Він мав у таборі авторський вечір, на якому прочитав свою новелю "Яблоко", публіки не було багато, але загальний настрій добрий. Ми з ним говорили, говорили й говорили. Я показував йому лист Донцова, на який він не сказав нічого, лишень відложив не читаючи, зазначивши, що наш шановний доктор, мабуть має час на такі довгі листи.
Перед тим, минулої суботи, я був у Гартманів, на адресу яких скеровано всю нашу пошту. Там зібралась громада цікавих людей німців і ми багато з ними розмовляли на тему сучасної політики. Я дістав пачку листів і між ними перший лист з Аргентини, з Буенос Айресу від Євгена Онацького.
"3 вересня 1947. Вельмиповажний і дорогий Пане Самчук!
Отримав вчора, як редактор "Нашого Клича", два числа "Укр. Вістей" з додатком "Літературного зошита" ч. 4-5 з Вашою статтею "Нерви". Цю статтю передрукую в Н. Кличі. Не знаю, чи він до Вас доходить: ми шлемо один примірник на редакцію "Вістей". Коли б Ви хотіли, могли б слати один і для Вас спеціяльно. В ньому з’явилася вже Ваша стаття "Розмова з хоробрими", а в цьому числі, що виходить завтра, буде "Тим, що не хочуть". Все це дуже гарні й потрібні речі. Передрукую я, мабуть, і Вашу сильветку про Коновальця, що у "Вістях".
В Н. Кличі з мого могли б читати "В Вавилонському полоні" – спомини, що вийдуть окремою книжечкою; уривки з моєї "Енцикльопедії символів, обрядів та вірувань українського народу", – самі символи та коротенькі нариси зі "Школи життя", які я пізніше хочу теж зібрати в окрему книжку. Я тут не тільки редагую часопис, але й пишу (або бодай – переписую) його. Наша кольонія тут страшенно некультурна і темна, – інтелігенції дуже мало – який десяток інженерів та маса так знеохотила їх своїми плітками та наклепами, що вони не беруть участи в громадському житті: Буяє "угерівщина", представлена кількома особняками, але без всякого морального стриму і без волосся на язику.
На 120,000 масу тільки яких 3,000 належить до національних організацій. Наш Клич має тільки 700 передплатників, а тиражу 1200. Отже видання – цілком дефіцитне. Маю надію, що за рік підуть справи краще, але покищо стан не веселий. Саме цими днями відбувся тут український комуністичний з’їзд, і Перон сказав, а радіо повторило, що головне джерело комунізму в Аргентині, це деякі українські організації. Це не витворює сприятливих умов для допущення сюди більшої кількости наших емігрантів… Яких 40,000 взяли були совітські пашпорти (відмовляючись навіть від аргентинського громадянства!), щоб вернутися на "родіну"! Неймовірне, але правда… Пришліть мені попередні числа Вашого "Літературного Зошиту". Буду вельми вдячни.
Ваш щиро, Євг. Онацький".
Приписка збоку: "Писати мені можете, або на адресу Н. Клича, або Celle Yonte 3047, Buenos Aires".
Такі листи приємно читати… Як також приємно читати книгу Івана Євдокімова "Рєпін". Поправляюся. Мій "гомеопат", до якого почав тепер заходити в Цуффенгавзені, здається, поставить мене на ноги. Зрештою, це все нерви. Їм все і набираюсь сили, а то вже було зовсім скапсанів від неможливих дієт. То була спека, а тепер холод і навіть дощ. Для розради душі.
25 вересня. Коли б хто міг розказати, скільки неймовірно тяжких думок і трагедійних відчувань увійшло до мого мозку і серця за ці тяжкі роки нашого макабричного скитання. Тягуча невиразність, безмежна безнадія. Нема і не може бути чогось, щоб могло визволити від цих почварних навал. Що ми за такі люди і за якими законами буття нам прийшлося нести цей масовий тягар масового вигнання фактично в небуття. Їхати за океан? Щоб десь скінчити життя і відійти в ніщо. Нема! Нічого нема! Нас може спасти хіба чудо, але де його взяти те чудо? Мені ось сорок два роки, а я жебрак на хлібі міжнародньої організації тих, що нас не хочуть і не люблять. Фатальна, універсальна безнадія!
29 вересня. У нас гостює Юрій Дивнич (Лавриненко). Учора їздили з ним оглянути парк і замок королів Вюртемберзьких Людвіґсбурґ. Дуже багато розмовляли про МУР і партії. Він проти партій, як і я, за солідарність усіх людей українського роду у вигнанні сущих. Маємо думку захоронити газету "Українські Вісті" від намагань опанувати її партійним УРДП і зробити ту газету органом надпартійного, всеукраїнського думання, акумулятора національного етосу. Учора весь вечір проговорили про це з Гр. Олександровичем, лишень він таких думок не може збагнути. Ідеології і партії для нього зрозуміліші поняття, ніж національний етос. "Ідея добра, – скаже він. "Що ж… Пробуйте…"
Крім того, були на концерті Н. Городовенка, який гостює у нашому таборі. Був так схвильований розмовами, що погано спав.
Жовтень
1 жовтня. Середа. Вечір 29-го вересня для мене пам’ятковий. Ми з Лавриненком виїхали до Ульму з наміром вибороти надпартійність "Укр. Вістей". Їхали з пригодами, було дуже тісно в потязі, прибули до Ульму вечором і опісля, до першої години ночі у Багряного проговорили над справами "Укр. Вістей". Розмови були бурні, темпераметні, головне було переконати Багряного і Дацька залишити всі ті "партії" і покласти основу для нового, надпартійного, суспільно-громадського руху, за об’єднану, здорову політичну думку всеобіймаючого, ділового українства, базованого на толеранції всіх українських пігментів ідеологічних за вийнятком комунізму, з газетою загального національного вияву типу американської "Свободи", яка опиралася б не на партію, а на громадянство, або організацію фінансово-господарського характеру, що його, замість партії, треба було б заложити.
Така газета мобілізувала б всю читацьку масу поза бандерівцями, а згодом могла б притягнути також і бандерівців, бо вони побачили б, що з ними ніхто не буде сперечатися за "владу" в таборах, які не триватимуть довго, а говорити про діло, справу й організацію українського громадянства в широкому світі. Рано чи пізно "партії" дійдуть до точки… Вони не матимуть під собою реального груту, бо наступне наше покоління не зможе розуміти наших зацікавлень, а до того, нові умови побуту поставлять перед нами також нові завдання життя.
Але я бачу, що Багряний не може зрозуміти такого ставлення політичної справи. Він розуміє партії, ідеології, соціялізм, комунізм, фашизм, центральний комітет, генеральний секретаріят, ревалізація за провід, гра між фракціями, шахування між противниками. Це спорт. Сама по собі гра задля гри без ніякого практичного сенсу… А коли об’єднання, то це має бути ряд зустрічей окремих груп, безконечні між ними суперечки з вічно підступними "нашими" засадами, намагання одні одних обманути і в остаточному ніколи не дійти до ніякої "згоди". А ідеологи типу Донцова будуть доказувати, що саме так і треба, що перемагають не "згода в семействі", а воля одиниць, бо такий закон природи й іншого не може бути.
Я доказував, що наша еміграція вже сама по собі є партія, наші противники в Москві її так і трактують, всі ми для них "буржуазні націоналісти", "німецькі коляборанти", "прислужники американського капіталізму" і, розуміється, фашисти, фашисти й фашисти, навіть коли Багряний так само ненавидить це слово, як і ті в Москві. Не можу зрозуміти яка різниця між Донцовим в Лондоні і Феденком в Мюнхені. Що той говорить одно, а той інше. Ні, між ними ніякої різниці в наставленнях "боротися" за їх ідеали між ними самими без ніякого практичного значення для життя взагалі. Це цвіт-пустоцвіт, різних кольорів і різних запахів, який одначе не дасть ніякого плоду.
Що нам потрібно, це організації суспільної сили. Господарської, фінансової, культурної й політичної. Люди, що вийшли в світ переважно з різними фаховими знаннями повинні їх належно використати в інтересі їх самих і всього громадського цілого. Ті, що не мають фахів, повинні їх набути. Організувати торговельні спілки, банкові корпорації, індивідуальні підприємства. Щоб мати силу того капіталу у просторі, де ми маємо жити. Щоб фінансувати наші "вільні" академії наук, вільні університети, вільні видавничі спілки, вільну пресу, вільну школу, вільну церкву. І тим самим вільну політику. Яку робитимуть не ревалізуючі розсварені гуртки, а фахові, або бодай добрі аматори покликанці, які цю справу люблять і готові присвятити їй своє життя. Так само, як і ми, письменники, поети, науковці, малярі, музики, театрали. Така маса таких прекрасних людей і ми готові так безпардонно їх розтринькати по різних партіях на втіху ворогам і на зло нам самим.
Тому нам треба почати організацію цієї справи вже тепер і її початком має бути газета "Українські Вісті". Газета надпартійного, загального характеру, в якій будемо проповідувати і ширити думки українського коопераційного реалізму. Один за всіх і всі за одного!
Але… Вичуваю, що мої слова – горох об стіну. За вийнятком Дивнича, який видався мені в цей час геніяльним, всі решта мовчанка. По обличчі Багряного бачу: цей номер тобі не пройде! Можливо й не пройде. Але одного разу цей номер пройде. Лиш тоді це буде пізно.
Дістав запрошення від поляків на їх з’їзд "Літературного Клюбу", що має відбутися в Епштайні біля Франкфурту, де виходить їх газета "Кроніка" під редакцією відомого ще зі Львова К. Грабика. Не певний ще чи поїду. Дуже тяжка тепер комунікація.
9 жовтня. Все таки побував у поляків і добре зробив. Виїхав у п’ятницю 3-го, а 4-го й 5-го відбувся і самий їх перший, конституційний з’їзд Польського Клюбу Літерацького. Наради клюбу провадив голова організаційного комітету Єжи Стен, привітання від З’єднання Польського зложив Ст. Мікіцюк, іменем синдикату польських журналістів привітав з’їзд Йозеф Бяласєвіч, від редакції "Кроніка" Кляус Грабек. Далі було моє привітання від МУРу, що його зустріли присутні бурхливими оплесками… Крім того були інші привітання, а перший реферат про мету і завдання польських письменників на еміграції виголосив Ян Лєща, після чого була дискусія, а наступним рефератом про організаційні завдання був реферат Є. Стена. Вибрано правління клюбу – голова Януш Лясковський, члени Є. Стен, Ян Лєща (секретар), як також Ян Ковалік, як референт кваліфікації членства клюбу. До ревізійної комісії увійшли Ярослав Горський, Марек Ґордон і Вітольд Пульц.
Я брав участь у всіх їх нарадах, на прийняттях і розмовляв з чисельними їх членами, з якими у нас витворилось дуже дружнє відношення.