– До праці! Брате Голічерево, маємо піймати Президента живцем хай там що!
Стрілянина залунала рясніше, в коротких просвітках між пострілами чулися перелякані вигуки місцевих житців та заохочувальні – козаків.
Коли вдвох із Голічеревом Соловій вбіг на подвір'я резиденції, його вже зайняли козаки, натомість вартівники Президента люто гатили з вікон, і гатили не лише зі скорострілів. Полуденківці вимушено залягли.
– Не зупинятися, не зупинятися! – кричав Соловій. – Хтозна, що той дідько щуроголовий із переляку наробить! Раптом застрелиться!
Хтось згадав, що в будиночку варти знайшли коробку з димовими пакетами. Принесли. Не зважаючи на вогонь, Голічерево звівся на повен ріст і запустив у найближче вікно першу димівку. Наснажені прикладом отамана почали метати димпакети й інші козаки. З будинку повалив чад.
– На приступ! – вигукнув Голічерево й, не озираючись, побіг уперед. За ним кинувся Соловій та інші. Передранішня імла змішалася з імлою сіро-блакитного диму, з криком приступу, стогоном болю й благанням пощади.
Козацька атака була такою навальною, що за кілька хвилин стрілянина вщухла. Закашлявшись у вщент задимлених хоромах глави держави, Соловій підійшов до висадженого вікна – дихнути. Котрийсь із козаків дав курінному води, він надпив.
– Знайшли?
– Знайшли.
– Живий?
– Живий.
І лише тепер Соловій відчув утому. Власне, дія наснажниці закінчувалася.
Задимленими коридорами, переступаючи через потрощені меблі й ковзаючи на битому склі, козаки повели курінного вглиб приміщення, штовхнули двері кабінету: під прицілами доброго десятка скорострілів у чудернацькій зозулястій піжамі за помпезним столом з різьбленими ніжками сидів лідер нації і, здавалося, бавився великою бутафорською печаткою. Поруч на столі лежав позолочений локал. Руки старого кошлобрового й товстошийого чоловіка тремтіли.
Соловій підступив, відібрав у Президента печатку й тицьнув до тремтячих рук локал:
– Телегукай у генштаб! Негайне й цілковите припинення будь-яких бойових дій, будь-якої стрілянини з будь-якого приводу! Негайно!
– Вимагаю рагантій… цей… гарантій, – почав було белькотіти кошлобровий.
– Це й будуть тобі гарантії! Телегукай!
Президент прокашлявся, викликав Генеральний штаб. Напевно від хвилювання, а можливо й умисно, ввімкнув гучний режим.
– Пане Верховний головнокомандувачу! Доповідаю! – на всю кімнату залунав бадьорий голос начальника генштабу. – Основні сили терористичних угрупувань успішно розгромлені ракетно-артилерійськими з'єднаннями…
– Заткни пельку, генерале! – рикнув господар кабінету. – Як Верховний головнокомандувач наказую: негайно припинити бойові дії та будь-яку стрілянину, будь-яку! З цього… з будь якого приводу! Зрозумів?
Генерал доповів, що зрозумів, хоча з його зніченого голосу виходило, що не зовсім. Але то вже були деталі.
– Тепер зараз же знайдіть мені якогось бажано живого юриста, – продовжував роздавати настанови Соловій, – а також телевізійників. Тут мають бути придворні. Та хутко, хутко – не все ще скінчилося!
– Отаман Голічерево загинув! – проказав хтось за спиною курінного.
Великий рукатий козак лежав на порозі однієї з кімнат резиденції, його очі вже турботливо закрили.
– Вартівник за дверима, – пояснив той самий голос. – Зрешетили скорпіона…
Соловій став перед мертвим побратимом навколішки, схилив голову:
– Присягаюся, отамане: скоріше я здохну, як найпідліший пустельний собака, аніж твоя смерть виявиться даремною! Скоріше всі ми, тут присутні, здохнемо!
Привели юриста. Той квапливо почав викладати Соловієві тонкощі конституційного права взагалі та українського зокрема. Коли йому пояснили, яка саме норма Конституції є на цей момент найактуальнішою, юрист розуміюче усміхнувся:
– Я передбачав…
Поки він набирав на активі орієнтовний текст заяви глави держави, самого голову поквапливо приводили до ладу: вдягали в офіційний костюм, додавали зжовклому обличчю рум'янцю, поправляли зачіску. З'ясувалося, при резиденції для цього існує ціла служба. Телевізійна група розгортала тим часом своє причандалля.
Текст екстреного звернення до народу Президент читав майже не затинаючись. У ньому лідер нації подякував за довіру, скупо перелічив здобутки, які країна отримала за його безпосередньої участі, і заявив, що через стрімке погіршення здоров'я, згідно з нормами Конституції України змушений передати владу наступному Президентові, а саме – Наказному гетьману Нового козацького війська. Від себе екс-президент навіть побажав спадкоємцеві успіхів.
"Тепер можна!" – сказав собі Соловій, дістав глоб і викликав на розмову батька:
– Пане Наказний гетьмане… перепрошую, пане Президенте! Доповідаю: настанова, яку отримав полуденківський курінь, виконана. Запис, де колишній Президент передає владу нинішньому, надсилаю зараз же. Настанова військам припинити будь-який вогонь уже віддана! Курінний Соловій!
– Курінний? А Полуденок?
– Загинув. І не лише він…
– Не забудемо нікого… Господи, сину – це була найдовша ніч у моєму житті!
– Вона вже скінчилася! То що робити з "колишніми"?
– Хай посидять під домашнім арештом, потім розберемося! На Затишші має бути гвинтокрил – сідай на нього й лети до столиці!
– Як там наші, чи багато загинуло під час наступу?
– А, ти ж нічого не знаєш?! Небагато, лише кілька стадників – замість полків і куренів ми погнали на Київ табуни бідолашного Абу ібн Крепса, чи як там його… Треба, до речі, телегукнути на Січ – нехай випустять сердегу з холодної!
– Про Волю щось відомо?
– Мені – нічого. На жаль…
Воля
Що довше ротний допитував полонянку, то більше дратувався, і Воля не знала, чи він дратується від її затятої мовчанки, чи від мовчанки начальства, до якого ніяк не міг дотелегукатися. Коли з застави її привезли в польове розташування щуроголовців, клишоногий ротний появі бранки зовсім не зрадів: "На дідька ви її доставили? Хіба настанови не чули – виловлювати й ліквідовувати!" Надто запопадливі воячки виправдовувались: дівка, мовляв – може яка зв'язкова, абощо!
Отож бодай для видимості ротний мусив її допитати, одночасно заходився викликати командування, але і Воля, й командування не відповідали. Чому мовчало начальство було невідомо, дівчина ж нехтувала нудними питаннями клишоногого не так від надміру хоробрості, як від смертельної втоми, а більше – від того, що до польової бази щуроголовців усе виразніше й виразніше долинав гуркіт вибухів. Вони сиділи надворі, на коробках із-під якогось боєзапасу біля брудно-жовтого вагончика – вбивчі громи було добре чути. Уявляючи, що відбувається зараз за ледь порожевілою смугою обрію на сході, Воля ціпеніла й питання ротного просто ігнорувала.
Врешті втомленому провідникові щуроголовців беззмістовний допит набрид, він встав, потягнувся:
– Казав же – марна справа, та й настанова була: виловлювати й ліквідовувати! Тягніть її за кущі – й розстріляйте!
Двоє вояків підвели Волю з коробки, в компанії з клишоногим повели в хащі, які насправді були не кущами, а височенними заростями бур'янів. Ротний поставив дівчину в найзручнішому для розстрілу, як він очевидно вирішив, місці, наказав підлеглим готувати стріливо. В світанковій тиші сухо клацнули затвори. Раптом Воля усвідомила, що гуркоту вибухів більше не чути. Коли вони припинились – дівчина не помітила.
– Готуйсь!
Щуроголовці націлились на Волю. Вона стояла, опустивши погляд, і розмірковувала, що могла б означати ця несподівана тиша. Про себе дівчина чомусь зовсім не думала, наче розстрілювати збиралися не її.
І цієї миті прокинувся локал ротного, чому той зрадів неймовірно:
– Нарешті! Вигибли ви там усі, чи що? В мене тут полонянка, з застави привели, то… Що?!
Ще хвилину клишоногий мовчки слухав локал, тоді відімкнув зв'язок, роззирнувся, знайшов невеличкий горбок, усівся на нього, довго вишукував щось по численних кишенях однострою, видобув нарешті з ганчір'яних надр пляшку, відкрутив ковпачок і спрагло надпив. Не чуючи подальших настанов, щуроголовці посхиляли тим часом скоростріли. Опустивши пляшку, ротний подивився на підлеглих, на Волю, яка все розмірковувала над природою світанкового безгоміння, на небо, що швидко блякнуло, зітхнув і солодко усміхнувся:
– Відпустіть її, хлопці, хай іде!
– Куди?
– Куди хоче – війна закінчилась!
11
Соловій
Коли курінний Бенеря, який став при новому Президентові секретарем, шепнув, що у шпиталі бедуїнівців знайшли Волю, Соловій вибачився й під несхвальний погляд батька залишив Раду старшини. Серед натовпу козаків, які галасливо товклися в нижній залі президентської адміністрації, він розшукав місцевого, за наявності сявчі той обіцявся доправити курінного Соловія на Печерськ найкоротшим шляхом.
Міцно стуливши коліньми долоні, дівчина сиділа на лавці біля дверей якоїсь нескінченно довгої будівлі, по її сходах раз-у-раз підіймалися й збігали козаки, серед них – і забинтовані, й на милицях. Побачивши Соловія, дівчина в новій, але завеликій як на неї блузі схопилася, вони радо привітали одне одного за руки, обнялися.
– Їдьмо – повоз чекає! – збуджено вигукнув Соловій.
– Куди?
– До нас!
– Я так довго спала…
– А я – чотирнадцять годин!
– Може пройдемося?
– Пройдемося!
Зіходячи з приступки на хідник, Соловій підтримав дівчину за лікоть, далі вони так і йшли, не відпускаючи рук і нікуди не кваплячись, ховаючись від спеки в тіні будинків.
– Боже, що відбулося, що взагалі відбувається, Соловію – я нічого не знаю!
– І я не знав – такою була вимога нерозголошення, навіть полковники не знали! Але тепер… Може це буде нескромно, та все почалося саме з мене. Якось на Січі я помітив, як Локі… До речі, він тебе викрав, чи… як це було?
– Що означає твоє "чи"? – обурилась дівчина.
– Вибач!
– Викрав, але я звільнилася. Я знаю, що Локі зрадник – "пустельний пес", який видав місце розташування Нової Січі! Я його мало не застрелила, та… А потім мало не розстріляли мене... А потім я вийшла… виповзла на Транспустельний шлях і… Далі не пам'ятаю…
– Бідненька! – стис тонку дівочу долоню своєю Соловій. – Так от: я помітив, як Локі розмовляє сам із собою, ну тобто він передавав повідомлення через вживлений мікроглоб. Доповів, як і належиться батькові та Генеральному осавулові Чую, але вони мені не повірили. Це тоді я так вирішив, насправді ж Батько Чуй взяв Локі під пильний нагляд і виявив, що той справді повідомляє кудись про події на Січі.
Було вирішено не ліквідовувати "пустельного пса", а використати його для смертельно небезпечної, але переможної в разі успіху гри.