Та дівчина сама враз повернулась до нього.
— Артеме, ну хоч зараз будьте щирим зі мною. Ми ж не діти. Навіщо нам у хованки гратись. Признайтеся, ви ж її любите й зараз?
— Та звідки ви знаєте? — оторопів Артем.
— Тепер уже знаю,— схилила голову дівчина.— Досі лише припускала, а тепер уже знаю.
— Ви не так мене зрозуміли. Звідки ви знаєте взагалі про це?
— Тьотя Маруся сьогодні сказала. Артем спохмурнів.
— Оці ще мені... опікуни! Так наче сам я не сказав би. Ви питаєте, чого крився. А я не крився. Просто, не дійшло ще, як видно, у нас до цього. Через те — ні ви мене не питали, ні сам я не заводив мови про це. Та раз уже зайшла мова... Чи люблю її, питаєте. Ні. І це вже не знаю, яким треба бути, щоб після всього того... Ненавиджу! Але... треба, щоб і цього не було. Щоб нічого не залишилось. Навіть і рубця!
— Ну, діти, пора! Прощайтесь,— сказала мати, ступивши через поріг. В руках у неї був кобеняк.— Оце тобі,— вийняла з кишені папірець,— Тимошина посвідка.
— А він же як?
— У нього інша є, безстрочна,— сказала мати.— Чого вони будуть чіплятися до каліки.— Тоді повернулась до Мирослави: — Бувайте здорові, Мирославо! Спасибі вам за все!
— Ну що-бо ви! Нема за що дякувати! — розчулено сказала дівчина. Підступила до Гармашихи і поцілувала як рідну. Потім подала руку Артемові.
— Щасти вам!
— До побачення, Мирославо,— тиснучи руку їй, сказав Артем і, притишивши голос, додав: — А на той час, я так гадаю...— Але зразу ж і поправився: — Та не гадаю, а напевно знаю, що й ця моя болячка зарубцюється вже.
Губи дівчини ворухнулись, щось хотіла сказати, та передумала. Так і стояла з застиглим словом якимсь на вустах. І тільки як уже вийшли Артем з матір'ю з хати, утомлена вкрай, сіла на стілець, поклала на спинку стільця руки і впала на них головою.
Уже сонце сідало, коли виїхали на шосе. На рожнатих санях сиділа Гармашиха. Артем у кобеняці йшов поряд, тримаючи віжки в руці. Поруч із ним ішов хазяїн підводи, літній, бородатий Данило Корж із села Піски, що неподалеку ВІД Вітрової Балки. Давній приятель покійного Артемового батька. Ішли — розмовляли.
Поминули патронний завод. Це вже край міста. По шосе спереду до самого горба не було видно ані душі.
— Ну, здається, можна закурити вже,— весело сказав Данило і вийняв кисет. Аж глядь,— отуди к бісу!
По шосе з-за горба виткнулись чоловіка п'ять вершників.
— Так ви ж, Даниле Сидоровичу, пам'ятайте, як мене звати,— сказав Артем.
— Невкипілий Тимоха Прокопович. А їдеш з матір'ю з базару, а я впросився до тебе на сани.
— А рука в мене, в разі чого,— віл ударив рогом.— Потім оглянувсь до матері, яка сиділа спиною сюди і попередив: — Гайдамаки під'їздять. Сидіть собі, мамо, не озивайтесь.
Гайдамаки їхали ристю, але за кілька кроків від саней стишились. Артем відчув, як по тілу пробіг дрож, і тіло стало мовби твердіше від напруження.
— Стій! — гукнув один з гайдамаків і під'їхав ближче до чоловіків. За ним іще один. Ті троє стояли на дорозі за кілька кроків.— Що за люди? Куди?
Данило похопивсь відповісти:
— З базару їдемо. Додому.
— Документи!
Артем накинув на рожен віжки, вийняв з кишені посвідку, подав гайдамаці.
— Як, як? Як твоє прізвище? — одірвав очі від посвідки і глянув на нього гайдамака.
— Невкипілий,— сказав Артем.— Там же написано.
— Невкипілий! — На губах у гайдамаки з'явилось щось схоже на усміх.— А чого ж це ти і досі невкипілий? Пора б уже вкипіти!
— Та вроді ж стараюсь,— сказав Артем.
Другий гайдамака тим часом прочитав Данилову посвідку, віддав йому.
— Погано стараєшся, видно. На, їдь. Та вкипай там швидше! Чи доки ти будеш за нашими спинами! Доки ми будемо за вас!..
— Та вам же платять за це,— не вперпів Данило.
— Хто нам платить?
— А це вам краще знати.
— Отож! "Платять"! — Гайдамака зробив рух, мовби хотів устати з коня.— Сідай на моє місце! Отоді й знатимеш. Попогибіеш, попотрусишся!
— А труситися ж чого? Хіба це зима! Хіба це морози! Але, видно, в хитруватих Данилових очах гайдамака
помітив насмішку, розлютився раптом і крикнув:
— Ну й поганяй! Ще він буде тут розпатякувати! Коли від'їхали трохи, Гармашиха озвалась:
— Ой Даниле, Даниле, ускочиш ти в халепу колись за свій язик! Ну, нащо тобі їх чіпати? Плюнь та й обмини.
— Та як же змовчати! Чого ж він до чоловіка причепивсь: "Вкипай, вкипай!" Сидить у сідлі, як собака в човні! — Данило сплюнув і додав потім: — Знаємо, хто вам платить. І чого ви труситесь!
На горб по глибокому снігу важко було їхати. Отож тільки-но виїхали на горб, зразу й спинились, щоб дати коням перепочити.
— Аж отепер, здається, закуримо вже,— сказав Данило Корж.
Поки задубілими пальцями крутив цигарки, Артем стояв на горбі і дивився на місто.
Сонце зайшло вже. Весь небосхил червоно пломенів, наче все Правобережжя було охоплене пожарами. Над містом спускався вечір. Але ще виразно видні були обриси будинків, гордо зведені в небо заводські димарі. Ото — машинобудівний завод, ген — тютюнова фабрика, млини. Ліворуч — паровозне депо.
Артем стояв як зачарований і задумливо дивився. І мимоволі в думці склалось, як рядок для пісні:
"Ні, Славгороде, не прощай! Де не буду, а вже тебе не забуду! На крилах прилину!"
КНИГА ДРУГА
І
Хоч Коржиха і умовляла своїх гостей — куму та хрещеника — почекати, поки в печі розтопить і щось нашвидкуруч зготовить поснідати, та й Артем не від того був, бо поспішати особливо не було чого, але Гармашиха затялась в одну душу — іти мерщій. І так вже три дні, як з дому. Як воно онуки там хазяйнують при хворій матері? Бо Орися після хвороби ще не виходилась як слід — не поміч їм. До того ж Остап з учора домує, за три роки війни вперше гостює. Ну як же можна баритись? Кожна хвилина дорога. А дорога неблизька, та ще по такому снігу глибокому.
Тоді Коржиха до чоловіка:
— То, може б, ти, Даниле...
— Еге ж, чом би не так! — з півслова зрозумів Данило жінку.— Кого-кого, а куму Катрю я б з дорогою душею під саме крильцо предоставив би. Та впала з ніг Лиса. Хіба, може...
— Ти не клопочися, Даниле,— сказала Гармашиха.— Поклажі в нас ніякої. Спасибі і за те, що з міста сюди привіз.
— Та ні, спасибі вам за те, що півдороги сани підпихали. Він теж одягнувся (збирався до млина), взяв на плече
клунок жита, і разом вийшли з хати.
Світало. По хатах де-не-де світилось. У небі неясно блищали зірки. Але від білого снігу на землі, на стріхах було вже видно йти. От і добре, що не затримались! До схід сонця і вдома вже будуть. Скільки тут, зрештою, іти, коли навпростець луками. Але Данило луками якраз і не радив іти. Тудою після недавнього снігопаду ще й сліду, мабуть, не протоптано. Краще трохи круг зробити та шляхом до самої Чумаківки. Туди дорога пробита: дерево возять з лісу чумаківці. Та й не тільки чумаківці, а і журбівці, і кацаївці.
— Он, ба, вже почалось движеніє! — тільки-но звернули з вулички на головну вулицю, що повз церкву через вигін вела з села, сказав Данило, вгледівши на дорозі валку саней.
— Ранні! — зійшовши на обочину, щоб пропустити валку, сказав Артем.— Це ж, мабуть, іще з ночі?
— Авжеж. Десять верст волами — край не близький. Якраз чумаківці поїхали. Харитон Пожитько на передніх.
— І другі сани теж його,—додала Гармашиха.— По Санькові впізнала: наш, вітробалчанський. Батракує в нього. І навіщо йому те дерево? Недавно, перед самою війною, батько одстроїв його.
— Ну, а тепер він своїх синів одстроюватиме,— відповів Данило.
— Та ще нема в нього таких.
— Підростуть. Вони, бач, багачі, з запасом живуть. Не те що ми, злидні,— тільки й знаємо оцю молитву: "Хліб наш насущний даждь нам днесь". Вони наперед дивляться. Інший — іще сини без штанів бігають, а він уже грунт для них підшукує. Та щоб з балочкою,— грабарів із Славгорода найме, ставок викопають. Що то за хутір без ставка!
— Ну, це колись,— сказав Артем.— Минулися грунти.
— Та вірно. Куплі-продажу на землю вже нема. Тепер котрі багатші самі за свою землю трусяться. Отож і мудрують всяко. Різняться чорно, як не перед добром. На те й дерево возять. А один у нас оце недавно, з хутора, Варакута, заради нового номера навіть до такого додумався: оранутана свого оженив.
— А що це? — не зрозуміла Гармашиха.
— По-нашому, по-простому сказати: дурний, пришелепуватий. А піп його ото так по-вченому — оранутан. Не хотів навіть вінчати. У нього ж розум трирічної дитини. Дарма що перевалило вже за тридцять. Підсудна справа, каже.
— Ну то й як же?
— Повінчав. Чого гроші не зроблять! Відкрив Варакуті ще один номер, а що дівчину занапастили...
— А чого ж вона за такого пішла?
— "Пішла". У плечі батьки випхали з дому. Багатий. І сказати б, такі вже самі бідні були, так ні. Середняк, як по-теперішньому, та ще й міцненький. Ти знаєш, Катре, Лук'ян Середа.
— Лук'ян?! Котру ж це він? Чи не Настю?
— Атож.
— Отака славна дівчина,— зітхнула Катря і до Артема тоді: — Це ж її якраз Грицько Саранчук колись хотів був сватати. Ну, якщо не дурна буде, то й зараз ще не пізно: покине, та й все.
— Вона вже так і зробила. Тижня з ним не прожила. Якось уранці пішов свекор у клуню по сіно, а вона — висить на бантині. Покинула!
Саме тут Данилові було звертати до вітряка. Він зійшов на обочину, опустив клунок на землю, витяг кисет.
Першу цигарку скрутив Артемові (через поранену руку тому ніяк було самому скрутити). Потім зліпив собі. Ні, і цю віддав Артемові, на дорогу, а вже тоді — собі. Закурили. І стояли отак мовчки. Мовчала і Катря, тільки стиха, в журбі, хиталась постаттю. Не скоро, кинувши вже недопалка, Данило озвався:
— То отаке робить з людьми жадність нелюдська! Узяв на плече клунок, попрощались і розійшлись. Увесь час, аж поки за село вийшли, мовчали і мати,
і Артем, пригнічені сумною Даниловою розповіддю. Раптом спинилась мати і мовила, зітхнувши:
— І доки воно буде на світі отаке! І коли вже йому край?
— Е, мамо, не скоро. Вікові нетрі. А ми ж ще тільки рубати почали. Окремі дерева валимо. А ще ж треба буде і пеньки потім корчувати. Не на один десяток літ роботи. А якраз найтрудніші будуть оці пеньки: жадність, користолюбство.— Трохи помовчав, потім озвався:—І ось що цікаво, мамо, що серед бідних цього менше.
— Вистачає.
— Та є, вистачає. А все ж таки менше. Коли, звичайно, не огулом, а в процентах узяти. Куди менше, ніж серед багатих та тих, що туляться до них.