Вітряки ж малювалися на горі, наче каліки: один, кам'яний, геть вигорів, другий стояв без крил і без верха, ворожий снаряд стяв йому голову, і лише третій все ще скидався на вітряк, хоча й також був покалічений, мав лише півтора крила замість чотирьох. Саме про нього і мріяв зараз Явтушок, спинаючись стежиною по крутогору.
Прийшов, став, віддихався. А тут ні душі. Моторошно стало Явтушку наодинці з цими каліками. Згадав до того ж про Тихона Пелехатого, якого куркулі колись повісили тут.
— Гей, тут хто є?
З руїни старечий голос на те:
— Є! А то ж як.
У Явтушка задеревів язик, підкосило ноги, великим пальцем у правому чоботі не міг поворухнути, а то вже зле. Із–за руїни вийшов Танас Незаміжний, підтримуваний бабкою Килиною, правицю ховав за спиною. "Що б то могло означати?"
— Зараз, Явтуше… Зачекай…
Гадаючи, що дід Танас також прийшов отримувати вітряка, Явтушок заспокоївся:
— Доброго ранку вам. Сусідами будемо… А де ж Фабіян?
З правого вітряка вийшов Фабіян з цапком. Поправив окуляри, привітався.
— То що, Явтуше, будемо ділити вітряки?
— Отого б правенького мені. Я б за тиждень його і пустив, якби вітри… За один тиждень…
— Бачу… Виродок ти, Явтуше. Вавилонський виродок.
— А певно, ми всі вавилонські виродки. Хіба в тому наша вина, що вродилися саме тут? І я, і ти, Фабіяне, і дід Танас… І цапок твій… І баба Килина…
— Тьфу! — сплюнула баба Килина, обурена тим, що її названо після цапка.
— Беріть його на мушку, Танасе, а я прочитаю йому вирок.
— Беру! — сказав дід Танас, винісши перед очі руку з чимось іржавим. Тоді відшукав мушку, навів свою зброю на Явтушка. Рука тремтіла, як у пропасниці. Явтушок не зворухнувся навіть, для нього все скоїлось занадто зненацька.
— Швидше! — квапив Фабіяна дід Танас.
— Зараз, зараз. — Фабіян дістав з кишені папірець, розгорнув, почав читати:
— "Як стало відомо з достовірних джерел, громадянин Голий виказав окупантам полоненого Ксана Ксанича, колишнього старшину, який переховувався у Вавилоні літа нинішнього тисяча дев'ятсот сорок першого…"
— Я??? — обурився Явтушок.
— Не перебивай! — сказав Танас.
— "Цей суд чиню не од нинішньої влади, як тимчасовий правитель, наставлений живосильно, а іменем влади рідної, радянської, над громадянином Голим Явтухієм Оникійовичем, який у важку для Вавилона годину запродав душу свою і честь, зрадив Вітчизну…"
— Але ж я… Гей, люди! — вигукнув Явтушок. — Хіба ж я не бився за Вавилон?!
— Стій тихо, не заважай слухати, — наказав дід Танас, якому сподобалось те читання, рука його вже двічі падала разом з мушкою на чомусь іржавому і ледве поверталась у бойове положення.
Фабіян читав далі:
— "Виходячи з викладеного, я, Левко Хоробрий, вважаючи себе представником радянської влади у тимчасово окупованому Вавилоні, виношу смертний вирок громадянину Голому Явтухію Оникійовичу, моєму колишньому другу і побратиму, без права поховання його на цвинтарі. Нехай його тіло з'їдять вавилонські собаки, а кістки його нехай тліють під небом, доки не перетворяться у прах і тлін".
— Все? — запитав Танас, підтримуваний Килиною. Сили його вичерпувались, іржаве одоробло у руці тремтіло. То був "сміт" з часів Кримської війни, лише дужий матрос міг би совладати з тим одороблом.
— Щось маєш сказати, Явтуше? — запитав суддя у окулярах.
Явтушок хотів сказати, що зрадником себе не вважає, однак останні слова вироку так пройняли його (слова про кістки), що Явтушок не зміг вимовити й слова на свій захист, і якщо його мозок надавався до чогось, то хіба що до того, що він сам (мозок) поза волею Явтушка прийняв рішенець про втечу. Ноги відтерпли, і великий палець у правому чоботі, контужений на війні, заворушився. Явтушок ожив, посміхнувся до суддів:
— Ходімо з'їмо півника, а тоді вже розстріляєте мене, коли я такий ворог… Пріся зарізала півника на сніданок… Для вас зарізала…
— Ні, Явтуше, півника ми з'їмо самі. За твою душу. А ти кажи, що там у тебе. Мо', маєш щось передати діткам, Прісі? Сусідам? Німцям?..
— Маю…
— А що?..
— Що??? — крутнувся на місці дзиґою і так залопотів по стежині вниз, що й вихор не встиг би за ним.
— Стріляйте! — наказав Фабіян.
Дід Танас скинувся, пальнув услід Явтушку, але куля не влучила його, й не тому, що стрілець недобачав і караюча рука притомилась, а тому, що вони вже тут, біля вітряків, домовились з Фабіяном не вбивати його — то був символічний розстріл Явтушка, розстріл на майбутнє. На Явтушка завалували собаки, щодалі, то напосідливіше. Власне, не було там ніякого Явтушка, а звивистими вуличками мчав від смерті сам лише його дух. Коли він дістався подвір'я, то Пріся саме різала півника за хлівцем, на тому лобному місці, де різала чужих качок на борщ.
— Не ріж, не ріж! — закричав Явтушок і шубовснув у яму, під катрагу.
— Вже зарізала, — сказала Пріся.
З дула старого "сміта" іще вибігав сморід.
— Тепер ходімо на півника… — мовив Фабіян, сповнений почуття виконаного обов'язку.
— А я цілюсь! А я цілюсь! Воно хоч і душа капосна, але ж жива. Цілюсь, а серце обкипає кров'ю. І знаю, що не буду його вбивати, але "сміт" є "сміт" — візьме та й стрельне. А ми ж зі старою ще вдома домовились його не вбивати. Так, стара?
— Диво, що так. Як би то вбити чоловіка, який нашу стару хату спалив, страховку виплатив до копієчки. Та нам без Явтуха повік би нової хати не бачити.
— Хата хатою, а зрада зрадою… — сказав Фабіян, ховаючи вирок до кишені.
— Тепер з кожного можна зробити зрадника. Мовляв, хто під німцем, той і зрадник. А повернуть наші, то знову станемо такими, як були. Гайда додому!
Явтушок сидів у ямі під катрагою і, хоч тремтів увесь, а вже шукав способу, як помститися Фабіянові. Раніше і гадки не мав, що може мати в його особі такого грізного ворога. А Танас чого вартий! Справжній царський убивця… Підійшла Пріся з зарізаним півником.
— По кому там стріляли, Явтуше?
— По мені, Прісю…
— Німці? Так рано?
— Свої…
— Свої?.. Господь з тобою! Що верзеш, Явтуше?..
— За Ксана Ксанича…
— А! Бо й варто. Така страшна війна, а він грається у ревнощі, як малий. Воювати було б, а не втікати до жінки. Ямником зробився чоловік. А які листи писав з фронту!.. Душа радувалась за чоловіка! Сиди тепер у ямі…
Та ледь запахло з хати печенею, як Явтушок вибрався зі свого запілля й, ризикуючи життям, майже по–пластунськи переліз до ґанку. Обережненько прочинив двері і вжахнувся. За столом сидів Ксан Ксанич, у бороді, вусах, в селянській одежі. На скрині, заклавши ногу на ногу, щось весело розповідала Даринка. Явтушок застав її на півслові. У полив'яній мисці парувала печеня, а Пріся клопоталася біля печі, тримала на хватачі сковороду, пекла пампушки до печені. Розквітла не то від печі, не то від щастя, що такий гість у хаті. Впізнавши господаря, Ксан Ксанич підвівся, поклонився.
— Добре, що ви появились, — сказав Явтушок, присівши і собі до столу. Тоді згадав про щось, вибіг до комори, вніс по хвилі пляшку, заткану витеребленим кукурудзяним качаном. Дістав чарки з мисника.
— Кажу, добре, що ви повернулись, Ксане Ксаничу. Тут без вас просто життя нема…
— Я по дорозі. А що?
— Є тут одна бестія. Може, чули — Фабіян, філософ? З цапком ходив під час фронту, в окулярах чоловік.
— Ну–ну, як же, бачив його перед відступом.
— Продався німцям. Такий гнобитель, такий гнобитель, що просто порятунку від нього нема. Зовсім про радянську владу забув. А був такий активіст, такий філософ — куди там. Крісло в столицю посилав…
— Яке крісло?
— Гойдалку. З ліщини, з лози, значицця. Ну, за наше здоров'я і за смерть Фабіяна! Цього німецького гнобителя. Якщо ви не захочете, то я його сам порішу. Ось як є, сам. Піду і вб'ю. Он Пріся мене знає… Тут діло таке. Ти не вб'єш, то тебе вб'ють. Даринко, ти вже говорила Ксану Ксаничу?
— Говорила…
— Коли це я був там? Ага, минулого понеділка. Розпинають за вас. Щось треба думати.
— А що думати? У солдата думка одна… Для того ми і розсипались по селах…
— А я, по–вашому, не солдат? Хіба ви не читали моїх листів з фронту?
— Усі ми солдати… Але до весни доведеться перебувати на селах. Лісів великих нема — доведеться на селах… Он Пилип Шуляк тримається свого Рогачина. Німці в село — він із села. Німці з села — він у село. А що? Рідна земля, рідні люди. Опора кругом, порука.
— Рогачин одне, а Вавилон інше. Вавилон до цього не придатний. Он гляньте, гляньте! Вже йдуть! Сюди йдуть! — заметався Явтушок. Він вибіг у сіни, а звідтіля до комори. Там велетенський плетений кіш з–під борошна. То Явтушок зопалу до того коша. Й накрився віком поверх. "Якби я став мірошником, то цей кіш не був би порожнім".
Прийшли Фабіян з цапком і Танас з Килиною. На півника прийшли. Повсідались на лаві всі троє, цапок у дверях. Не знав, чи дозволено і йому.
— А де ж господар? — запитав Фабіян.
— Явтуше! — заволала Пріся від печі. — А де ти там?
Явтушок сховався надійно, то Пріся вибігла до комори, вибрала його з коша й силоміць привела до вбивць. Ті сиділи рядочком на лаві, посміхалися, а царський наглядач, засунувши за очкура своє іржаве одоробло, покахикував у жменю. Схоже було на те, що вони справді прийшли на півника. "Вік живи і вік не збагнеш цих клятих вавилонян", — подумав Явтушок. Про всяк випадок він також озброївся обрізом, засунувши його за пояс (обріз ховав у коморі, на кілочку, під вінками цибулі). Обріз заважав вільно сидіти і вільно дихати, рукояттю впирався в живіт, а холодним вістрям в одне делікатне місце, де страх і так звив собі прохолодь. Але що вдієш? На підступи ворога належить відповідати власними підступами (тепер той обріз в колекції Ріхтера).
— А це і є той самий Ксан Ксанич, якого дядько приревнували до тітки, — розсміялась на скрині Даринка.
— Хто–хто? — гаркнула на волохате вухо Килина.
— А–а! Чув, чув. У вироку стояв такий чоловік… Ге, стояв?..
— Не пригадую… — посміхнувся філософ.
Вавилоняни вміють повоювати, але вміють і погуляти.
Не розлучаючись з обрізом, в якому аж п'ять патронів напоготові, Явтушок все добігав та добігав до комори, приносив пляшки дедалі міцніші, двічі лазив на горище по сало, якого в мішечку на бантині ген як поменшало в цей день, усі яйця, знесені курми Голих та Соколюків, цього дня розбито було для смажені, десь до полудня німецькі армії вже були розтрощені вщент, і їх рештки безладно відступали через той самий Вавилон, через який ішли на схід, тут їх переймав Ксан Ксанич зі своїми хлопцями–партизанами, зробившись бозна–яким отаманом.