Журитись не маю чого: солдат спить, а служба "ідьоть".
Та заснути в ту ніч так і не вдалося по-справжньому. Не встиг як слід примоститися (уже звечоріло), як звідкіля не візьмись — дівчина. У куфайці, у штанях, у чоботах, ще й шапка, кокетливо надіта на чорняве волосся.
— Можна присісти? — стоїть, усміхається приязно.
Я неохоче (поруч же лавки порожні!) відповідаю, що можна.
Сіла, майже притулилась до мене.
— Ох, як я втомилася!
Зняла шапку, розсипала пишне волосся.
— Не зупиняючись машину вела.— І подивилася на свої руки так, наче вони й досі тримались за руль.— Ти в Ашхабад?
Відповідаю, що ні, не в Ашхабад. В Новоросійський напівекіпаж.
— Я водолаз,— додаю, боячись, що вона не зрозуміє, що таке "напівекіпаж".
Так головою кивнула, наче нікого іншого й не сподівалася в оцій напівпустелі зустріти.
— А я зустрічаю брата. Теж, як і ти, пораненого.— Бач, встигла і мою покалічену руку помітити. Ну, та від цих бистрих очей ніщо не сховається.— Ти прямо з шпиталю? А я працюю шофером в радгоспі, за сто кілометрів звідси... Спішила, боялася запізнитись. А тепер доведеться чекати до ранку. Смішно, еге ж? — І сама розсміялась.
Вона мені все більше подобається. Чимось нагадує Валю Чмовжову. Тільки та спокійна й розважлива, а ця — як вогонь.
— Ой, що ж це я — й не познайомилась! Я — Віра, а ти?.. Анатолій!.. Таж мій брат теж Анатолій!.. Ти йому одразу ж сподобаєшся.— Наче збиралась нас познайомити.— А ти родом звідки?
Ні, я ще не стрічав такої бідової дівчини! І мертвого розговорить, не те що живого. За якусь годину я відчуваю себе так, наче бозна й коли був із нею знайомий.
До напівпорожньої зали заходять дві жінки з ганчірками та відрами.
— Ану, вимітайтесь!
Пасажири, що звикли, мабуть, до цієї процедури, покірно лишають приміщення. Виходимо за ними і ми.
Ніч, темрява, холодний вітер підмітає порожній перон. Та ще й дрібний дощик, що сіється з чорного неба. Віра бере мене під руку і тягне кудись із перону:
— Пішли до мене в машину.
Вантажівка її стоїть по той бік вокзалу, край невеликої площі. Притулилась під деревом і наче дрімає.
— Залазь до кабіни. Зараз нагріємось.
І не встиг я вмоститись, як Віра заводить мотор. Мотор тихо муркоче, як кицька, приємне тепло наповнює згодом кабіну, голова моя важчає, важчає, але з Вірою годі й думати про сон.
— Слухай, моряк, а що як я тебе заберу до себе? Від несподіванки я ледь не вивалююсь з кабіни.
— У нас курси комбайнерів. Підеш на курси, а житимеш у мене.
— А флот? — боронюся.
— Флот?.. А я тебе забронюю! В мене і в військкоматі знайомий... То як, морячок? — і так бере мене за руку, наче ми одразу ж із кабіни та й до загсу.
Так жарко мені не було ще ніколи. Мимрю розгублено, що обов'язково маю їхати в Новоросійськ, що там мене ждуть — не діждуться, що водолазів можна порахувати на пальцях і я ніяк... ну, ніяк не можу підводити флот чорноморський... І ще щось мелю, пробуючи звільнити руку, та Віра сама її одпускає:
— Ото злякався! Я пожартувала, не бійся... Давай краще спати.
Та який там у біса сон! Сиджу, тумак-тумаком, і вже жалкую, що отак рішуче відмовився, а ті курси здаються мені по-справжньому звабливими, як і оця дівчина, яка одразу й заснувши (чи вдаючи, що заснула), притулилась-пригорнулась до мене, ще й голову поклала мені на плече.
Так до самого ранку я продрімав — не дрімав. А вона прокинулася, наче бадьорою водицею вмита:
— Виспався? — І очі її шельмуваті так і сміються із мене.— Тоді гайда на перон.
Підійшов поїзд, на перон ніхто не зійшов.
Не приїхав,— зітхнула розчаровано Віра.— Що ж, прощай, морячок! — Цьомкнула в щоку, засміялась, побігла. А мені ще довго горів на щоці слід її гарячих губів.
І я й досі не знаю, всерйоз вона кликала мене до себе чи й справді говорила те в жарт.
До Ашхабада від станції тої добирався дві доби. Поїзд ішов, наче йому поперебивало колеса, він ревматично трюхикав на кожному стикові, в переповненому людом вагоні дуже душно, як у бані, а за вікнами понурий пейзаж: рудий степ без кінця і без краю. А глянеш угору — ноги пасажирів, що примостилися густо на дахові вагона,— стільки люду мандруючого, як під час війни, не буває, мабуть, ніколи. В нашому вагоні в основному гімнастерки й халати, пілотки, шапки й тюбетейки. Стоїмо, сидимо, обливаючись потом, і чим довше ідемо, тим більше чухмаримось: вошві в цій тісноті справжнісінькій рай. Насипали за комір і мені тієї кусючої нечисті, і, чухмарячись, обливаючись потом, я отак і простояв до Ашхабада, де без жалю розстався з цим поїздом, що далі й не йшов.
І тут, в Ашхабада, я познайомився з двома моряками.
Ця небуденна подія сталася на привокзальній площі, біля ятки, в якій туркмен торгував розливним з бочки пивом. В туркмена був гачкуватий ніс хижого птаха і такі довжелезні вусища, що коли він нахилявся над кухлем, то вони купалися в піні. Мене мучила спрага, я не міг одірвати очей від білосніжних шапок, що вінчали кожен кухоль із пивом, але в мене не було ні копійки, тому лишалося ковтати лиш слину.
Туркмен, мабуть, помітив мій жадібний погляд, бо поманив мене пальцем:
— Піво хочеш?
Я відповів, що не маю ні копія.
— Биль поранит?.. Куда єдиш?.. На фронт? Брехать не хотілося, тому я лише кивнув головою.
— Бері кушай піво! — І націдив такий повнісінький кухоль, що піна потекла аж на пальці.
— Але ж у мене грошей немає!
— Зачем денгі? — розсердивсь туркмен.— Я сказал — "денгі"?.. Бері кушай так!.. За нашу победу.
Тремтячими руками я узяв кухоль, занурився в піну обличчям. Пиво було тепле і кисле, але все ж це було пиво — ні з чим незрівнянний напій.
— Як пивце, служба?
Оглянувся — два моряки. Дві безкозирки, насунуті хвацько на брови, дві сині матроски, два чорні кльоші, широчезні, як море. А в одного ще й гітара через плече. Де вони й узялися в оцій сухопутній столиці?
— Можна пити?
Я кивнув головою, що можна. Я забув і про пиво, не зводячи з них очей зачарованих.
Один з моряків підійшов до ятки, кинув недбало купюру:
— Два для початку!
І повернувся з двома кухлями пива. Не пили — тільки попробували.
— Сцяки! — сказав той, що брав пиво.
— Сцяки! — підтвердив другий.
Й підступили, як по команді, до ятки.
— Ти чим же, морда фашистська, торгуєш? Чим труїш народ?
— Не хочеш — не пей! — спалахнув одразу ж туркмен.— Вазьмі свой три рубля!
— Що йому зробити? — звернувся тоді отой моряк, що брав пиво, до свого товариша.— Шию звернути?
— Брось, Вася, не пачкай в гавнє свої руки!
— Ну, твоє щастя, фашист. На, вмий свою пику! — і хлюп тому усе пиво в обличчя.— Пішли, Костя, звідси.
— А я що, рудий? — спитав Костя товариша. І повнісінький кухоль полетів у туркмена.
— Міліція!.. Міліція!..— заволав на всю площу туркмен.— Лові, удирают!
Та моряки втікати й не думали: перевальцем повільним рушили в бік станції. І я, так і недопивши пиво, пішов слідом за ними. Мені жаль було туркмена, що безплатно вгостив мене пивом, а разом з тим я не міг не захоплюватись цими двома моряками.
— А, служба! — помітили вони мене уже у вокзалі.— Допив своє пиво?
— Вилив на землю.
— І правильно зробив. Його повісити мало! Чорті й чим поїти народ! Щур тиловий!.. А ти після шпиталю в частину?
— В частину. В Новоросійський напівекіпаж.
— В напівекіпаж? — здивувались по-справжньому.— Ти що, моряк?
— Водолаз... Це в шпиталі мене так нарядили.— Сам вірю у те, що залишив там свою форму морську,
— Ну, тоді швартуйся до нас. Утрьох воно веселіше... Поїзд на Кисловодськ мав іти ввечері — день цілий
попереду. Щоб убити час, пішли знайомитись з Ашхабадом. Від побаченого мало що залишилось в пам'яті — роки стирають без сліду почуте й побачене, пам'ятаю лише, що в кожному магазині полиці були забиті горілкою. І не в півлітрових пляшках чи навіть у чвертках, а в стограмових "мерзавчиках" — такого я ще ніколи не бачив.
— Візьмемо? — запитав Кость Василя.
— Візьмемо, що за вопрос! Давай-но гроші.
Кость по кишенях полапав-полапав — грошей не було. Виявляється, вони останню троячку віддали за оте пиво.
— А в тебе як із грошима, земляче? — Дізнавшись, що я навчався в Ізюмі, Василь мене став називати земляком: сам родом був звідти. Лишив там дружину і сина.
Як мені не було соромно, мусив признатися, що теж не маю ні копійки.
— Да-а, доведеться поворушити кебетою. Ану давайте мішки!
У мене крім двох банок консервів та десятка сухарів були два шматки господарського мила та дві пачки махорки. Некурящий, я не знав, для чого зберігав оті пачки, вони тільки мішок мій завонювали. Мої знайомі дістали теж два шматки мила і дві непочаті коробки сірників. Василь склав усе те в безкозирку, став посеред тротуару:
— Кому мило? Кому тютюн? Кому сірники? Налітай, не зівай!
Василя ледь не затоптали. Довкола нього завирував цілий натовп, десятки рук простягали гроші:
— Мені, служивий! Мені!..
— Я перший! Я!..
— Вот тебе дєньгі — бєрі!..
— Добре, що хоч безкозирка вціліла! — сміявсь потім Кость. А Василь уже журився:
— Ех, дешево продали!
— А ти б торгувався.
— А ти бачив, як з рук видирали? — вже сердито Василь.
Порахували гроші, що жужмом лежали в безкозирці, купили три "мерзавчика", знайшли миршавий скверик, сіли обідати. Відкрили банку консервну, Василь порізав хлібину, зірвав зубами металеву пробку з "мерзавчика".
— Ну, будьмо!
Перехилив, вилив до рота, закинув у кущі порожню посудину. А вслід за ним і Кость. Я ж тримав свою пляшечку, все не наважуючись отак запросто вилити її до рота: ще не пробував пити горілку, пиво досі було моїм найміцнішим напоєм. І коли я нарешті наважився і перекинув "мерзавчика" до рота, мені здалося, що не рідина полилася, а суцільний вогонь. Сльози з очей так і бризнули, я задихнувся, закашлявся, випльовуючи вогняну рідину прямо під ноги.
— Ти що? — спитав подивовано Костя.
— Контузія,— прохрипів я, витираючи очі.— Не можу пити після контузії.
— Да, браток, не повезло тобі.
І вони уже вдвох докінчили того "мерзавчика" клятого. Іще, пам'ятаю, ми сходили в кіно.
— Хтозна, коли ще доведеться,— сказав Василь, купуючи квитки.
В напівпорожньому залі демонструвався довоєнний ще фільм "Ми з Кронштадта". Він мені дуже подобався, а особливо артист, що грав морячка відчайдушного,— він був страшенно подібний до Костя, який сидів поруч. Той же золотий в роті зуб, що сліпуче виблискував, така ж гітара через плече, весь час здавалося, що моряк на екрані ось-ось візьме гітару до рук і заспіває улюблене Костеве:
Я вам не скажу про всю Одессу, Вся Одесса очень веліка, Но и Молдованка и Пересыпь Уважалі Костю-моряка!
Або промовить його ж приказку:
— Ех, жізнь копейка, судьба злодейка!
А що вже Кость мав такий же шалений успіх серед жіноти, як і морячок на екрані, я пересвідчився, коли вже їхали поїздом на Кисловодськ.