запив... треба щось робити... він в такому запої, що не може вийти..." так, ніби він сидів у заваленій шахті, і пробував підняти кілометрову стелю, і заробляв ліричну грижу; кожен, хто займався писанням віршів— бо хто не грішив цим змолоду?— підтвердить, що це зайняття висмоктує гірш недуги; самі вірші можуть бути кращими або гіршими, талановитими або дубовими, цікавими або наївно-вбогими, але сам стан поезописання, стан присутньості в наднапрузі завжди однаковий,— рівнозначний гарячці, постійній засмиканості, тривожній, роз’ятреній вразливості, що з часом, обов’язково, переростають у відлюдництво і гординю; поезописемництво для носія цієї немочі не завжди згубне, а для оточення гірш упирства; звичка римувати, верлібрити, як всяка шкідлива звичка, постає з банальних, дурних причин,— з бажання сподобатись жінці чи парубкові, звірити йому статеву тугу, а потім переростає в постійну рефлексію; на тисячі й тисячі осоловілих базік трапляється, іноді, один совісний мученик і потім ті, забазікані, пустослівні, ті, що вкоротили йому віка, піднімають його, мов прапор над своїм лицедійством; показово, що професійні поети, які перейшли на прозу, зрікаються своїх попередніх занять і згадуть їх із жалем за втраченим часом; всякий, хто спостерігав за поетами, помітить, як їм, справді, тяжко жити: щось їх гризе, щось смоктюжить зсередини, так звана "недосконалість світу", щось мучить постійно і безпричинно; то вони зашугані злидарством, то герояться понад міру, то пишуть любовні послання й плазують на пузі перед одною музою, то плюють на неї і переповзають до другої, третьої, двадцять четвертої; поспілкувавшись із ними немало, ти сам занедужував: відразою до життя, чистоплюйством, позерством, грою в класика і, сором сказати, якоюсь розчуленою ніжністю до себе; яка це зараза— надвразливість і зніженість— яка це солодка п’явура на серці! хіба дурний був Платон, кажучи, що вся гнилятина в суспільстві починається з поетів? філософ знав, що каже! а ці пуцьвірінки теперішні, пліснява, здатна тихцем пожерти і нетлінні слова і могильні плити, ці нещасні поезодурники і їхні підгавкувачі, критики, виставили мудрого дурнем; о, вони вміють по плечі поплескати, мовляв, старий помилявся, зараз нові часи, нові звичаї, нові призначення віршарства: скільки в ньому краси й милозвучання! скільки перлів! але дух гризотняви, пихи й нудьги, дух самоїдства, гордині, відрази до дару життя, дух лицемірства і книжництва, впроклятий з часів євангелійських, дух самолюбного пекла однаковий; але тоді, коли тобі казали "геній гине... в запої... не може вийти... тра рятувати", тоді ти ще й сам не йняв віри мудрому і поспішав, як один з добровольців у палаючу, завалену шахту, і бачив те ж саме, самозакохане в якусь вигадану самотрагедію лице, наливав йому похапцем,— повного стаканюру горілки— і довго й уважно вислуховував сповідь; біда, себто причина накваситись, дорівнювала яєчній шкорлупайці— але що коїть з людиною безперервна уява! ти довго вмовляв, як дитину, довго втішав, як сироту, та його мордувало найдужче: де б ще добавити? на вулиці ж вечоріли вісімдесяті роки, непитуща епоха, коли спиртне прирівнювалось до стратегічної зброї і стереглось відповідно; іноді, правда, продавали— по талонах, по картках, з відмітками в паспортах, по спецзапрошеннях із спецпідрозділів по боротьбі з іншодумством,— словом, тоді добути пляшку, та ще й вночі, означало те ж саме, що й вкрасти атомну бомбу; це було надзавдання; але ж на тебе дивилась вітчизна і один з її кращих героїв, на тебе чекали— і ти йшов на ризик, пускався у всі нелегкі брехні, завчені по світах, пробирався крізь закамарки і чорні ходи до сановного вигляду вантажників, продавців, завмагів, вбалакував без жодної посвідки, жодного талона, жодного спецзапрошення, просто повторював, нам треба, і дивився очима усміхненого кулеметника, свого хлопця, запихав дві гранати за пояс і мчав щодуху назад: якби хоч не ґеґнув страгічнений! посоловіла душа всим виглядом, всим скаламутнілим зором, кожною тютюниною на обвислих губах питала: є?!!! і вся трагічність щезала від солодкомлосного знаття, що й завтра й позавтрім прийдуть рятувати, виручать; і, поки містом точились плітки, мовляв виштурать його з роботи, назовсім покине жінка, поки на вустах співчутливців був черговий запій легкобита, всі інші трагедії і чиїсь інші біди сором’язливо нишкли; ...такий-то запив...; усенародна скорбота; навіть щось більше трауру млоїло серця, щось невситиме, повзуче, зрідніле з відчаєм, мов задавнена болячка— і ти був на стільки дурний, що вірив їм і втішав тих бевзів, налаштованих гинути за рахунок вгробленого чийогось часу; вони примудрялись квасити тижнями і триматись робіт, банячити місяцями, роками і триматись сімей, родинних стосунків, закаголювати з рання до вечора і дбати про дітей, про побутові справи, а ти, що нездужав за компанію пропиячити більше двох днів, не мав ні роботи, ні сім’ї, ані часу довідатись до дитини; все думав— ось врятую чергового, ось домовлюся про видрук чийогось рукопису, ось піду для морального підтриму на зібрання опозиції, і обов’язково довідаюсь; твоя дитина виростала з матір’ю, а ти вирятовував генія за генієм, витріпував від сміття чергового співця помийниць, носив його позеленілі від цвілі й заздрості рукописи по редакціях, вбалакував друкувати інших, напіврозплющених з похмілля геніалят, вони обіцяли подумати, ти біг за пляшкою, другою, третьою, вони обіцяли друканути позеленілі писання і ти біг далі, на літературний вечір, бо пошепки переказали: там повинна така революційна заява прозвучати! там таке про владу! мусиш підтримати, бути присутнім, бо завтра скажуть: продавсь спецслужбам і зрадив націю! п’янюгам легше: всі бачили їхні страждання, їхні муки за народ; їм співчували і захоплювались ними, оспівували в легендах; їм дозволялось нікуди не ходити,— до них самі приходили: з пляшками і мовчазним визнанням героїзму; ти думав— рятуєш вітчизну— а рятував, насправді, чиїсь мерзенні звички; ти позичав на похмілля, тягав упоєних на горбі, слухав нудьгу і заклики на черговому вечорі, просякав несправжнім, як земля отрутою з купи міндобрива, а справжній час неспокутно і незворотньо підростав з дитям, із напівсиротою, з кровиною рідної плоті, підростав, щоб ти згодом змалів до нікчемства прожитого, до німої розпуки і визнання заклятості, бездонної порожнини, утвореної між справжнім і несправжнім, і названої безчассям; тепер, коли воно настало і геніалята доспиваються радісно в забігайлівці, бо нині кругом наливають, а потім спішать на роботи, на служби, в редакції, на телезаписи, в нікуди, звідки ніхто їх не вигнав за прогули, тепер, здається, ти повинен би був охолонути, стишити біг, зрозуміти, що більшість тут зживає себе і душу ближнього, яка вспівчутливіла до нього, зживає біологічно, як звір напівсплячку, байдуже і вчаділо у власному, влежаному смороді нори чи барлоги, тепер, замість того, щоб плюнути, ти затявся тесати книгу-ковчег і вирятовувати з нізвідки минуле й майбутнє; без жодного запиту чи це йому треба; може чорнгробильська позачасовість, ямера безчасся, і є йому найлюбішою, рідною, тією, котру він ждав усевічно, ждав, занадто залюблений в себе, щоб змужніти, і занадто байдужий, розмнямлений, щоб довіритись правді; воскрешаючи одне, ти занапащував інше, батьківські обов’язки; рятуючи від нічийної зради одних, зашмаркано спраглих скону, ти все далі даленів од єдиних, своїх, від рідних, що сиротинніли серцем в ночах і прокидались настрашенно в мороці і беззахисті; і таке непотребство ти, дурний, називав долею, обов’язком письменника, затятою працею і все дужче скидався на тюремного писарчука, що вмоченим у зеленьку квачем виводить хрестоподібні мітки на лобах розстріляних; оце і все його писання! ти змарновував співчуття, так потрібне обопільному напівсирітському болеві— твоєму і далеких ближніх— змарновував на пошуки відбитків пам’яті в часові, буцім молодий капітан з опергрупи, посипаючи сірим спецпорошком зламану злодійвою одверину, і так списував сторінку за сторінкою; відпечатки ж злодійства то ледь проступали на припорошенім косяку, то щезали зовсім— і в домі пам’яті все безпам’ятне, все винесли підчисту і десь перепродали на базарищах; ти писав без надії на видрук чи, боронь доле, якийсь гонорар, писав, підуськаний звичкою та ще декількома причинами, а коли приніс до редакцій, де стільки випито, свій попередній роман, тобі сказали, що він затовстий; сім присохлих до спини, як киші дистрофіка, заголоджених літ, сім сонмищ безвиході по сім раз на ніч ти прокидався будь-де,— на чужих кухнях, на підвіконнях вокзалів, на лавках нічних електричок, в окрижанілій підсобці на якомусь масиві, просто неба з бродяжною сумкою в узголов’ї— прокидався і думав, з чого почати далі сторінку? шукав початок речення, спогаду, звуку і через сім років митарств, бездомності, безпросвітку, сумнівів і обнадійливого схмеління, коли щось вічніше, вище земного часу огортає і старить душу, через сім проваль всездоланного тонко так дорікнули, що ти дурний, далеко погнався, багато захтів, перехитрив хитрих, перепив найп’яніших, обжерся гординею і тому так оббрезкнув, так зажирів, затовстів твій рукопис більш на пів тисячі сторінок; піди напиши щось забойніше, щось для народу, простіше й коротше; з присохлим до спини шлунком і руками, як дві головешки, ти й тут не покаявся; справа була тільки в тому, що для нової книги треба все починати спочатку; треба прожити заново все попереднє життя, всеньке його перевіяти й перезгадати, знайти в тій полові хоча б зернинку, посіяти, доглянути, зібрати колоска і знов засівати уяву, знов і знов, доки не виколоситься поле; знов і знов проживати змарнотнілі радощі, зветхлі надії і до всього прожитого знайти і додати утеклу пристрасть, принуку до праці, легкобитами й самолюбами поіменовану натхненням— знайти, переступити втра чене і впасти так само, як курява, отрушена з апостольських сандалів, як гнівне свідоцтво: про наближеність воздаяння; довгим ключем ти відмикав промерзлу, з інеєм на стінах, хату, розпалював грубу, клав течку на коліно і подумки викликавсь носити воду в дяка, ждати плугатарів із панщини, козачкувати в пана, вчитися малювати, писати, лаяти царицю, потрапляти в солдатчину— і скільки б ти не оренбуржив, не косаралив дарма, аж захалявна книжечка обмуляла ногу, десь далеко, в гадючій вовтузняві тісних застіль, у шатах благочесного захвату зринатиме думочка: скоріше б він здохнув вже— з своїми думами, горем і сумними рядками; да-а, побажання долинали простецькі; в простому людоїдстві ти навіть вгадував певну традицію, але доходило й до трупоїдних потягів; наприклад, твій добрий приятель, як не дивно, поет, довідавшись про вручений тобі залацканний орден, пройшовся з шапкою по редакції радіо— хто скільки може, треба; один із байстрючних нащадків вічних кухаруків і недоношених блюдолизів сказав захоплено, з масляним дрочильянним усміхом, аж мало не цвиркнуло в нього з тімені, запамороченого передсудомним щастям: для нього (себто для тебе) я б склав пожертву на домовину; чого-чого, а трупоїдів і людоїдиськ тут не бракувало ніколи; в цих краях, де мертві воюють із мертвими і котрий вік обдаровують задушеними плодами в утробах, і загнивають там на погибель сущому; де як не повальні, розбоєм накликані, лютіші вовчих, голодиська, то племенні побоїща, гробадянські війнища, й знов конання і доздихалова, чіпляння всієї родини руками за кістлявий, на запліччях і жижках порізаний, обезм’ясений труп рідного батька: він наш! не оддамо нікому! він наш! самі з’їмо!! що ж діяти? не гинути ж на догоду спадковим людоїдам! ти поправляєш рожеву, по краях витерту, теку на коліні— і мимовільно, миттєво починаєш рядок, за мить до першого слова здолавши непевність, злу випадковість, недолю, все зле і даремне, що жде описання, мов пухлина вчасного скальпеля; здолавши даремщину і сторопіле безслів’я, ти повертав серцю відвертість, долі свій легіонний крок і, поки іскри над хатою сліпили ніч, немов повернені назад зірки сікалися в глибокий морок, поки в грубі палилося і в хаті була теплінь, ти повертав час до його природньої висоти, буцім підпирав рогачилнами гілля яблуні під нестерпною вагою; плодів цих нікому не праглось; досвід цієї землі— важкий і терпкий— згнивав задарма, оббитий зливами і вітрами; важкий, гнилоп’яний запах додавав бражного, хмільного азарту перегорнутим спогадам, вигадкам, сторінкам і ти, вже зміцнений, вже захмелений ними, ще впертіше відгойдував час од землі, обтрушував ламке гілля, плоди лукавства з вічності, яскравий тлін із всенічної, вселюдської приреченості, обтяженої переситом; ти більш не пробував зігрітись морозно згораючим часом, просто виконував свою роботу і цього досить; потім відкладав теку і списані сторінки на стіл, малим кип’ятильником зігрівав воду в залізній кварті, всипав нашморганого з пучків під сволоком листя водяної й собачої м’яти, меліси, ще докидав з десяток ягід шипшини і притискав фарфоровою накривкою з білим бубляшком; розплісканий по хаті духмянок літа змішувався з димом, просиченим із чорної прорізі шибера в грубі, та, зрештою, дух обнадійливого земного супокою витісняв згораючу часову прогірклість; але ненадовго: тепло від груби пахніло нестерпним болем літ, що з сичанням і тріском, із яскравим запалом втікали з кожної поліняки, буцім глухе, всенічне, конаюче терпіння лісу, ламаного бурею, батоженого снігом, безсилого вирватися з землі і знайти щасливішу, захищенішу долю; сичання сирої березини в грубі помалу зливалося в той самий гул, з яким люта віхола розпанахувала галявини й мокрим, налиплим на гілля, снігом витрощувала підлісок— огниста рвійність над дровами виказувала скільки витерпіло кожне річне кільце на полінах, котрі так щасливо, так зречено звільнювали себе в полум’ї і гасли назавжди; ти пив малими сьорбками запашистий чай і думав про мед, яким десь ласує в дуплі куниця— скільки повних вощинного меду дуплавин розкидано по посадках, по старому лісі! скільки всього скарбівного приховано від людських очей і в подяку за довгий пошук дістається звірові!— ти досьорбував духмяне, гіркаве питво, пригадував, про що сьогодні замислював ще написати, з порожньою головою сідав на лавку, а звільнена тривога вогню, до рожевіні напікши духовку, розливалась від груби і останнім жертовним вигуком полум’я змушувала брати на столі обшарпану теку з синіми поворізками, поправляти папір і писати, так само здивовано, як розплющеними очима, впритул, бачити перед собою галявину, білопіщаний закрут дороги в житі, марево над похиленим, спілим колоссям і людей, що поспішливо, мурашиньо дріботять між розгорнутих полів і зникають в неісходимості лісу.