– Це в мене видіння. Може й ти – всього лише видіння – я не знаю! А каруселі – то вже напевно. Справжні каруселі мають зимувати в Одесі!
– Цього року, Лука, вони зимуватимуть тут! – урвав сміх Вартан. – Конкуренти з Одеси витиснули, ішаки капловухі! Та ти лежи, лежи – не вставай! – занепокоївся жвавий "менестрель", бачачи, що нічний візитер збирається сісти.
– Нічого… — заспокійливо звів руку Лука. – Моє запаморочення… не від аварії… вже минуло. А що… що з Жигуликом?
– А що Жигулик? – підключився до розмови Амиран. – Передок на друзки, радіатор у решето, скла ми взагалі не познаходили… Ти що, без скла їздив?
– У мене шолом! – пояснив винуватець аварії.
– А-а-а… Шолом тебе й урятував – спрацював наче подушка безпеки! Що ж, корито здамо в чермет, гадаю – на новий паркан вистачить, ти ж не заперечуватимеш?
– Ні, звісно! А я довго пролежав без тями?
– Та ні – хвилин десять! – заспокоїв Луку його давній роботодавець.
– Чи немає у вашому господарстві ночов?
– Чого! – одночасно спитали брати.
– Ночов, балії, такої великої посудини для прання?
– Блювати будеш? – спробував здогадатися Амиран.
– Ні – мені для іншої потреби. Якщо є, будь ласка…
– Гм, піду пошукаю…
– А що з твоїм лицем, брате? – присів біля Луки Вартан. – Ми з Амираном ледь об заклад не побились. Він каже, що на твоєму обличчі якісь сині смуги, а я кажу: ні – то білі смуги на синій мармизі!
– Ти б переміг! – кволо усміхнувся Лука й підтягнув рукав куртки. – Бачиш: я синій. Ультрамарин. Правдоріз… чув про правдорізів?
– Правдоріз! – ляснув долонею об коліно вражений Вартан. – А я думав, правдорізи тільки в кіно бувають!
– Не тільки… Ночви потрібні мені щоб схоронитися від супутника, а на обличчі сліди від гриму!
Коли Амиран приніс ночви, Лука тут-таки прилаштував їх у себе над головою. Господар спостерігав за цими маніпуляціями з роззявленим ротом, а коли брат спробував розтовкмачити йому щось вірменською, Амиранів рот роззявився ще більше.
Бачачи, що між давніми знайомими зав'язується бесіда, господар знову кудись пішов і скоро чорнокоса, худа як патика жінка принесла нічному гостеві горня гарячого чаю. Сьорбнувши, Лука вкинув у рот дві пігулки знеболювального.
– А тепер скажи мені, Вартане, тільки правду – я ж синій: чому ти ніколи не довіряв Цвітані касу?
Здається, питання заскочило власника каруселей зненацька. Він зітхнув і наче аж здрібнів.
– Ішак капловухий! От ніколи не думав, що доведеться тримати звіт перед правдорізом! Що ж, Лука, я підстаркуватий вірменин, у мене великий рід і я не хочу, щоб про Вартана, сина шанованого Вараздата, хтось подумав недобре! У боргу я перед тобою, Лука – нечистий звабив!
Брат цієї вертихвістки, такий же кручений як і сестра, запав на цибату дівулю з бек-вокалу гламурної столичної поп-співачки. Від богемного кишла ішаку знесло дах, аби задовольняти примхи коханої пішов на злочин. Там замаячив чималий термін і, щоб витягти братика з тюряги Цвітана прийшла до мене по бабки, мовляв, звільнений від суворої руки правосуддя клоун відгорбатить. Вартан душа податлива – дав скільки просила, а братик, вдихнувши пахощі свободи, хутенько шаснув до своєї дівулі, на сестричку поклав болт і заявив, що нічого мені не відроблятиме. По правді ішак у мене нічого й не позичав – позичала вертихвістка, тож я й забрав її в свій "зоопарк" – щоб борг відпрацьовувала. Але борг великий, а заробляла вона так собі. Я ївся, про новенькі аквазорби та про пневмобатут мріючи, дорікав їй, казав, щоб ночами заробляла… ну, розумієш як…
Аж тут наш красень Лука з'являється, вона до мене: — я, каже, цього кароокого клоуна обморочу, на бабки розведу й з тобою розрахуюсь. Тільки не заважай! Ну – я ж собі не ворог, надто, коли конкуренти аквазорбами й пневмобатутами вже давно капусту шаткують! Отож коли ти прийшов і сказав, щоб я твої кревно зароблені їй віддав, я вже знав, що скоро вони опиняться в моїй кишені! Визнаю – западло вийшло! Згоден – ішак! Але, як мовив Спаситель: хто з нас без гріха! А Спаситель знав що мовить!
– А мені в голові інші слова сидять, — сказав Лука вражений розповіддю Вартана. – Їх мовив не Спаситель, а я вже й не пам'ятаю хто: чи то рідна матуся, чи добре знайомий тобі п'яничка Македон. Бійся брехні, — сказав він мені одного вечора. – Брехня вбиває!
– Македон загинув! – приголомшив Луку Вартан.
– Як?
– У чотирнадцятому. Під Іловайськом. Пішов відвойовувати в бандюків свою перукарню…
Не знімаючи з голови ночов, Лука важко підвівся, роззирнувся в пошуках своєї ковіньки.
– Піду. Напевно мене запеленгували й скору сюди налетить ціла зграя спеців.
– Але чому вони тебе переслідують? – не міг зрозуміти Амиран.
– Що менше таких як я, то легше таким як Цвітана!
– Зажди, брате! – сказав Вартан. – Куди ж ти… куди ж ти підеш?
– Не знаю… Кудись…
– Зажди. Тойоту я тобі, вибач, не дам, але в нас є старенький Ланос…
– Мій Ланос? – здивувався Амиран.
– Віддай! – з притиском промовив Вартан. – Тобі я новий куплю!
Знову Лука мусив десь вичекати. Тепер він міг пересуватися лише вночі, як вовкулака, наче денне світло справді зробилося для нього вбивчим. Забираючи з розбитого Жигулика речі, він виявив, що дзеркало розтріскалось, а на додачу до Ланоса попросити в господаря ще й люстро посоромився – й так, розщедрившись, Амиран пхнув Луці на дорогу пакунок їдла.
Рокитне він залишав коли вже сіріло, на виїзді з містечка стояв пост і нікуди було подітись, але поліціянт лише уважно провів Ланос поглядом і не зупинив – очевидно вони досі розшукували побитий Жигулик-двійку. В'їхавши в якесь село, Лука звернув убік, а потім знову вбік, поки не викотився на вузьку, зусібіч порослу молодим кленовим пагіллям вуличку, за пагіллям серед побурілих, у ріст людини, бур'янів виднілися вибиті вікна полишених господарями хат. Легковик пробився на одне з таких дворищ, Лука замкнув автівку зсередини, ковтнув ще одну пігулку знеболювального, загорнувся в рятівний кожух і заплющив очі. Була спокуса видобути з каструлі мобільник і дізнатися в Пашки останні вісті, та вирішив не ризикувати.
На Рожищів Лука прокрадався через Вікторівку й Зеленьки. Далі, хутко проскочивши київське шосе й минувши Потік, виїхав на канівський шлях, утім надто на ньому не розкошував – ризикованою ґрунтовкою попід довгою лісосмугою вибрьохався до Піщаної Слободи, наблизившись до сонного містечка, звернув на майданчик перед колишньою цегельнею.
Тут радіомовчанку довелося вже порушити. Дістав телефон, набрав Пашку.
– Де ти, друзяко? Ти живий? – мобілка вибухнула вкрай збудженим голосом холостяка. – Прикинь, у нас тут таке: наїхало поліції, нацгвардії, безпековців – тебе шукають! Завтра самміт – один спецслужбіст шепнув, що Президент на вухах! Кажуть, якась доброчинна організація прислала в місцевий шпиталь цілий ящик Трукіллера! Слухай, тобі краще вигулькнути й добровільно знебарвитись, ну їх усіх к бісу! До мене ще не приходили, але це питання часу, впевнений – усі розмови пишуться й слухаються!
– Гаразд, гаразд, вигулькну! – зупинив потік Пашчиної свідомості Лука. – Вигулькну й добровільно знебарвлюсь! Тільки перш маю зустрітися з одним чоловіком.
– Яким чоловіком? Та по містечку вже всіх синиць виловили й тільки тому, що в них синє пір'ячко!
– А навіщо людям вірні друзі – влаштуєш мені цю зустріч! По телефону імені чоловіка не називатиму, сам розумієш чому. Я задам йому лише одне питання, почую відповідь і все – вийду на головний майдан Рожищева й урочисто здамся!
– Дідько б тебе забрав, друзяко, як ти мене підставляєш!
– Схоже, ти добряче підставив мене п'ятнадцять років тому, але про це пізніше!
– Що? Тобі вдалося? Ти з нею зустрівся?
– Пізніше, все пізніше – втрачаєш час!
– Де ти, сто чортів у твою ультрамаринову печінку?
– Пам'ятаєш… Пам'ятаєш, покійний Несторович хвалився, як замолоду голіруч ловив півметрових в'юнів?
– Яких у дідька в'ю… Так, згадав!
– Пам'ятаєш місце, біля якого він це робив?
– Так! Так, пам'ятаю! Але в мене немає коліс!
– Приїжджай на таксі – в мене є!
– Але ти не просунешся містечком і… Дідько, я знаю хто тобі допоможе, друзяко! Чекай!
Розвиднялося. Нічну мряку змінювала ясна, хоча й прохолодна осіння днина. На оточений старими вербами майданчик перед іржавими, закрученими на дріт, воротами цегельні потроху осипалось листя. Падаючи, кінчасті вербові стьожки мерехтіли наче живці на гачку в досвідченого рибалки. Поодаль, на замулених ковбанях руділи висхлі очерети. Десь там завзятий Несторович ловив колись руками півметрових в'юнів. Якщо не брехав…
Якщо Гордієнко збрехав, якщо він таки смоктався того вечора в своєму Лексусі зі сріблястокосою кучерявкою, то в Луки з'явиться шанс на нове життя. А якщо не збрехав… тоді все повертається на кола свої…
Крім Пашки гірчичної барви таксі привезло худорлявого, середнього росту чоловіка з акуратно підстриженим русявим волоссям, продовгуватим, бездоганно виголеним обличчям, тонкими губами й зеленими очима. На відверто молодшому за Луку незнайомцеві був чудернацький напіввійськовий стрій з безліччю кишень і кишеньочок, груди, а як скоро з'ясувалося, й спину зеленоокого прикрашали великі білі нашивки з жирними літерами "PRESS".
Лука остерігся витикатися з-під "парасолі", тому двоє чоловіків хутко пірнули на заднє сидіння Лексуса.
– Брате, твоє лице схоже на шахову дошку! – радісно повідомив Пашка, тиснучи друзяці руку.
– То залишки гриму. Що це за фрукт? – кивнув Лука на зеленоокого.
– Слухай, реальна фантастика – це англійський журналіст! Прикинь: справжній англійський журналіст у нашому задрипаному Рожищеві! Привітайся з ним – я п'яте-через-десяте розбираю мову міжнародного спілкування, то перекладу!
Лука простягнув англійцеві синю долоню – обридлі рукавички він повикидав у вікно ще дорогою:
– Лука!
– Тоні! – англієць вчепився в його немиту п'ятірню наче фанатичний археолог у давно розшукувану коштовність.
– Прикинь: Тоні приїхав по тебе аж із самої Америки… чи Англії – я до пуття не розібрав! Каже, що ти потрібен людству… Прикинь: ти – і людству! Каже, що ти останній синій, що тебе не можна втратити, що лише ти спроможний зупинити наступ пірофілів… це він так називає есвеесівців Домнула. Каже, що на Високошановного в них убивчий компромат… ну, щось таке – я не знаю англійської аж так глибоко!
Слухаючи збуджені Пашчині вигуки, Тоні ствердно кивав головою й не зводив очей з Луки.
– І що, — як він допоможе в моїй справі?
– В якій справі? – аж підстрибнув Пашка.