ну, тієї, що червоне сонце сходить і червоне заходить.
Гафія Кукурудз уже на постелі після вечірнього "Отченаша" тихо заспівувала, гейби на одній струні грала... та все тую струну долонею тамувала, а мама, заплющивши очі, лише ворушили губами.
9
Можна було відкласти поїздку до Зіновія на осінь (так радили тато), але мама мовчки покрутили заперечливо головою і стали збиратись найближчої неділі. Тато мусили відпроситися на день-два в колгоспі, бо "маємо весілля у родичів під Надвірною, усією хатою їдемо". Про "весілля" було сказано й сусідам, яких попросили доглянути корівчину і курей. Сусіди, може, не дуже вірили в наше сторонське весілля, з маминого лиця не могли вичитати весільного настрою, але попоратись на обійстю не відмовилися.
Братишани — велике село, до якого із Бистричан півгодини їзди автобусом. Десь у саме полуднє ми були на місці. Хатина Гафії Кукурудз, жінки, яка "з палицею ходить" (так про неї кажуть в селі), справді втекла від гурту аж попід ліс, стернища колгоспних полів оточували її зусібіч, як золотисті полотна.
Гафія Кукурудз стояла на воротях, і було таке враження, що вона нас очікувала щодня.
— Спочинете трохи, — запросила до хати, чистої і білої, по-газдівському доглянутої, що ховалася попід крилами старих ясенів. — Напийтеся квасного молока. Бо спека...
Мама неохоче переступили поріг; було видно, що вони нетерпеливляться; раз-по-раз кидали бистрі зирки на поля, шукали, певно, Зеникову могилу; вони її, певно, уявляли високою, з хрестом, а біля хреста — кущ калини.
Насправді ніякої могили не було. Поле стелилося рівно, розлого, облягаючи з півдня село, а з півночі загонами, немов морськими затоками, поля забігали в дубовий ліс, що називався Монастирем. Мені, правду кажучи, баглося в ліс під тінь дубів, але Гафія провадила нас у відкрите поле; вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля лежали тихі, зімлілі під жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизій імлі понад землею плавали, немов острівці, купи соломи з-під комбайнів, поміж ними поважно нипали бузьки.
Ніде не було видно ні жниваря, ні пастуха; ген-ген на обрії червоніло кілька комбайнів.
Врешті Гафія зупинилася й почала пильно розглядатися.
— Десь тут... десь тут були танці, — промовила вона безпорадно й почала палицею тут і там копирсати землю. — Десь тут я його поховала. — Жінка мало не плакала, кружляючи по стерні. — Тепер і сліду, люди добрі, нема, все розрівняли трактори, переорали і затовкли. А я така була впевнена, що раз-два місце віднайду. Даремно тільки вас розтривожила.
Справді, ніяких слідів німецьких окопів не було видно, хоч подекуди поміж стернею жовтіли плями жовтої глини, але хто знає, чи це була дика земля з німецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи каміння, що траплялося під ногами. Мені здавалося, що під котримось каменем відкриється мені тайна... а може, під котримсь каменем я знайду Зеників револьвер. Лише мама стояли на місці заціпеніло, відчужено, і з їхнього обличчя не можна було прочитати: чи вони розчаровані, чи вони огнівані. чи збиралося їм на плач, чи клекоче у їхніх грудях крик? Тільки тепер, у зрілі роки, я зрозумів розпач матері, яка поспішала на синову могилу... поспішала, а могили насправді нема, є поле, є сонце розпечене над стернями, є пахучий дух соломи, є туркування бузьків, є безпорадне нипання старої Гафії, а з могили нема ні знаку, ні прикмети — нічого.
— Знаєте, Петре, — звернулася до батька стара жінка, до матері вона підступити не сміла, навколо матері немовби відчувала накреслене, а то й викопане коло. — Я, бігме, не винна-м. Роки, як вода, все змили. Ніякого знаку... знаю лише, що отут на краю поля... що ліс був неподалік. А точно... хіба вкажеш тепер? Один Бог із неба видить, де Зеникові кісточки лежать.
— Хто знає, може, так і повинно бути, нанашко, — подали мама голос. Були цілком спокійні; споглядали на нас ласкаво, усміхнене.
Але руки... власне, дивлячись на їхні руки, я помітив, що мама не були ані спокійними, ані ласкавими, вони ридали в душі, і руки їх цю муку видавали: пальці корчилися в судомах, стискалися в кулак і знову розпрямлялися, долоні певний час були відкритими, мовби мама збиралися когось обняти, але через секунду вони вибухали... так, вибухали сціпленим у кулак інівом. — Може, так і повинно було статися, щоб Зениковою могилою стало ціле широке поле... і цей ліс на додаток, де його поранили. Може, він для цього жив, для того й боровся і задля цього загинув, щоб злитися з цим полем. Адже не поле — Україна. Правда, Павлуню? — спитала мене й пригорнула до себе.
Гафія Кукурудз її не зрозуміла, вона, певно, хотіла бачити сльози, чути прокляття, тому споглядала на маму стривожено, навіть злякано: чи при своєму розумі ця жінка, що таке... високе, як у молитвах, виговорює. Зате ми з татом нашу маму знали.
— Сядемо тут колом просто на стерню, — промовили тато. — Засвітимо свічку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо їй хліб святий із нашої печі і лишимо грушки з нашого саду.
Тато запалили тоненьку свічку й встромили її поміж груддя жовтої глини; свічечка горіла рівно, тихо, лише один раз полумінь хитнулася вправо: може, то вітер із лісу... може, давня куля свиснула... може, мама зітхнули... може. Зеникова душа дихнула на свічку й дала нам знати: я єсьм тут!
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
1
Во ім'я отця, і сина, і святого...
Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар і Вербень, наші голоси в замкненій ізсередини церкві сколихнули тишу й повільно, кружляючи над золотим озерцем вранішнього світла, що лилося крізь горішні вікна, полинули аж попід баню. Ще ніколи я не приближався думкою так близько до Бога, мені навіть котроїсь миті здалося, що торкнувся його білої одежі, що торкнувся, може, до його руки... торкнувся для того, щоб він поглянув на мене й на моїх приятелів: ми воістину потрібували його помочі.
Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-під відлущеної штукатурки, і хотілося якраз звідси, знизу, починати розчищення стіни, але я не піддавався легкій звабі, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи збереглася фреска на всій площині стіни і чи взагалі вона там колись існувала; мені необхідно було з великою обережністю прошкробувати невеликі віконця наугад на всій площині стіни. Отже, шабля й пожухла рудувата трава, і тривожна червонність — відблиски, мабуть, далекої пожежі мусили мене почекати... мусила давня пожежа під штукатуркою далі тліти, а я тим часом по розкладеній драбині піднявся на висоту людського зросту й на самій середині стіни заходився прошолопувати пробне "вікно" завбільшки з долоню; вже з перших хвилин я зрозумів, що робота чекає мене нелегка й довга, штукатурка за кілька століть заціпла, як камінь, і гостра шкробачка спершу ковзала по ній безпорадно, ледве стесуючи дрібні окрушини вапна.
На моє щастя, непіддатливим був тільки верхній шар штукатурки — кілька міліметрів скаменілої плівки, далі робота пішла легше. Вербень і Ключар стояли вдолі, позадиравши голови, і ловили кожний мій рух; власне, вони мої рухи не ловили, вони немовби підставляли під лезо скальпеля або шкробачки свої серця, це я відчував майже фізично, але так само скальпель у моїй руці ковзав і по моєму серцю, ми всі троє начебто разом, стишуючи дихання, зчищували у "віконці" штукатурку шар за шаром; ми всі троє разом перебували на самому дні тиші, в якій лише злегка подзвонював скальпель і сипалися крупинки вапна; ми всі троє разом, один одному не признаючись, були начинені, як чимсь сірим і непевним, сумнівом, що за пластом штукатурки ніякого стінопису нема, він дотла знищений і лише внизу над долівкою лишився його шматок... лишився, щоб нас перемучити.
Так тривало довго аж до того часу, поки я не помітив, що біла плівка штукатурки під скальпелем раптом потемніла; я лихорадісно. кваплячись, послинив ватний тампон і, брязнувши залізним знаряддям об підлогу, почав розширювати "віконце" й розчищати його тільки зволоженою ватою. Мені було в ці хвилини і холодно, і жарко, я боявся, що давній стінопис, як тілько-но я торкнуся його поверхні, осипеться, обернеться в порох і я не встигну його закріпити. Очевидно, минулої ночі я обдумав такий можливий варіант, і приніс у валізці клей, виготовлений за власним рецептом, де головним компонентом був яєчний білок; але я мав також надію на Божу поміч і на мудрість стародавнього ізографа, котрий, напевне, замислювався, що тривалість існування його як творця залежатиме від того, як він приготує свої фарби і як підготує стіну для малювання. Він же, сподіваюся, не просто відробляв у Святому Дусі свій бохонець хліба і дзбан меду; стоячи чи колінкуючи на риштуванні перед стіною, ізограф, який помер, може, триста років тому, творячи щось дуже своє, дуже важливе, мусив бачити перед собою моє обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячі тисяч облич тих, які були вчора, сьогоднішніх черченських колгоспників і завтрашніх поцінувачів його творчості, бо інакше не було б смислу творити. Це стосується, зрештою, не тільки стародавнього ізографа, котрий залишив слід у Святому Дусі, а й також усіх мистців попередніх, сущих нині й майбутніх, кому судилося творити різцем, пером чи пензлем.
Я не помилився у своїх передбаченнях, що прадавній майстре знався на тайнах фарб, бо коли врешті "віконце", завбільшки з полумисок, було обережно промите тампоном, змоченим у перевареній воді, коли з того "віконця" я зняв сивуватий туманець, враз із-під моїх пальців блиснуло й широко розплющилося велике око під волохатою сивою бровою... і від його прямого погляду я аж відсахнувся назад, заледве не впавши з драбини. Людське око в прошкрябаному "віконці" дивилося на мене, на Вербеня й на Ключара суворо й докірливо... в оці тому злютувалися водночас і біль, і крик, і страх, і лють; ні, це око не могло належати ніякому святому, у святих на іконах таких очей не буває, усі святі сумирно-молитвенні, тихі, як небеса передвечірні, а це око було розгніване, розбійницьке, таке, що креше іскри. Стародавній мистець, очевидно, ще до початку новітніх віянь у середньовічному українському малярстві, задовго до Йова Кондзелевича, відкрив для себе глибини переживань людини, око якої блимнуло з-під століть.
Я піддався чарові волохатого розбійницького ока; я його не боявся; я ним тішився...