Айгюль і досі лишалася для Карналя дівчинкою, коло неї і він видавався обурливо молодий, вже й ставши директором об'єднання, академіком, лауреатом, солідним, уславленим, авторитетним. Був молодий, загадковий, привабливий для жіноцтва. Часто спостерігав голодний блиск жіночих очей, звернених на нього, часто нав'язували йому розмови, сповнені натяків і полохливого очікування, часто відчував чиюсь схвильованість аж до спазм у горлі. Не зважав, був суворий з жіноцтвом, був вірний своїй Айгюль, дорожив своєю моногамною винятковістю, що далі, то більше наповнений був відчуттям дивної свободи, якоїсь регламентованої, чи що, бо в обох — у нього й Айгюль — життя, на перший погляд, відзначалося безконтрольністю, з провалами й порожнечами в часі, але насправді розплановане в обох було до секунди, і вони просто не мали змоги відчувати себе пригніченими працею чи шлюбом, бо обоє ждали свята спіткань, жили для тих свят, готувалися до них, ніколи не скаржилися, не дорікали, не ремствували — просто любили.
Але ординарне зло може часто ошукувати найглибший людський дух. Талант і розум загальнодоступні для посередностей так само, як визначні місця, пам'ятники архітектури й столиці світу для знудьговаиих туристів. Кучмієнко знов був коло Карналя, щоправда, вже не як опонент і не перст для вказівництва, а як підлеглий, зігнаний з незаслужено здобутих висот, скинений, повержений, розжалуваний, але не знищений, бо ж прийшов до Карналя всупереч його бажанням, не з порожніми руками, а відразу з вакансією, з цілим відділом, який вигадав, може, й сам для себе, і Карналь мав змиритися, потрактувавши Кучмієнка як зло конечне, але не найбільше з тих, які можуть бути.
Однак Кучмієнко йшов не сам — вів за собою одноосібну армію, яка звалася його дружиною Поліною, а далі готувалися резерви, звані синочком Юриком, або Юкою, як звали його Кучмієнки.
Юку Карналь відчув найперше. Якось вирвався з донькою до зоопарку, поблукавши годин кілька між кліток, подратувавши звірів, як ті чеховські студенти, покатавши Людмилку на поні, він повіз її додому, але на бульварі Шевченка донька зняла вереск, що хоче подивитися Володимирський собор.
Карналь зупинив машину, сказав:
— Ну, дивись.
— Хочу зблизька.
Він об'їхав квартал, зупинився на тихій вулиці Франка, вийшов з машини, подав Людмилці руку, повів її довкола собору, показав таємничі, сповнені загадковості історії двері із зображенням князя Володимира й княгині Ольги. Донька потягнула його на паперть.
— Туди хочу!
Коли ж увів її до собору і побачила вона розписи Врубеля й Нестерова, сплеснула долоньками і, зухвало розруйновуючи урочисту тишу собору, закричала:
— Оце малюночки!
— Хто тебе навчив так висловлюватися? — спитав Людмилку вже в машині Карналь.— Чому "малюночки", а не малюнки? Що це за жаргон?
— А так каже Юка.
— Який Юка?
— Кучмієнків.
Кучмієнки вели наступ трьома колонами. Одна била в Карналя, друга в Людмилку, третя—в Айгюль. Очолювала цей штурм Поліна. Жадібна до життя, самовпевнена, незламна, вродлива, здорова, енергійна, була не схожа ні на подруг Айгюль, які те й знали, що говорили про балет і про театр, ні на тих науковців, що приходили в гості до Карналя й говорили тільки про науку. Поліна ставилася до самої себе з веселою зневагою. Називала себе "безіменною висотою", вдовольнилася роллю дружини чоловіка не без значення, а може й видатного — то ще побачимо! Не вірила, що всім треба бути видатними, бо хіба ж у цьому сенс і мета життя, та ще для жінки? Для жінки головне — вродливість, це її талант і всі переваги над світом.
Зрозпачена наближенням старості, в намаганні помститися не знати й кому за змарновані літа, Поліна любила переповідати плітки й анекдоти про знайомих. Хвалилася коханцями, мріяла про коханців, розгортала карколомні плани шлюбних зрад.
Карналь обурювався:
— Навіщо ти все це їй дозволяєш, Айгюль? Нерозтраченої енергії в Поліни було так багато, що вона
залюбки вихлюпувала її й на Карналя.
— Ти чому так багато сидиш за книжками! — кричала вона задерикувато.— Хочеш стати шизофреніком? Невже мало телевізора? Книжки читають тільки шизофреніки! Що, в тебе на столі ще й романи? Мій Кучмієнко ніколи не читає ніяких романів. Навіщо забивати голову? Це історичний роман? Подарунок? Боже, вісімсот сторінок! Таке може написати тільки ненормальний чоловік. Глянь на портрет цього письменника, на його очі. Це очі шаленця. Навіть за окулярами він не може приховати несамовитості погляду.
Вона буквально приголомшувала могутніми потоками слів і невіглаством. Коли Карналь несміливо затнувся, що— письменник, який подарував йому свій роман, лауреат, Поліна зраділо вигукнула:
— Я ж казала: ненормальний! Де ти бачив нормального лауреата? Як не столітній дід, осклілий від склерозу, то просто енергійний пенсіонер, який усім прогриз кишки своїми домаганнями. Де ти бачив лауреата в двадцять або хоч у тридцять років?
До Поліниних розбалакувань не ставилися всерйоз ні Карналь, ні Айгюль, ця агресивна жінка була для них мовби якоюсь розвагою й противагою, її претензії на опікунство видавалися так само смішними, як намагання Кучмієнка завоювати якісь позиції й впливи в науці, але відомо ж, що ніщо на світі не минає безслідно: зло, навіть безсиле й смішне, однаково просочується в твоє життя й поволі затруює його.
Айгюль, у крові якої незгасно жила дика жадоба неприборканості, поволі й, сказати б, залюбки піддавалася Поліниній роз-сваволеності, неорганізованості й некерованості. Вже нехтувала вона іноді уроками, танцювати могла без репетицій, вганяючи в розпач постановників. Виручала її унікальна пам'ять на музику, виручали запаси набутого, але чи ж надовго могло вистачити запасів? "Испуганной и дикой птицей летишь ты, но заря — в крови..." Карналь любив повторювати ці рядки Блока, вони так пасували до Айгюль. Але з яким болем вимушений був спостерігати несподівані напади заціпеніння; які бували в неї щодалі частіше. Від думки про неї світилося йому серце в години найтяжчих борінь мислі, найбезиадійиіших суперечок і найтрагічиіших невдач на роботі. Але приїздив додому й не заставав Айгюль, хоч і знав, що вона не в театрі. Навчилася водити машину, ганяла іноді цілими днями разом з Поліною довкола Києва, коли поверталася й він пробував обняти її, з жахом відчував: тримає в обіймах хмару, туман, порожнечу. Відганяв навіть натяки на думку про те, що Кучмієнки можуть мати якийсь вплив на їхнє з Айгюль життя й щастя. Ну, так: справді ставали їхніми добровільно-впертими супутниками, але ж без значення, таких людей мовби й не зауважуєш, їх поминаєш, полишаєш позаду, як кілометрові стовпи, не озиратися, не згадувати, далі, далі, далі! А Кучмієнко і його дружина непомітно ставали мовби прикомандированими до них домашніми, прирученими дрібненькими дияволиками. Кучмієнко виступав як спокуса посередності, легкого шляху в житті, безбідного існування, він щосили грав роль улюбленця долі, він був діловитий, нездарний і обмежений, але завжди бадьорий, добродушний, здоровий тілом і душею, любив роздаровувати поради, як зберегти здоров'я, скільки присідань, за Амо-совим, треба робити щоранку, щоб порятуватися від терору засідань і постанов, як зберігати пристойність у всіх випадках життя. Його улюбленим словом було "пристойний": "Це пристойний чоловік. Цілком пристойно. Все було дуже пристойно". Розмови про спорт, про футбол. Хто — кого? Але не він і не його. Він завжди сторона. Він добродушний порадник. Я не я і хата не моя.
Поліна ж мовби заповзялася приголомшувати Айгюль своїм безмежним практицизмом. Вона готова була повчати день і ніч. Вона повчала, як усі агітатори й пропагандисти світу разом узяті. Що їсти, що надягати, як вітатися, як сидіти, як махати руками, як дивитися (не махати й не дивитися!), як спати, дихати, чхати. Коли виросли їхні діти, вона переконала Людмил-ку, що кращої пари, ніж їхній Юка, вона ніколи не знайде, і хоч Карналь симпатизував Совинському та й сама Людмила ніби схилялася попервах більше до Івана, але з безлічі хлопців, які її оточували, вибрала все-таки Кучмієнкового сина, і тут уже мали відступитися, ніхто нічого не міг удіяти,
Карналеві здавалося, що він ще й досі перебуває на шляху до вершин свого тріумфування, і воно справді було так, почалося ж від тієї нічної розмови з Пронченком по телефону й продовженої другого дня в ЦК, тоді всемогутня сила піднесла його в розголос, у славу, між тих, хто стоїть над людством і часом, ніби велетенські самотні дерева на піднебесних горах. Ще з дитинства жив у Карналевій душі спогад про берестки на Савчиному бугрі по той бік попової левади в його рідному селі. Велетенська підкова, віяло з берестків, розставлених на бугрі під небом невидимою силою. Метуть круглими верхів'ями небо, а між чорними стовбурами така далина, такий простір, таке безмежжя, що хочеться плакати від безсилля й власної малості. Б'ються кібці в бересток...
Тепер сам відчував себе ніби отим берестком під високим небом, був самотнім високим деревом і бився серцем об те дерево. Чи таке можливе?
13
Редактор був поглинутий процесом думання, мабуть, тому не помічав Анастасії, яка стояла перед його столом уже тривалий час, стояла терпляче й, сказати б, провокуюче. Нарешті конституційний час думання для редактора скінчився, редактор побачив Анастасію, пожував губами.
— Ага, ви вже тут? Прекрасно! Є ідея...
— Здається, ви забули запросити мене сісти,— нагадала Анастасія.
— Справді забув. Даруйте. Сідайте й слухайте. Я повинен усім вам подавати ідеї. Коли вже ви навчитеся плідно мислити?
Він майже стогнав. Страждання за недосконалість редакційних працівників шматувало йому душу.
— Наука зараз — це все. Вирішальна сила.
— Робітничий клас,— спокійно нагадала Анастасія.
— Що? Ну, так. Не вчіть мене марксизму. Я висловлююсь фігурально. Чи, може, ви хочете заперечувати значення науки, яка сьогодні стає виробничою силою?
-— Ні, я не хочу.
— Інтерв'ю з Карналем залишається за вами.
— Я відмовляюся від цього завдання. Вже казала вам. Не можу.
— Нічого, нічого, ще маємо час. Подумаєте і зробите. Такі матеріали на вулиці не валяються. А для розгону я вам хочу підкинути нову ідейку.
"2— Знову з ученими?
^— Вам не подобаються вчені?
Анастасія промовчала.