Тут вже були всі наші, Снилик і Михайло заїдали збоку настоянки з тарілок, які вони незграбно тримали в руках, пані Ірина накладала на тарілку шматки індика., а побачивши мене, передала це мені — Дозвольте і мені за вас подбати, — казала вона, на що я великодушно погодився і в моїх руках опинилася тарілка, повна всілякої мішаними, з якою я не міг легко впоратись.
Довкруги було багато рейваху, гомону, приходили і відходили різні постаті, мінялися словами, набирали їжу, наливали склянки, ніхто ніким не цікавився довше, всі були разом і кожний зокрема, спонтанно десь в куті за ватраном заграло радіо, в коридорі почався танець, який передався до сальону і я навіть не зчувся, як почав танцювати з Мартою, яка дивилася мені у вічі впертим темно-заразливим поглядом, а я помітив якраз Михайла з червоним обличчям з цигарою, якого напевно наділив його Снилик, який дивився в наш бік і чогось дуже сміявся. — Ви мене не пізнаєте, — казала Марта. — Все одно її тут нема, — додала вона, ще поки я знайшов відповідь. Я щось буркнув невиразно. — Я з вами танцюю вперше, — казала вона далі. — Вперше? Не вірю, — відповідав я. — Сьогодні вперше... — Но-но-но! Ми ще десь... напевно... А коли ж вперше... Ви гарна жінка... Я вас люблю, — мимрив я незучаснено. Це була безладна мішанина слів серед безладного руху і звуків, до яких долучились якісь звідкільсь співи, і мені видалось, що це там далі співала пані Ірина.
Коли і як прийшла дванадцята година і хто налив чари шампанським — годі сказати. Правдоподібно це була Катруся, яка, можливо, єдина не затратила свідомости порядку, я за цей час лиш раз зустрівся з нею, вона кокетливо посміхнулася, але ніяких виявів особливої уваги між нами не сталося. За Новий рік пили крикливо, розбилось кілька склянок, після всі безпорядно в перемішку цілувалися і мені з того затямилась одна висока, струнка пані на ім'я Ліль, яка вкусила мене за губу. Опісля знов всі в перемішку танцювали і я не помітив, де ділась наша господиня і лишень пізніше я довідався, що їй сталось недобре і Катруся непомітно відвела її нагору.
Це тривало до третьої години ранку, всі кімнати були засмічені, всі меблі переставлені, килими затоптані, скрізь, де тільки було якесь місце — стояли брудні тарілки, порожні чи недопиті склянки й пляшки, заповнені попільниці, розкидані і потоптані грамофонні платівки, гості поволі, здебільшого не прощаючись, зникали, мої власні гості, розуміється, не були спроможні вертатися до Торонта, тому ми ще раз голосною ордою, зі співами і танцями, мандрували через снігову пустелю до мосї господи, при чому зупинялися, бралися всі за руки і танцювали в коло гопака, вальця, або коломийку на одну й ту саму музику, яку самі собі, хто як міг, робили. А після втомлені, мокрі, пом'яті увалювалися до моєї маленької хати, ще довго й без-причинно реготалися, не могли позбутися бурхливого настрою і аж під ранок, з різними коментарями про моє холостяцьке хазяйство, мою біляву сусідку Катрусю, розміщалися, хто де міг, не виключаючи звичайної підлоги, для відпочинку, який дуже скоро обернувся у загальне мертве побоєвище, вкрите різноманітними, барвистими трупами.
Не зважаючи на ніякі невигоди, всі спали до обіду наступного дня, який видався сонячним і білим, бо ми навіть не помітили, що над ранок випав свіжий сніг, що закрив всі сліди наших нічних пригод. Вставали з не меншим галасом, як і лягали, всім хотілося висловитись, минула ніч залишила безліч вражінь, при цьому, розуміється, відсвіжалися, похмелялися, невтомно вертілися по всіх кімнатах і нарешті, під вечір, бурхливо й патетично прощалися з безліччю похвал про нашу чудову зустріч з Новим роком.
Я знов залишився сам. Мав повний, дужий, соковитий настрій. Гострий, білий, холодний день кінчався. Пролітав з грюкотом потяг. Над далекими деревами другої алеї сідало жовте сонце.
Моя господа була збурена, сильний запах тютюну й алькоголю виповняв простір. Я ходив з кімнати до кімнати і все зупинявся перед картиною, яку передала Лена. Її присутність у цьому хаосі вичувалася дошкульно. Хотілося сісти й писати; а разом не знаходив слів. Я був переповнений, перелитий, розірваний. І все таки щасливий.
Була зима, був сніг, були морози. Моя хата ледве видержувала таке навантаження, її природа, її вік творили проти цього спротив. Я вертався з роботи і знаходив в її просторі "собачий холод" і "могильну тишу". Це і друге змушували до акції, я апелював до своєї довіреної печі, я вимагав тепла, затишку, я накладав у її пащеку сухі, великі, дубові поліна, які загорялися, розгорялися, заставляли метал червоніти, я скидав светра, я читав, я куняв, я мріяв і в центрі цього методичного виру завжди була Лена. Її нова картина у вузькій золоченій рамці, здобула основне місце мого сальону і творила гостру опозицію до моїх антикварних дорогоцінностей, включаючи сюди й фараоншу Нефретете. На її новорічне привітання я відповів драматично стриманою сентенцією, кожне слово важилось і шліфувалось, але було позбавлене правди. Моє наставления не було таке холодне і, можливо, вона це розуміла.
Мої зовнішні двері ґанку звичайно обмерзали білим, іскристим інеєм, а коли розгорялася грубка і я відчиняв кухонні двері, іней розмерзав, стікав до землі потьоками, а самі двері блищали чорним блиском, як мокрий тюлень. Цими днями до них мало хто заходив, за вийнятком хіба Катрусі, звичайно на доручення пані Сомерсет. Її візити були короткі, ділові, формальні. І я не виявляв зусиль змінити їх характер.
Але останнього січня, не пригадую якого дня, коли був на дворі великий мороз, вечірньою годиною, до заморожених дверей застукано. Я одразу пізнав Катрусю, на моє "прошу" вона увійшла обережно і мала стурбований вигляд. — Що сталося, Катрусю? — запитав я, — Ой, пане Павле! Пані захворіла! І ми покликали амбулянс. Чи не могли б ви зайти на хвилинку? — Розуміється, я негайно одягнув свій ловецький кожушок і пішов з Катрусею. Пані Сомерсет чекала на нас у своїй спальні, у ліжку, мала втомлене, бліде обличчя. — Мені зле, — казала вона. — Зараз приїде доктор. Мушу від'їхати до лікарні. Катрен сама. Прошу, Павле, за нею доглянути, Ні-ні-ні! Нічого страшного. Звичайна простуда. І я скоро вернуся. — Я просив її не турбуватися нічим іншим. Все буде зроблене. — Я вам вірю, — казала вона. Незабаром приїхав доктор, а також амбулянс. Було напружено і рухливо. Ми з Катрусею відпровадили її до самої лікарні в Оквілі, довідалися, що в неї не простуда, а серце, що вона мусить залишитися під доглядом лікарів, пробули там пів години, попрощалися і від'їхали до дому. Пані Сомерсет намагалася посміхнутися нам на прощаня і ще раз запевнила, що скоро вернеться.
Ми верталися таксіскою, яких три милі дороги, переважно мовчали, Катруся лиш зідхала, була пригнічена, а коли приїхали, я зайшов до неї, щоб розрадити її самотність. Мила, порядна, поважна дівчина, прив'язана обов'язками до чужого дому, який став їй рідним. Вона перебуває тут ось скоро п'ятий рік, походить з України, з Карпат, з Гуцульщини, з маленького містечка Ясіня, була в таборі ДіПі в Німеччині в Авґсбурзі, виїхала до Канади, як прибиральниця, потрапила до цього дому і знайшла тут своє місце. До речі, її батько був, як і мій, учитель, скінчила таборову гімназію і говорить по-українськи, англійськи, німецьки і мадярськи.
Ми сиділи з нею у затишній, теплій, білій кухні і під цокання старовинного годинника за дверима в їдальні, пили добру, пахучу каву зі свіжими, доморобними тістечками і розмовляли про її господиню. Я довідався, що пані Сомерсет взагалі хворіє на серце, що вона забагато п'є і курить, що мала вже припадки... Що вона дуже нервова, часто нестримана, дуже вибухова... Що має далеку рідню і не тільки далеку за спорідненням, але й за віддаллю, бо аж у Ванкувері, а тут має лишень старих приятелів, переважно з часів її чоловіка, який був директором банку... По смерті чоловіка, вона мала одружитися з якимсь артистом, якого вона дуже любила, але який одного разу виїхав з Канади і назад не вернувся. Вона їздила за ним до Англії, до Єгипту, до Сингапуру, але вернулася сама з розбитим серцем. Багато років прожила одиноко, має приятелів, які заїжджають переважно, щоб випити, а оце четвертий рік живе з Катрусею.
Невесела історія, я вислухав її з тяжким серцем, бо за цей короткий час, від коли я знаю цю пані, вона вийнятково мені подобалась. У ній було щось вийнятково порядне, людське, добро й вона так щиро віднеслася до мене. На жаль, я нічим не міг їй віддячитись, вона нічого не потребувала і це бентежливе почуття мене непокоїло. Єдине, що я завжди терпеливо вислухував її оповідання, без огляду на час і погоду, вона розпачливо потребувала висказатись, не мала перед ким, її земляки були переважно люди замкнуті і вона схопилася за нас. Ми люди сходу, відкритого серця:, прості й не скомпліковані, підходили до вимог її власного буття дуже добре, а тому між нами дуже скоро утворився духовий контакт. Дарма що вона про мене нічого не знала, а я не міг і не бажав нічого про себе сказати, бо наші історії були б для неї зовсім не зрозумілі. Що я міг їй сказати про свого батька, якого за іцось і чомусь кудись вивезли, за матір, яка згинула з голоду. Хто в це повірить? Кому це щось скаже? Що це таке революція, комунізм, фашизм, що в ім'я їх ще можна нищити мільйони зовсім невинних людей. І людині стажу пані Сомерсет, з її зосередженням культур, епох, цивілізації, з її безконечним переходом від добра до добра, від берега до беррга, від континенту до континенту, з її високими мірилами кліматів серця і духа, наші наївні погоні за "ідеалами" чарівних доктрин видалися б дитячими забаганками. Її перевантажена культурами істота дійшла краю висот нашого циклю людського діяння, її тіло не видержує цього навантаження, вона хапається за порожнечу, за наркоз, за дим... І в цьому також за нас сирих, недороблених, забобонних...
Тепер вона була на краю руїни. Вона вмирала. Але вмирала не лишень вона, вмирала її орбіта, сузір'я, квіти, речі, повітря, атоми. Вмирала її золота, сліпуча середина, її соняшні спектри, її сни і візії. Вона була тяжко хвора хворобою епох, довголіттям, наверствуванням давности, надмірним розширенням мозкових функцій, згоранням пульсу й крови...
Але саме це її наблизило до мене.