Пригоди молодого лицаря

Коли все було зроблено й на наказ старшого татарські вояки підтягли на судна сходи, десь на вербах розітнулося голосно чхання й у ві­дповідь на нього з обох боків затоки мигнула блискавка й гримнув грім мушкетів. Почулися нелюдські крики, зойки, стогін; зчинила­ся страшенна замішанина, заворушилися гребки, й каторги руши­ли з місця до виходу. Знов блискавка й грім, знов викрики й про­кльони… Передня каторга врешті просунулася у ворота й виплила в море. Несвітський жах охопив татар, коли вони побачили в тем­ряві дві лави козацьких байдаків. Коли галера просунулася далі, в її облавки з обох боків учепилися міцні козацькі очепи з залізними гаками. Почався бій… На другій, що виходила з воріт, почули це й приготувалися до оборони, але зверху, з верби, просто насеред галери скочив Жбурляй і з блискавичною швидкістю запрацював шаблею по головах татарських вояків; в цю ж таки мить її з обох боків узято було в гаки, й братчики муравлями полізли на судно. Оборонці були так ошелешені несподіваним нападом, що не боро­нилися сливе й внедовзі здалися на волю звитяжців.

Цілу ніч кипіла робота в зáмку й на пристані: козаки й визво­ленці зносили до берега всякі добра, що їх знаходили в зáмку, на­ладовували ними каторги й байдаки; інші в різних місцях пороби­ли підкопи під стінами фортеці й зáмків і повкочували в них бочки з порохом, знайдені по військових льохах. До схід сонця все було скінчено. Тоді гетьман звелів спочатку підпалювати геть-чисто всі, що були в зáмку, будови й усім до одного залишити зáмок і форте­цю на згук сурми з пристані.

Запалали палати кафського мурзи, понялися полум'ям, заго­готали палаци кафських багатіїв і всякі інші будови, та вже не бу­ло кому ні плакати, ні голосити по них. Вітер із моря поніс густі дими від пожежі ще три дні тому безтурботного, веселого й казко­во красного міста зеленими лісами й крутими горами аж у глибінь дряпіжного Криму, лякаючи його хижацьке населення; воно й не підозрювало, що цими димами котиться й стелиться по татарській землі море горя невольницького, народного, українського…

Запалали палати кафського мурзи, понялися полум'ям, заго­готали палаци кафських багатіїв.

Згуки сурми козацької покликали до пристані всіх, хто ще за­гаявся десь у місті. Гетьман велів усім сідати на чайки, на галери — де кому належить. Лишив тільки одного байдака з старими, ви­пробуваними в багатьох облогах (Кизикермен, Аслан-город, Оча­ків тощо) паліями вибухового пороху. Сам зійшов на свою галеру останнім і, коли вона виплила далі від берега, перехрестився, знов надів шапку й махнув булавою. Звитяжна виправа, наладована донесхочу всякими добрами та визволеним з неволі людом, за хвилю гойдалася геть-геть від берега, де й зупинилася, щоб поди­витися на кінцеву картину своєї відчайдушної роботи.

Минали довгі-довгі хвилі дожидання.

— Та що вони — поснули там? — нетерпеливився гетьман, стоячи на чардаку своєї галери, оточений своєю старшиною.

— Нелегка, батьку гетьмане, й забарна робота, — завважив Бородавка, також не відриваючи очей від берега.

— Знаю, що нелегка, а тяжка й мудра, але хіба їм перв…

Він не встиг докінчити слово, як у кількох місцях фортеці й зáмків заклуботався над стінами чорно-багровий дим і страшенні вибухи один за одним стрясли повітря так, що аж судна козацькі загойдалися на хвилях: стіни тріснули, хитнулися й важко гепнули в море. За цими вибухами почалися другі, треті й четверті. Місто, ліси й поблизькі гори обкутало густим димом; але й у диму видко було, що від Кафи залишилися самі згарища та руїни.

Гетьман здійняв шапку, опустився на одно коліно й промо­вив:

— Безмірно вдячен Тобі, всемогущий Боже, що з великої ми­лості своєї поміг мені, нікчемному, виконати мій давній замір — зруйнувати це гніздо християнського горя, сліз і крові. Слава ж Тобі, нашому Помічникові й Покровителеві, вовіки й віки!..

А бистроокий Хмель із побратимом уже показували руками праворуч і сміялися.

— Та нехай мені нечистий плюне в пику, коли то не орда та­тарська! — гукнув Граб.

Всі зареготалися, а гетьман стурбувався. Він також загледів, як сила татарська на конях укрила недалеко від передмістя все згір'я правого боку.

— А наші палії! — тупнув він ногою. — Палії наші!

Бачущий Граб підійшов до Сагайдачного й, нахилившись до нього, показав йому рукою на байдака, що, відчаливши від бере­га, чимдуж пустився в море.

— Ага, — муркнув гетьман про себе. — Слава Богу.

Кілька вершників, загледівши байдака, відокремилося від своїх і пустило коней навзаводи спадом до пристані, пускаючи на бігу стріли з лука вслід за байдаком. Козаки-палії, стоячи на своїм човні й бачачи це, реготалися, взявшись у боки: деякі махали ша­пками й показували на зруйноване місто, інші просто сукали дулі: а цього, мовляв, не з'їсте!..

— Спізнилися, голуб'ята! — мовив, сміючись. Сагайдачний: видно було, що гетьмана дуже звеселила ця подія.

— Фортуна, батьку, й тут не зрадила нас, — промовив, також сміючись, Хмель.

— Фортуна, сину, любить відважних і завзятих, в хто скаже про нас, що цим разом ми не добре дбали?..

Байдак із паліями під грім реготу й ухвальних вигуків пристав до всієї виправи.

— Ну, з Богом! Час і додому, — сказав гетьман і махнув була­вою.

ХХІІІ

Орися тужила… Тихо, заховано, замкнено в собі тужило, нав­бач, незавважно. Тільки досвідчене око неньчине, що знала її всю, всякий її погляд, рух, слово, — тільки воно бачило, як тяжко ту­жить дівчина. З окремих, кинутих ніби ненароком, ніби так собі, між іншим, уваг зміркувала старенька вдова, що донька її не так тужить тим, що його нема, як невідомістю, чи живий він, чи, може, його й на світі нема. Козацька ж доля така: сьогодні жив ти, кра­суєшся на Божім світі, гуляєш безтурботно, а завтра — полягла за­взята голова десь у бою з бусурменами; і добре ще, коли ти знач­ний або уславлений чимсь лицар, — хоч пам'ять по тобі лишиться, хоч люди знатимуть, що ти там або там поліг на славу товариства; а коли ти собі простий, звичайний, що їх більшість, козак, то ні в кого й не довідаєшся навіть про смерть твою.

Чи не було так з Павлом?.. Минула весна, коли він мусив по­датися на те Запорожжя через лихих людей, минуло літо, ось уже й друга Пречиста відійшла, а про парубка ні слуху, ні вісті. Неви­разною луною докотилися до Канева поголоски про славну звитя­гу Сагайдачного під Очаковом, збудили були деякі надії на те, що хтось із невольників, вертаючись додому, занесе ненароком звіст­ку й про Павла; але ось і справді поверталися деякі визволені з-під Очакова, а про Павла як не чути було, то так і досі.

Навіть Крига нічого не чув, хоч він і в уряді козацькому, й усяких заїжджих та переїжджих людей бачить більше. А тут ще за­порожці оті як змовилися: то, було, нема того тижня, щоб якісь із них не вешталися по місті, а це як виїхали тоді оті, що з Кригою наїхали були, дак відтоді ані однісінького. В поході всі, чи що?..

Орися тужила — посмутніла, схудла. Щоправда, з літом Бо­жим і роботи тієї наспіло аж над силу, — самі жнива хоч кому да­дуться взнаки, — але той захований смуток в очах і тиха задума зчаста промовляли не тільки про втому тіла. Була в гіршому стано­вищі, ніж він, її Павло. Він був спокійний за неї, знаючи, що вона під невсипущим доглядом неньчиним та під опікою його приятеля, Дениса Криги, більш не зазнає лихих пригод і дочекається його, здорова й весела. Тому й туга його за нею, як ми вже бачили, обернулася для нього в безвиводне джерело захованого від чужої цікавості щастя. Зовсім не те була її туга за ним. Вона й літами, й розумом не була вже дитиною й не могла не здавати собі справи з тих небезпек, що завжди чигають на козака в походах. Знала його буйну, відчайдушну вдачу, а до того знала й його прирідок — бо­лісно вразливу чесність і щиросердну притоменну лицарськість, що не дозволить йому навіть подумать ухилитися від небезпеки, або, як то кажуть, задню пасти, — ніколи в світі! Вона знала, що він буде все попереду й пориватиметься туди, куди й найзавзяті­ший іще роздумує, чи йти, чи ні. А таких і шукає небезпека, неда­рма кажуть: відвага мед п'є й кайдани тре. І солодка туга її за ним огорталася часом таким страхом за його життя, що серце німіло в грудях.

Чудна, справді, тая вдача дівоча!.. Спитати б Орисю: чи по­кохала б вона Павла, якби він був не такий, а інакший, против­ний: хоч і гарний, скажемо, на вроду, але норовом тихий, плохий, несміливий, а до того ще й нещирий, ниций, лукавий тощо?.. Ма­буть же, ні. Навіть напевне ні, бо ж і сама була гордої, щирої, від­важної вдачі. А отже, як покохала, то вже й тремтить, щоб не вте­ряти свого щастя саме через те, через що покохала його й без чо­го хтозна чи й глянула б була на парубка.

Коли тая туга занадто вже наполягала на серце, а чорні, важ­кі думи гнітили душу, бігла до Катрі або до Павлової неньки. Катря була ще молода й за кілька років свого тихого заміжжя ще не за­була всіх можливих і неможливих пригод та несподіванок у дівува­нні, тому добре розуміла сердечний і душевний стан своєї меншої сестри й усією душею входила в її переживання, втихомирюючи надмірні хвилювання теплим, розумним словом, нічому не дивую­чись, не беручи нічого на сміх. Виходила від неї Орися завжди за­спокоєна, освіжена в своїх палких почуттях, як спрагла земля по тім благодатнім дощі. За це любила Катрю як саму себе.

До Василихи ходила найчастіше ввечері, в неділю або в свя­то, помагала іноді старенькій в її немудрім господарстві й спочива­ла в розмовах і згадках про того, хто їм обом був найдорожчий на світі. Обидві непохитно вірили, що іспит, посланий долею, невза­барі скінчиться й усе вийде на добре. Побалакають отак, посмію­ться, коли щось відрадісне прийде до розмови, а журно стане — то й поплачуть.

Приходила іноді й Василиха до них, обідала в них, дуже ціка­вилася господарством, ходила на город, на поле, давала свої по­ради, — видно було, що близько брала до серця, немовби свої власні, й гаразди їхні, й їхні невдачі та гризоти. Таж, мабуть, і на увазі мала, що раніш чи пізніш вернеться Павло — й два господар­ства, її й Обеременчишине, зіллються в одно й над усім стане за повного господаря її єдинак.