіла,— жебонить струмок тихого голосу.— Ввечері лягла спати чорна, як галка, а проснулася в молоці сивому.
— Отак Антон твій приснився?
— Отак Антон приснився... Сплю в коморі, а він у комору приходить перед досвітком — і в усьому білому, навіть бриль на голові білий. Бачу, косу шукає, рукою по стіні все нишпорить і нишпорить. А коса висить на кілочку. Хочу, каже, піти сіна вкосити, щоб тобі на зиму було для телиці, бо вже ніколи не прийду більше. Чом же ти не прийдеш більше, питаю, чом же ти не накосиш більше, питаю. А він усе нишпорить долонею по стіні, а я як придивлюся до нього — боженьку, та ж він сліпий! Це ж він сліпий додому прийшов з війни, щоб накосити сіна. Знаться, нема його в живих. Проснулася в сльозах, мацнула рукою, а коса й висить на стіні, тільки він не зумів знайти.
— Всяке приверзеться вві сні,— баба Ликора на те.— Ходімо до ворожки, хай вона тобі поворожить на Антона. Я ось на свого хлопця хочу поворожити, яєць узяла, може, за яйця добре поворожить. Хай скаже, від чого берегтись йому, бо такий урвитель, що жди, аби не вскочив у якусь халепу... Може, й тобі поворожить добре, не мучитимешся.
Жіночка сива, котигорошок сумно-золотоокий, замислюється такою тужливо-безпросвітньою мислею, що душа моя в'яне від щемкого співчуття.
— Не піду,— зітхає.
— А чом? — дивується баба Ликора.— За мої ж крашанки... Удвох...
— А може, то лише сон, га? — Й дивиться так жалісливо, наче просить: ну, скажіть, що тільки сон, скажіть! — А ніч спливла, то й сон сплив...
— Еге ж, верзеться всячина,— спроквола згоджується баба Ликора.
— Про сон усяке можна думати,— жвавішає білоголова Христя.— А коли ворожка наворожить — де подінешся від її ворожіння? Хоч круть, хоч верть, а в черепочку смерть. Уже тоді ніякої надії. Сни збуваються чи не збуваються, а ворожіння — ой страшні, ляжуть жорнами на груди —не зсунеш.
Баба Ликора у відповідь на почуте квасніє стуманілим зором і мовчить, наче язика проковтнула, а перегодя:
— Таж кажуть, що слово її правдиве.
— А може, я не хочу її правди! — скрикує сива жіночка Христя, наче сердиться на нас.
— Як то?
— А так, не хочу — й край.
— Така ласкава з вигляду Христя, ця жіночка-коти-горошок і гнівається якось ласкаво, по-доброму — та й іде своєю дорогою, а ми рушаємо своєю.
В баби Аикори чомусь ворушаться тонкі губи, схожі на корінці польового пирію, виверненого плугом з землі й висохлого на сонці. Наче пирієм її сухих губів перебирає вітерець. Щось вона каже-шелестить беззвучно, але не втямити, що саме. Гнівається, сама з собою свариться.
Вже не так далеко до хати діда Танаса Нездійми-ноги, а там — і ворожка чекає на нас. Яка вона? Може, така, як баба Весна? Е-е, ні, зовсім інша, зовсім не схожа, нема таких ні поміж овечацьких, ні поміж ново-гребельських, ні поміж; вівсяниківських. Либонь, така може тільки приснитися. Й мені страх як цікаво, і я вже вглядаюся вперед — чи не вгледжу на обійсті в Нездійминоги?
Знагла баба Ликора забирає в мене ворочок з курячими яйцями:
— Ану віддай!.. Не підемо!
Чи не шкода їй стало віддавати курячі яйця за ворожбу? А баба Ликора несподівано схиляється, обсипає сухими колючими поцілунками мою голову, щоки, шию. Дерка її, наче терпуг, щока мокра від сліз.
— Перехотілося! Не хочу! — шепоче.— Хай господь милує.
— Та ходімо,— прошу,— хай поворожить.
— Хай поворожить на тебе?—сахається вона.—А ти не чув, що Христя казала за свого чоловіка, за Антона?
— Чув... Приснилося, косу шукав у коморі, хотів трави вкосити.
— Еге, так ти чув, так ти втямив... Передумала Христя ворожити на Антона, передумала.
Баба Ликора смикає мене за руку, і, трохи не дійшовши до стріхатої, покритої зеленим мохом хати Танаса Нездійминоги, ми повертаємо назад. І я почуваюся так, наче вже був зовсім близенько біля таємниці — й випурхнула таємниця. Так, як уві сні часто випорхує з рук жар-птиця.
От якби ворожка поворожила на моїх батька-матір!..
Баба Ликора завзято збиває старими черевиками куряву на шляху. Щось бубонить, наче горох у роті пересипає.
— Хе, була нерозумна, а стала зовсім дурна: ворожити на хлопця надумала! А як у тієї ворожки лихе серце? А як насупиться, що віддарунок малий за ворожбу — якісь там курячі яйця, назбирані по бур'янах, то таке наворожить, таке наплете. А я потім страждай та мучся, наче в мене горя мало? А я тоді стережи його з хати не випускай, щоб не літав на крилах?.. Нема в баби такого багатства, щоб за те багатство ворожка не поскупилася гарно поворожити, о! І гір золотих для хлопця не жалко, та де я допну золоті гори, га?
Баба Ликора озирається довкола, наче видивляється в Овечачому золоті гори, яких не пошкодувала б для ворожки, та нема ніде, не видно.
— Раз Нілиної тернової хустки мало для гарної ворожби, то що вже казати про курячі яйця!
А я не розумію бабиних жалів та бабиних страхів. Бо що б такого страшного могла наворожити мені ворожка, аж баба Ликора злякалася? Хай би що хоч ворожила, не страшно. Чого боятися? А як злякаюся ворожби, то баба Весна відшепче — і я забудуся, бо вже таке бачив, уже таке забув, що ніякій ворожці не снилося.
ЧОГО ТІЛЬКИ НЕМАЄ НА ВІКОВІЧНОМУ ДУБІ!
Ми прибігаємо до тітки Шли на обійстя, а вона стоїть поміж розквітлих мальв — і сама схожа на розквітлу мальву: очі грають, щоки пашать, зуби разком намиста блищать з усміхненого рота.
— Чи за вами дідько женеться? — питає.
— Приймай біженців, Шло,— важко сапає баба Ликора.
— Може, хата згоріла? — жахається свого страшного здогаду тітка Шла.— Бо ви обоє мов з хреста зняті.
Баба Ликора мовчить, сапаючи, то тітка Шла каже розгублено:
— А в мене свято ниньки... Згадала, що саме ниньки ми з моїм пройдисвітом Тилимоном побралися колись... Та що з вами? — знову скрикує
У баби Ликори в темних проваллях очей стоять сльози — мов горох. Баба Ликора хоче дістати з грудей голос, а голос чомусь не дається і деренчить, наче суха бадилинка на вітрі. Прокашлявшись, ударивши себе кулаком у груди, вона таки дістає хрипкий, якийсь чужий голос, щось розказує, а я мовчки йду до віковічного дуба.
А я мовчки йду до віковічного "дуба, що чорніє за садом на чолопку плаского спадистого горба.
Так почуваюся, наче дуб манить мене. І, поминаючи яблуневий садок, чим ближче підступаю до дз^ба, тим він більшає, темнішає і грізнішає. Наче виростає перед моїми очима, розпросторюючись ширше та вище, затуляючи все більше Овечачого та синього неба у ви-сокостях.
Аж поки підходжу до самого дуба.
Звідси — далеко видно наокіл. Село розлягається по горбах та долині понад річкою, що мерехтить блакиттю води. Ген завод видніє за деревами парку. Темніє за околицею ліс, поля стеляться до самого обрію — й далі за обрій.
Припадаю до порепаної кори й дивлюся вгору. Могутня крона затуляє геть усе небо. Й чим довше дивлюся знизу вгору, тим більше зростаюся з дубом, тим гостріше здається, що я з оцим віковічним дубом, що на своєму верховітті тримає небо.
Знесилюючись, я сповзаю на тверде вузласте коріння, що вив'юнюється з землі, й тулюся спиною до стовбура. Мене знемагає втома, в голові паморочиться, і я заплющую очі. Тепер здається, що не тільки голова крутиться, а й світ весь кружляє довкола мене в якомусь нестерпно довгому й млосному танці.
Світ кружляє довкола мене, й зовсім несподівано в очах світлішає та розвидняється. Тепер я бачу ясне та світле Овечаче далеко наокіл, бачу ліс і далекі манливі поля, що розлилися буйним хвилястим морем, а також бачу оцей віковічний дуб.
Дуб зараз — іще більший та могутніший, крона його — ще розлогіша.
Але що це коїться на дубі?
Зовсім не пташки обсіли його гілля, хоча й усяких пташок там вистачає — і літають, і щебечуть, і гнізда в'ють. Ох і розрісся дуб, ох і розрісся, що навіть ген-ген поміж різьбленого листя видно цілу пасіку, а На пасіці видно пасічника в солом'яному брилі. Чудно та й годі... А то що, трохи вбік від пасіки? А то видніє млин-вітряк, і до нього по довгій гілляці, що біліє польовим шляхом, тягнеться хура з мішками, й цю хуру запряжено половими волами... І синіє церква з золотим хрестом, а довкола церкви зібрався народ так, як збирається на Великдень, коли вдосвіта стоїть вінком у дворі довкола церкви, а батюшка ходить і святить усе те, що принесено й виставлено для святіння на простелених рушниках та скатерках... А за церквою, в дубовій гущавині, біліє школа, біля школи бігають діти, і їх там багато, наче бджіл.
А то вже наче ярмарок, еге? Приглядаюся пильніше — еге, таки ярмарок, на якому продають усяку всячину, що й не розкажеш, так усього багато. І золотою мурашвою товчуться люди. Гай-гай, а то ж хто? Від наглого холодку мені терпне в грудях, бо поміж золотої мурашви на ярмарку впізнаю не когось, а бабу Ликору! Так, так, бабу Ликору! Вона йде з білим лозиновим кошем, повним стиглих рум'яних яблук, які чи то купила, чи то продає. Ні, ні, таки продає, бо нащо купувати, коли в баби своїх яблук вдосталь. Але чому ж ніхто не купує, чому всі обминають її з повним лозиновим кошем?
І вже баба Ликора блякне там, на дубі, на велелюдному ярмарку, натомість я бачу нашу Фросю — яка ж вона славна в гурті, і світло проміниться довкола її голови, це світло — багатокольорове: зелене, синє, червоне, жовте, коричневе. Бо такі бинди вплетено в її розмаяні ясні коси. А ще кольоровим світлом сяє її пишна вишита блузка, і спідниця рясна, й пояс на стані, й чоботи з підківками, що виблискують срібними місяцями.