Втім, напевне, це справді тільки здалося.
— Але бачиться, синку, що і я перед тобою теж мусив би виправдовуватись. Що залишив того десантника, діда твого, посеред плавнів, посеред ночі, серед ворогів. Не ризикнув я тоді перепливати з ним. Полону злякався. Та й могли б під гарячу руку.. Знаєш, на фронті, там особливо не церемонилися, — він говорив з помітним акцентом, який, одначе, не схожий був на вже знайомий йому досить характерний, що пробивався в мові людей, котрі все життя спілкувалися молдавською. — Я не повинен був чинити так. Ми стільки пройшли... Стільки пройшли і стільки пережили. З усього, що мені довелося пережити під час війни, найчастіше згадую саме отой наш ганнібаль— ський перехід через Буджак. Мучить мене сумління, мучить...
Оснач промовчав. Мав би сказати щось заспокійливе, довірливе, зняти оте напруження, з яким Караджі зустрів його.
— То й чого ми тут? — сполошився Караджі, не маючи змоги перечекати його мовчання. — Давай зайдемо... Маю трохи давнього вина... Така, розумієте, зустріч... несподівана...
— Ні-ні, дякую. В мене обмаль часу. Я тільки хотів дізнатися, як склалася ваша доля. І подякувати... За той ваш "ганнібальський", як ви кажете, перехід... Дід часто згадував його. І вас, природно... Добром згадував. Після того переходу ви одразу ж повернулися додому?
— Дійшов. Не вірив, що зможу дійти, таким далеким здавався мій дім, а, бачте... Лиш на годинку заскочив, уночі, бо жандарми вже кілька разів навідувалися додому, розшукували, вистежували мене... А переховувався у добрих людей. Аж поки не прийшли наші, радянські, війська. Тоді одразу записався добровольцем і дійшов аж до Будапешта. Там, якраз неподалік королівського замку, мене й поранило. Легко. Обійшлося двома тижнями госпіталю. Ну а по війні закінчив ветеринарне училище. Потім, уже заочно, технікум.
Оснач підвівся. Уважно дивлячись на нього посивілими очима та з-під посивілих брів, Караджі й собі поволі підвівся й аж тоді зніяковіло відвів погляд.
— Який же ти схожий на нього! Ніби переді мною він, той десантник! І ніби й не було тих сорока років життя. От тільки я вже не той. Аж страшно, який я вже не той.
Корбач гадав, що вони вже поговорили і почав наближатися до них, але, зрозумівши свою помилку, знову відійшов за ріг. Загалом він не поспішав, принаймні якихось термінів Осначеві не визначав. Поспішливість правив сам Радомир, так і не розуміючи до кінця, чому прагнеться закінчити цю розмову якомога швидше.
— А твій дід... Він хотів стати офіцером... Морської піхоти. Як батько його.
— І став ним. У відставку пішов полковником.
— Он як! Значить, домігся свого, — ще нижче опустив голову старий. — А ти ж чому? — запитав по якійсь хвильці мовчання. — Якщо вже рід ваш?..
— Щойно зняв форму. Лейтенант морської піхоти. Працюю в газеті.
— І що, назавжди зняв її, форму? — несподівано запитав старий, і на якусь мить Осначеві здалося, що він чує це запитання від батька.
— Назавжди, — твердо відповів Ралрмир. Там, у військкоматі, такої твердості йому не вистачило. Вагався, попросив тиждень на роздуми. Марія, рибанська історія Захара Шаблюка, робота над повістю, Вандевура... Він раптом відчув, що цивільне життя занадто міцно заполонило його, щоб так одразу вдалося розірвати всі "пута". — Але дід говорив і про вашу мрію, — всміхнувся Радомир. — Він так захоплено розповідав про неї, що здавалося: заздрить! А може, й справді заздрив. Під враженням від цих розповідей, я, де тільки міг, цікавився історією гагаузів, що про них написано, коли запроваджено писемність, які гагаузькі книжки вже з'явилися? Чув, що вже навіть видано кілька поетичних збірок, і з'явилася збірка легенд.
— Невже і про мрію пам'ятав? — вражено запитав Караджі, і Ра— домирові здалося, що ці його спогади викликали в старого невдоволення. Втім... щось не схоже, щоб цьому чоловікові вдалося хоча б частково здійснити свої наміри. Та й чи домагався він цього?
— В його житті, житті армійського офіцера, все було скромніше...
— Зате він домігся свого. Знаєш, я теж пробував, — похмуро мовив старий, дивлячись кудись поверх голови Радомира. — Записував легенди, перекази... Хотів учитися. Домагався, щоб і книжки, й школи були гагаузькою. Але, бачиться, невчасно я брався за це. Знайшлися люди, яким це не сподобалося. Вони й зробили мене "гагаузьким націоналістом". Ти ж бач: гагаузьку відроджує! Нібито йому російської мови не вистачає! Ну і службу в румунській армії одразу пригадали. Немовби я сам до неї просився. Слабкий я видався духом — ось що я тобі скажу... Без мене, вже в 1958 році, ввели гагаузькуписемність, без мене видали перші збірники легенд і пісень, без мене написали книж-
ки віршів, безмене навчають у школах дітей гагаузької мови... Велика справа вимагає великої мужності. А мужності мені завжди бракувало.
— Розумію, — кивнув Оснач, почуваючись незручно за те, що необачно роз'ятрив давню рану цього чоловіка. — Я вас розумію... Ну, нічого, нічого... життя є життя...
Він уже хотів попрощатися, але в останню мить затримався.
— Скажіть, зошити, в яких ви записували гагаузькі легенди, пісні, притчі... Вони збереглися?
— В мене. Бережу. А що? — Довго виваджував Радомира настороженим поглядом, ніби вирішував: довіряти йому чи ні?
— І всі вони вже виявилися в тому збірнику, якого видано в Кишиневі?
— Не всі. Звіряв. У мене там помічено. Щось із п'ять легенд не надруковано. І кілька казок, приказок, сім народних пісень... Дві притчі маю. В книжці їх теж нема.
— Чому ж ви не спробуєте опублікувати все це хоча б зараз? Ситуація змінилася, хто тепер наважиться звинувачувати вас у націоналізмі чи ще в якомусь там "ізмі"?
— Пізно мені займатися цим, — стомлено мовив Караджі. — Далекий я тепер від усього цього. Та й освіти бракує. Ні, пізно, пізно... Хто замолоду відступився від своєї мрії, на старості її вже не висвятить.
— Гаразд. Тоді... Ви могли б дати ці зошити мені? Я поверну їх. Але спочатку спробую опублікувати хоча б одну-дві з цих легенд у молодіжній газеті. Разом з нарисом про збирача гагаузького фольклору. Ми так рідко пишемо про таких людей і так мало знаємо про ваш народ, що публікацію прочитають з величезною цікавістю. Та й ваша праця не пропаде марне.
— Ти справді хочеш зробити це? — запитав Караджі, уже в хаті, дістаючи зі старовинної дерев'яної скрині два пожовклі зшитки.
— Що ж у цьому неможливого? Тільки давайте ще з півгодини поговоримо. Трохи порозпитую вас про життя-бутгя.
— І все ж таки не розумію: навіщо ти берешся за мої зошити? — все ще дивувався Караджі, коли Оснач закінчив своє розпитування. — Невже свого клопоту бракує?
— Вважайте, що це робить для вас морський піхотинець Святослав Оснач. Якщо мої наміри здійсняться, газети я вам надішлю. Зшитки теж поверну.
— Тут написано по-гагаузькому і по-російському. Я сам перекладав, — аж тоді по-справжньому захвилювався Караджі. І, вихопивши один із зшитків, тремтячими руками почав гортати його. — Ось, подивись... Ти тут усе зумієш прочитати, правда? Я писав каліграфічно. Як ще колись давно нас учили. Ти зумієш.
— Напишіть на обкладинці свою адресу, — заспокійливо всміхнувся Радомир. І поки Караджі старанно виводив адресу величезною шариковою ручкою, стрижень якої було вправлено у саморобну дерев'яну оправу, вирізьблену у вигляді чабанської гирлиги — видобував зі спортивної сумки номери газети, в яких було надруковано його повість. — Тут ви знайдете розповідь про ваші мандри з морським піхотинцем через буджацький степ, — пояснив на прощання. Він не мав права затримувати далі Корбача. — Якщо виникнуть якісь зауваження, повідомте. Мені важливо знати вашу думку, перш ніж наважуся подати рукопис до видавництва.
— І це буде книжка? — благоговійно взяв Караджі до рук пачку газет.
— Сподіваюсь, що буде.
— І там про мене... про нас? — Радомир помітив на очах старого сльози і не одразу повірив, що бачить їх. — Як добре, що ти розшукав мене, синку. Я вже гадав, що все те, що пережив, що намріяв собі, чого прагнув — геть усе піде зі мною... Як добре, що ти... Нехай святиться тобі дорога. Якою б ти не пішов, нехай святиться...
Через годину Радомир уже сидів в номері дунайського готелю, вікна якого виходили на порт, і писав нарис про мрійника і збирача легенд гагаузького фольклору Григорія Караджі, яким хотів відкрити публікацію двох невеличких легенд. Це була розповідь про людину, якій вистачило мужності виплекати в душі разом з любов'ю до свого народу велику патріотичну мрію, але не вистачило мужності боротися за неї. Вже навіть не розповідь, а притча.
Коли він передруковував цей нарис у редакції районної газети, підійшов редактор, худорлявий сорокарічний чоловік із засмаглим зморшкуватим обличчям буджацького чабана, поскаржився, що один кореспондент захворів, інший у відпустці, і вони з відповідальним секретарем оце ледве зліпили макет наступного номера; поцікавився, що це він пише, прочитав перші дві передруковувані статті, перебіг поглядом одну з легенд і раптом обурився:
— Чого ж ти, колего зальотний, мовчиш?! Ми тут витрушуємо всі шухляди, щоб зліпити бозна що, а ти!..
— Інтереси фірми — над усе. Роблю для своєї, — розвів руками Оснач.
— Амищо,чужі?! Що за нездорова дрібнобуржуазна конкуренція? Так, скільки тут у тебе виходить? Рядків чотириста? Роблю скорочений варіант за другим примірником і підверстую ось цю коротеньку легенду. Це ж чоловік з наших країв. А чи не чверть населення району — гагаузи. Оресте! — гукнув відповідального секретаря. — Звільняй триста п'ятдесят рядків. Знімай оте повидло з третьої сторінки, є матеріал! А ти — негайно в машбюро, до моїх прима-друкарок. Легенди дай одній, сам диктуй другій. Через півгодини все буде готове. Твій варіант секретарка ще сьогодні ж устигне відправити твоєму шефові в Одесу.
— Мені чомусь і на думку не спало, що можна надрукувати в районні.
— Слухай, старенький, у тебе непогане письмо. Посидів би у нас кілька днів, зробив пару статей, нарисів... Своїх, звичайно, теж не скривдив би. Якщо згоден — телефоную обкому комсомолу. Він владнає цю справу з твоїм редактором.
— Не посиджу, — розсміявся Оснач, ідучи слідом за ним до машбюро. — Бо ще сподобається, і попрошуся в штат.
— Жартуєш?! А мені справді потрібен хоча б один справжній газетяр.