вже його ніхто не називає Ваньком, давно вже він тут для всіх Іван Артемович.
Вночі він відправив сім'ю в евакуацію. Разом з сім'ями інших дніпрогесівців дружина його з вузлами та дітьми тепер уже на лівому березі, сьогодні ж ешелон їхній відправиться на схід, піде невідомим маршрутом — Іван Артемович тільки приблизно знає, що ешелон піде кудись на Північний Кавказ. Де їх розшукувати? Домовились так: дніпрогесівки їхні там, де зупиняться, щодня виходитимуть на станцію, по черзі вартуватимуть вдень і вночі під станційним дзвінком, щоб не пропустити своїх, останнього запорізького ешелону...
Вся ніч минула в шарварку, в плачах, діти краяли душу своїм розпачливим криком, чуючи, як кулі б'ють по черепиці будинків, бачачи — вперше в житті — над садками моторошне світло чужих ракет.
Проводжаючи своїх, Іван Артемович не встиг поголитись, заріс, чує долонею тепер колючу щетину на щоці, і це дратує його: не годиться в такому вигляді з'являтись на вахту.
Монтери, збившись біля вікон, що виходять на Хортицю, обговорюють кимось принесену чутку, що німці нібито вже в Нікополі, вдерлись зненацька, захопили й міліцію, і НКВД, і міськком, що саме засідав, обговорював заходи по зміцненню оборони міста.
— Хто це може знати? Де той Нікополь? — сердиться на ці розмови інженер.
Як комуніст, він вважає, що не личить піддаватися таким чуткам, він вважає своїм обов'язком заспокоювати людей, домагатись, щоб тривога не заповзла сюди. Тривога, що вже розлита над Дніпрогесом, над цілим краєм, вона не повинна дістати право доступу сюди, на пульт. Людина тут має бути спокійна, як оті прилади, що не знають відхилень, як оті сигнали, що суворо й виразно спалахують різнобарвними вогниками лампочок на чорних панелях.
Тут тільки стеж, щоб не було аварій.
Серйозних аварій Дніпрогес не знав відтоді, як його збудовано, відтоді, як станція виросла на оцих надійних гранітах Дніпра. Багато гідростанцій бачив Іван Артемович, у Франції був у відрядженні, але такої, як ця, нема другої на світі. Красуня! Серед південної природи, в садках уся, абрикоси навесні зустрічають тебе білим цвітом, коли йдеш на зміну, і з вікон станції теж видно всюди садки. Весною найбільше помічаєш, як багато тут плодових насаджень: ще листя нема на деревах, а вишні та абрикоси вже забіліли своїм цвітом по яругах, підгір'ях, на місцях колишніх смітників та пустирищ. Але найближча серцю енергетика повна сили дніпровська вода. По-різному вона себе тут виявлає. Де пласт води тонкий, там вона ллється з греблі, як білосніжне, щойно виткане мереживо, стікає рівно, ласкаво, а де рине могутній натиск весняних вод, де сотні тонн води падає водночас, там вона летить блискавично, обвалюється важко, мов розплавлений метал, і внизу вибухає з гуркотом грізним, глибинним. Під час повені, коли скидають зайві води, все тут реве лев'ячим ревом, шум могутній стоїть наокіл, а в нижньому б'єфі, падаючи з греблі, бушує біла буря весняних вод, навкруги в повітрі здіймається сяюча курява розбитої в пилюку, в проміння води! Ніби розщепилася вода, все перейшло в енергію, в світло. Гуркіт, райдужна курява збунтованої води і твоє відчуття, що все це ти можеш приборкати, обернути користю для людей...
Потім з'явилися чорні величезні штори в приміщенні пульта, з'явилися штори і в машинному залі — на всю скляну стіну еркера, і вже тими шторами-запиналами вони на цілу ніч стали одгороджуватись від зоряного неба, від Дніпра, від лиховісного гулу чужих літаків у небі. Потім чули далекі вибухи, схожі на ті, що долинають сюди, коли рвуть каміння десь унизу, на далеких кар'єрах. Але то не були кар'єри, то вже падали бомби. Одна з бомб упала в аванкамеру, друга кресонула в скелю на Дніпрі, і ударом повітряної хвилі так обдало Дніпрогес, що скло їхнього величного еркера потекло вниз, як вода. Подовбали берег, наглушили риби, а тепер бомблять потойбічні заводи, налітають майже щоночі.
Днів десять перед цим відступали через греблю війська десь з-під Одеси, ті, що уникли там оточення. Пройшли, і не стало. А тут життя продовжується, кожен залишається на своєму посту, працює Дніпро, і не вщухає вічний вітер турбінних валів.
День за днем проходили через греблю закіптюжені війська, підводи з біженцями, череди, трактори, комбайни. Мовби все Правобережжя, знявшись, рухалося через дніпрогесівську греблю на схід, і корови тужливо ревіли, бредучи повз блискучі вітрини соцміста...
Лавина евакуйованих тепер уже перейшла, і кілька днів уже нишпорять по Дніпрогесу команди мінерів на чолі з полковником, приглядаються, про деякі речі полковник розпитує робітників і його, Івана Артемовича.
— Принцип у нас такий, — говорив йому полковник, — якщо доведеться руйнувати, то руйнувати так, щоб це було лише на час війни. Вивести з ладу, а не знищувати навічно, — і пояснював, як це він собі уявляє: — Розламати частково греблю, попалити генератори, випустити мастило з підшипників. Одне слово, робити так, щоб ГЕС вивести з ладу приблизно на рік.
"Отже, через рік повернемось, — подумав інженер. — Це він хотів сказати".
Проте інженерові в думці все ж не вкладалось, що й тут може дійти до руйнувань. І ці команди мінерів, І ота стрільба за селищем, і. від'їзд сім'ї цієї ночі — все це здається Івану Артемовичу якимось недійсним, примарним, таким, що не похитне Дніпрогесу й того ритму, яким він живе.
Щоразу, коли Іван Артемович приходить сюди й затупає на вахту, почуває себе тут у своїй електричній фортеці певніше й безпечніше, ніж будь-де. Ніде, певне, людина не усвідомлює так свою силу, як тут, на пульті. Коли інженер заступає на чергування, він на всю зміну стає мовби електричним володарем цього краю, бо його волі на цей час підкоряються і Дніпро з його титанічною силою, і робота потужних агрегатів, і лінії електропередач, що йдуть на сотні кілометрів звідси. Ті, хто звик бачити Івана Артемовича скромним рибалкою на Дніпрі, хто зустрічає його у вихідні десь аж у плавнях на моторці, в самих трусах, худореброго, безтурботного, не впізнали б його, коли він одягає на себе синю робочу блузу і стає до щитів. Півколом біля нього — чорні панелі з приладами на них, різнобарвно змигують на щитах світлові сигнали, автоматичні пристрої самі ведуть записи на паперових стрічках — одні записують температуру, інші напругу, чистоту, і все це сходиться до нього. Тут зовсім інший вираз з'являється на обличчі Івана Артемовича; розписавшись за долю Дніпрогесу у вахтенному журналі, він починав жити іншим життям, завжди напруженим, небуденним. Перед його очима постають у зримій реальності всі, кого він постачає, — рудники Криворіжжя, і металургійні заводи Придніпров'я, і далекі шахти Донбасу, і безліч колгоспних токів у степах, що цілими ночами працюють на його струмі, при його світлі. З тими далекими забирачами енергії у дніпрогесівців завжди контакт, з ними Іван Артемович зв'язаний невіддільно, і важко йому уявити, що зв'язки ці можуть раптом порушитись, обірватись і весь край погасне.
В глибині селища все виразніше чути стрілянину, з Хортиці гухкає в степ артилерія. Добре б'є, може, ще віджене і становище стабілізується.
— Іване Артемовичу!
Ліда, білява, серйозна не по літах дівчина-практикантка, кличе його до телефону. Він підходить до столика, бере трубку.
— Черговий по щиту слухає.
— МИ — КРИВИЙ РІГ! НАС ОТОЧУЮТЬ ТАНКИ! ВІДКЛЮЧІТЬ НАС!!!
Одна з найбільших підстанцій, що її живить Дніпрогес своїм струмом, вимагає відключити її, умертвити одним ударом. Він чує, як кров приливає, б'є йому в скроні. Відключіть, відключіть!... Щоб відключити — досить повернути вимикач. Очужілий, ворожий сам собі, інженер підходить до щита, кладе руку на чорний ебонітовий ключ вимикача... Треба зробити один рух, але йому тяжко, і страшно, і ненависно зробити цей рух. Але ж треба, роби!
Ліда, підскочивши, вирячилась на нього, як на божевільного.
— Іване Артемовичу! Що ви хочете?
— Відійди.
Посірілий з лиця, він рвучко повертає ключ вимикача.
— Що ви робите? — скрикує Ліда, кидаючись до нього так, що, здавалось, очі йому зараз видере.
І в цю мить знову дзвінок. Хто це ще? Інженер приклав трубку до вуха.
— Щит слухає.
— МИ — ДНІПРОДЗЕРЖИНСЬК! ПІДСТАНЦІЯ В НЕБЕЗПЕЦІ! НЕГАЙНО ВІДКЛЮЧАЙТЕ НАС!!!
Погляд інженера знов на щиті. Важкий прощальний погляд. Вкритий рясним потом, він повільно йде, зупиняється проти панелі приладів, і рука його раптом ще лютіше, з силою повертає ключ вимикача. Практикантка плаче, впавши головою на стіл, в нестямі стискає кулачки...
— Ви їх самі... Ви їх вбиваєте... Весь правий берег відключили...
Він відповідає їй мовчки: "Так, відключаю. Відключаю заводи, що живились нашою силою. Відключаю степи, що ми їх освітлювали ночами. Відрізаю від себе все те життя з нервами, з кров'ю".
Зостається ще лівий берег, що вони його живлять. Лівому потрібен струм — там працюють крани на заводах, іде демонтаж. Струм туди мусять подавати до останнього.
З прохідної дзвонить Поля-прибиральниця.
— Іване Артемовичу! Я тут сама! Перепустки на столі, вся документація лежить відкрита, в кабінетах розміщаю поранених. Що мені далі робити, скажіть?
— Будь там. Не пускай на територію нікого.
— А поранених?
— Поранених пропускай.
Монтери і Ліда вже товпляться біля вікна, що виходить на лівий.
— Іване Артемовичу, сюди! Гляньте, що то вони роблять.
Видно грузовики, що під'їжджають з лівого берега аж до виходу з потерни, і постаті бійців, що, згинаючись, кидаються носити в тунель якісь ящики.
Ліда слідкує за ними в тривозі.
— Що то вони носять?
Іван Артемович знає що. Він знає про це ще з учора. Вибухівку заносять в потерну! Головний інженер та військові підривники зараз уже все там готують до вибуху. Але що їй сказати, чим відповісти оцій дівчині-практикантці, яка приїхала сюди вчитись мирної праці, набувати мирного фаху, а бачить, як начиняють Дніпрогес вибухівкою, від якої разом з розламаним бетоном греблі, може, злетять у повітря й вони, люди останньої зміни?
— Невже це буде, Іване Артемовичу? Невже всьому кінець?
Дівчина дивиться на нього з благанням, щоки її мокрі й червоні від сліз, і він почуває щось схоже на сором перед цією юною практиканткою із заляканими, як у птиці, очима, сором за все те, що діється навкруги, поглинаючи її сподівання, плани, майбутнє.
— Тобі тут більше нічого робити, Лідо. Відправляйся на лівий.
— А ви?
— Нам ще треба.
— Чому — треба? Чому?
— Чому та чому! — сердиться один з монтерів. — Ми — комуністи, ось чому. Ми піде