Бачите, чим частіше я з вами зустрічаюсь, тим більше про вас думаю.
— Ой, я вже й зашарілась!..
— Не жартуйте з цим, бо завжди знайдеться бумеранг, який повернеться і зробить вам боляче.
— Вибачте, я не хотіла вас образити.
— Ви не можете мене образити.
— Чому? Ви що, справді вже закохані в мене?
— Мене зараз більше турбує ваш страх, і я щиро хочу вас вилікувати.
— Та ну його до біса, цей страх! Я вже звиклася з ним! Мені здається, що не житиму без нього.
— Ось ці таблетки, що я прописав, які ви вживаєте, можуть лише підтримати вас.
— А хто вам сказав, що я їх вживаю?.. Та жартую я, жартую. Невже ви не бачите, що мені з вами добре? А ще доктор…
— Ви повинні усвідомити й психологічно на це налаштуватися, що ніякого страху нема в природі. Страх поселився у вашій голові. Ви в силі його звідти вигнати.
— Лікарю, після того, що ви мені сказали, а більше не сказали, хоча могли, я вже думаю про інше. Ще якийсь тиждень-другий я буду під вашим крильцем, а потім повернусь туди, звідки мене привезли. І бути мені там ще довгих шість років… Ви ж не будете мене стільки чекати?
— Мабуть, що не буду…
— Ось бачите… А ви кажете, що кохання може подолати страх. Фігня це все…
2013
ДВІЙНИК
Сергієві РУДЕНКУ
У нашому місті з'явився мій двійник.
Спочатку мені зателефонував колега:
— Ну, ти й красуню відтарабанив собі, чуваче! – сказав він.
— Ти про що? – не зрозумів я.
— Та добре, не прибіднюйся! Бачив тебе сьогодні з нею, але ти вдав, що мене не впізнаєш. Розумію: конспірація! – І він загигикав у слухавку.
Мені чомусь не було весело:
— Я не розумію, про що ти.
— Слухай, старий. Я тебе знаю вже сто років. – Колега явно нервував. Я підозрював, що він хотів узнати пікантні подробиці про цю міфічну жінку, а тут таке. – Я ж не питаю в тебе, хто вона. Не хочеш казати – твоя справа. Але тьолка справді класна.
Тепер занервував я:
— Послухай, ти можеш мені нормально сказати, про кого ти говориш і з ким ти мене бачив?
— Конспіратор-самоук! – Колега натиснув червону кнопку в мобілці. Я почув короткі гудки.
Телефонувати йому й у чомусь виправдовуватись мені не хотілось, тим більше я справді не знав, що маю казати. Та й він був ображений на мене, а тому навряд чи відповів би на мій дзвінок. Вирішив при нагоді зустрітися з ним, аби все достеменно з'ясувати.
Коли я прийшов додому, то майже забув розмову з колегою, але мене чекала нова несподіванка: дружина дивилася ніби крізь мене. Це не віщувало нічого доброго. Я намагався вести себе як звичайно, але відчував, що зараз моя кохана вибухне, мов вулкан.
Я хотів пожартувати, але це вийшло якось кволо і неприродно. Дружина холодно запитала, випромінюючи олімпійський спокій:
— І що це за кралечку ти сьогодні підчепив?
— Яку ще кралечку? – Я думав увімкнути дурника, хоча миттєво зрозумів, що це запитання з тієї ж опери, яку мені нещодавно наспівував колега.
— Не прикидайся! – Олімпійський спокій дружини як корова злизала. – Люди бачили як ти ходив з нею по місту, обіймався і навіть цілувався, нікого не соромлячись.
— Та ви що сьогодні – змовились? – Мої нерви теж починали здавати. – Яку ще жінку ви мені приписуєте?
Дружині здалося, та й мені самому, що ці слова не були переконливими, а прозвучали як виправдання. А оскільки найкращий захист – це напад, то, мовляв, на думку дружини, я не міг придумати нічого кращого, ніж усе категорично заперечувати.
Увечері, коли ми повлягалися спати, я вирішив заключити з дружиною перемир'я. Звісно, жодної моєї вини перед нею не було, але в подібних випадках моя тактика мені допомагала. Зазвичай дружина вдавала, що дується на мене, але не могла встояти перед моїм натиском – і ми займалися коханням. Це спрацьовувало безвідмовно, але в усіх тих випадках я хоч у чомусь, але завжди був винним. А тут вперше дружина рішуче відмовила мені. Ба, більше! Вона покинула сімейне ложе і демонстративно пішла спати у вітальню на дивані. Знаючи характер моєї дружини, я припустив, що, на її думку, моя поведінка лише доказувала мою винуватість. І якщо дружина прощала мені раніше, то тут, мовляв, я переступив межу і жодного прощення бути не може, хоча я все ще не розумів, у чому моя провина.
Мабуть, зайве казати, що я заснув аж над ранок і мало не запізнився на роботу, дозволивши собі не голитись, аби не мати неприємностей з начальством. Співробітниці зустрічали мене підозрілими поглядами. Якби я розумівся на жіночій психології, то впіймав би потаємну думку в їхніх світлих голівках. А думка ця була простенькою і невибагливою: вони заздрили неіснуючій жінці, з якою я буцімто закрутив роман. Кожна жінка хоч раз у житті мріє про такий роман на стороні, хоча, звичайно, кохає чоловіка, виховує дітей і все таке інше. Співробітники ж весело зі мною ручкалися, загадково усміхаючись, а один із них поплескав мене долонею по плечах і сказав: "Молодець!".
Ось як би ви відреагували на цю ситуацію, коли вас звинувачують у тому, чого ви не робили? Я розумів, що будь-які виправдання з мого боку викликали б лише насмішки, а тому вирішив з головою зануритися в роботу. Це вдалося не відразу, бо мене не залишали думки про загадкову жінку, з якою мене буцімто бачили, але звичка працювати й якісно виконувати роботу все-таки взяла гору.
Я був задоволений собою, що не дав можливості емоціям перемогти, і все ж ближче до закінчення робочого дня думки про двійника та невідому жінку знову обсіли мене. Втім, більше мучило навіть не це. Я уявляв собі, як знову прийду додому, як гляне на мене дружина і що вона скаже. Звісно, й сьогодні звинувачуватиме мене в тому, чого я не здійснював.
В такому гнітючому настрої я ледве чвалав додому. І раптом я швидше відчув, ніж побачив його. Сумнівів бути не могло: це – мій двійник. Він стояв на протилежному боці вулиці, біля входу в супермаркет. Поруч з ним була, мабуть, ця красуня-жінка, але вона стояла спиною до мене, так що її обличчя я не бачив.
Порушуючи правила дорожнього руху, я рвонув на той бік вулиці, не зводячи очей з двійника. Той теж побачив мене. Він заметушився, щось швидко сказав жінці й увійшов у супермаркет. Я був певен, що тепер він нікуди не втече, а тому вирішив рішуче про все запитати у красуні. Це справді була красива жінка – білявка з голубими очима. За інших обставин я би, можливо, і справді закохався в неї, бо мені подобався такий тип жінок. Але зараз було не до цього, бо мені треба встановити істину.
— Де він? – запитав я у жінки. Це була повна дурня з мого боку, бо я ж бачив, що він зайшов до супермаркету. З іншого боку, це було й нахабно – ось так ні з того, ні з сього приставати до незнайомої жінки. Але я вже зауважив за собою, що нахабство приходить до мене за незвичайних ситуацій. Сьогодні був саме такий випадок.
— Хто? – Вона вдавала, що явно не розуміє сенсу мого запитання. Як на мене, жіночка повинна була принаймні здивуватися, що біля неї виріс двійник її чоловіка чи ким він там був для неї. Але вона й бровою не повела. Натомість її погляд говорив: чого, мовляв, ти хочеш від мене, чоловіче добрий? У цю мить я не був добрим, а тому продовжив штурм, ніби переді мною була не красуня, а якась звичайнісінька середньостатистична жінка:
— Де мій двійник? Ви тільки що з ним розмовляли!
На її місці я би пручався, зробив зауваження щодо мого нахабства і хамства, але вона мило усміхнулась:
— А, ви про це… Так ось же він!
Я кинув поглядом услід за помахом її руки, декілька секунд вдивлявся у людей, вишукуючи двійника, але його ніде не було. Я повернувся до жінки, намагаючись висловити їй усе, що думаю про неї, але вона як крізь землю провалилась. Це ж треба було так проколотись, як недосвідченому школярику, аби повірити цій красуні, адже я бачив, що мій двійник зайшов до супермаркету!
Звичайно, я відчував, що незнайомці затіяли зі мною незрозумілу гру, але це ще більше додало мені злості. Я кинувся у супермаркет з єдиною метою: знайти двійника. Але з цього, звісно, нічого не вийшло. Я бігав з відділу до відділу, не дивлячись на продукти й товари, що лежали на полицях, а намагаючись знайти того, хто так ускладнив моє життя, аж поки не привернув увагу охоронців. Моє лепетання, що я шукаю брата-близнюка, не пройняло їх, бо нікого подібного на мене вони не бачили. Закінчилося це тим, що мене виставили за двері й серйозно попередили: якщо я ще раз зайду в супермаркет, вони викличуть наряд міліції. Я розумів, що хлопці по-своєму праві й навряд чи повірять у правдивість моєї історії, якщо б я навіть наважився її розповісти.
Я простояв біля супермаркету до самого його закриття, але з двійником так і не зустрівся. Потім подумав, що той спокійно міг вийти через господарські приміщення з іншого боку супермаркету й там зустрітися зі своєю кралечкою. І чому я раніше про це не здогадався? Та тепер було пізно, і мені не залишалося нічого іншого, як піти додому.
Дружина, звісно, зустріла мене іронічною посмішкою: мовляв, загуляв чоловічок до пізнього вечора. Проте вона була дещо заскоченою, бо не винюхала на мені, хоча дуже старалася, запаху жіночих духів. Коли я сказав їй, що бачив свого двійника і ту красиву жінку, вона штучно й насильно розсміялася мені в обличчя, хоча я бачив, що їй непереливки. Можливо, вона подумала, що я починаю з'їжджати з глузду.
Син був уважнішим до мене. Він серйозно вислухав цю історію і сказав, що це могли прилетіти інакшопланетяни. Тепер розсміявся я, і не тому, що він вжив таке дивацьке слово, а не просто інопланетяни, як ми звикли, а тому, що сказане ним вважав дурницею. Син не образився, але сказав, що інакшопланетяни можуть мене викрасти і що він навіть трішки мені заздрить, бо сам давно мріяв про це. Дружина відчайдушно подивилася на мене, ніби бачила мене востаннє.
Більше свого двійника я не бачив. Здавалося, ніби все це мені наснилося. Ми не змовлялися з дружиною, але про цю історію більше не згадували. Я так зрозумів, що вона вибачила мені мимовільний флірт з красивою жінкою. Оскільки їй більше не казали, що бачили мене з нею, а додому я приходив вчасно, оминаючи десятою дорогою той злощасний супермаркет, хоча це був найкоротший шлях, вона й подумала, що я розірвав стосунки з красунею.
За декілька днів я теж заспокоївся, почав нормально спати, інтуїтивно відчуваючи, що більше зі своїм двійником не зустрінуся.
Син авторитетно заявив, що, мабуть, стався збій, інакшопланетяни завітали не в той паралельний світ, але тепер виправили свою помилку.