Ех, таким тільки й життя! — подумав сам собі Кармелюк і взявся за клямку дверей.
У корчмі не було нікого, один тільки молодий жид за прилавком напружено поглядав па двері. Побачивши Кармелюка, він зробив якийсь непевний рух і ту ж мить заговорив швидко й плутано:
— Ой-ой! Як рано пан устав! Чого панові? Меду, горілки чи пива — все є... Ой-ой! Все є!
— Дай склянку горілки та закусити чого-небудь... промерз.
— А здалека пан їде?
— Заблудився в лісі...
— Ой мамеле!.. Пан виїхав уночі з дому під така заві-рюка? Ой вей, така завірюка!..'Зараз, зараз, в тен момент,— перервав шинкар сам своє базікання, помітивши, що Кармелюк сердито нахмурив, брови.— Ось горілка,— поставив він перед Кармелюком кварту,— а закусити зараз принесу...
— Та ти не барись! — суворо обізвався Кармелюк.—Хліба та сала: мені хутко.
— Хліба та сала,—повторив шинкар з таким виглядом, ніби йому запропонували вчинити щось дуже ганебне,— хліба та сала! У мене для пана є чогось особливого! Чогось особливого! — мовив удруге він, підіймаючи вгору вказівного пальця і, хутко окрутнувшись, вийшов з кімнати. Минуло чверть години, півгодини, а шинкар усе не повертався. Кармелюк хотів уже був устати й податися слідом за хазяїном, коли двері рипнули і в хату ввійшов знову шинкар. В мисці він ніс жирний кусень буженини й свіжу паляницю.
— Вибачайте, пане ласкавий,—жінка десь закинула ключі, але проше попробувати кусень цієї буженини... цм... цм...т— зацмокав він губами,— це чогось особливого!
Кармелюк мовчки заходився їсти. Тим часом прислужливий корчмар поставив Кармелюкові ще й великий ківш пива. ,
Кармелюкові стало душно, тіло його неначе розімліло геть. Воно вимагало хоч короткого перепочинку...
Кармелюк знав, що вже треба їхати й далі, а тим часом його охопило якесь оціпеніння. Він нічого не думав, не згадував, а 'Тільки відчував утіху від тепла й ситості. Не поспішаючи вийняв він з кишені кисета й люльку, натоптав
її тютюном, викресав вогню ї задоволено затягся їдучим димом.
Тим часом двері відчинилися. Кармелюк оглянувся, але зараз же й заспокоївся: до шинку зайшов худий чоловічок у полатаній свитині й рудій шапці, з якої висіли клапті. Підійшовши до прйлавка, він зняв з голови шапку й,' низько вклонившись, заговорив з шинкарем про щось найпри-нижеиішим, благальним тоном.
Кармелюк не звернув уваги на їхню розмову. Обкутавши себе хмарами синього диму, він тішився кейфом 33. У свідомості його тільки й залишався ясним дразливий, вогненний погляд молодиці та її блискотливі зуби.
Тим часом розмова мія^ чоловічком і шинкарем почала набирати крутого топу...
— Ну, ти, моїііигиііе,— закричав еврей так голосно, що Кармелюк стрепенувся й мимоволі прислухався до розмови,— або ти з глузду з’їхав, або що? Тобі наборг відро горілки! Тобі, паршивому харпакові?! Та хто ж тобі повірить?! Хіба кожний добрий єврей не знає, що ти найгірший, найпаршивіший харпак, що в тебе немає ні поля, ні городу, ні хати й, крім жінки, немає ніякої худоби! Ні гуски, ні навіть курки! А тобі відро горілки?.. Наборг! Ой-ой, добрий гешефт!!
— Змилуйся, Лейзаре, заставлю все!
— Ти, ти заставиш! — гарячкувався Лейзар.— Ну що ж ти заставши? Ну що в тебе є? Дірява свитка, чоботи без халяв? Шапка без верха?!
— Одроблю...
— Ти одробиш? Чи, може, жінка твоя? Хороша робота,, добра робота, мені такої роботи не треба!
— Потрошку, Лейзаре, потрошку...
— Ой, вей! — вискнув Лейзар і навіть одсахнувся.— Навіщо мені той чортів клопіт! ч
— Та на бога, Лейзаре, ти ж сам батько, подумай, що ж мені робити?..—заблагав так жалісливо селянин, що Кармелюк відчув надзвичайний жаль до цього нещасного, обірваного чоловічка, та на Лейзара жалісливе благання селянина справило цілком протилежне враження.
— Що робити? — відповів він, нахабно сміючись.—А почастуй кожного склянкою води. Вода — здоровий напій. Ой вей! Набагато здоровіший за горілку.
— А дозволь тебе, чоловіче добрий, спитати, якщо можна, навіщо це тобі так потрібне ціле відро горілки, що не
соромишся навіть запобігати ласки в поганого парха? — встряв до розмови Кармелюк.
— Ой паночку ласкавий! — обернувся до нього чоловік і заговорив, витираючи полою червоні очі: — Дав господь уночі сина. П’ятеро дітей було в мене, і всі померли... а ось послав бог радість. Оббігав я все село, і піхто не хоче за кума йти, а чому не хочуть? Бо бідний харпак, бо не сподіваються, що й горілки відро поставлю... Ой боженьку, доведеться дитині моїй без хреста на той світ іти...— Селянин уткнувся обличчям у рукав своєї свитки й безпорадно заплакав.
— Ну, не журися, друже,— ласкаво промовив Кармелюк,— треба допомогти землякові в такій пригоді. Ей, ти, гаменове вухо! — грізно гукнув він на єврея.— Годі тобі глумитися над християнином, бери гроші,— кинув він на стіл червінця,— та неси йому відро горілки, та не розбавленої, а найліпшої! А ти, брате, присядь сюди — випий чарку! Мабуть, добре змерз!
Грізний окрик Кармелюків справив несподіваний втілив на шинкаря: жид побілів, як полотно, і в одну мить вилетів з хати, а селянин підсів до Кармелюка.
— Ти ж із чиїх будеш? — спитав Кармелюк, налипаючи своєму гостеві склянку горілки. —
Чоловічок назвав прізвище пана, трохи з чуток знайоме Кармелюкові, іхказав, з якого села.
— А чому ж ти до таких злиднів дійшов?
— Ой паночку, ще й питаєш,— гірко мовив селянин,— бачиш, який я,— розвів він руками, показуючи на свою хиряву невеличку постать,— який я робітник, а пан діймає... п’ять днів на тиждень панщини... один день на себе, а тут ще жінка припала до вподоби дозорцеві... не пішла вона на гріх, і почав він нам помщатися... Все одібрав, і корівку, і коней... а вона, бідолашна* ще й слабувати почала... Діти пішли... та всі хворі... умирали... Навалив він на мене подвійну роботу... ну, й пішло все за вітром... посміховиськом на все село став... навіть хати поправити не можу... Ех, від такого життя можна й на гріх піти! — вирвались у нього сповнені щирого горя слова.
— Не журись, друже,— промовив Кармелюк, кладучи свою руку на плече голодранця,— прийде весна, прилетять вільні птахи — хто їхню пісню збагне, той і волю знайде...
Селянин затулив обличчя руками й промовив гірко:
— Ех-ех, поки сонце зійде, роса очі виїсть. Біда ж не за горами, а за плечима. Подумайте, як я живу: навіть за кума ніхто не хоче йти. Цілу ніч жінка промучилася, що вже там баба не робила — гадали, неживе дитя народиться, а воно живе родилося, тільки кволе, кволе... от-от богові душу оддасть — і ніхто не хоче й хреста дати...
Кармелюка вразили слова селянина. А що, може, й справді ця душа немовляти, що народжувалося, не дала йому вночі загинути й на дорогу вивела на те, щоб він її в хрест увів?
— А де ж ти живеш? — спитав Кармелюк нерішуче.
— Та тут за селом, скраю...
— Гм... а далеко?
— Та верст дві, не більше.
— Зовсім близько, духом перехопитись,— підхопив і шинкар, увійшовши при останніх словах у шинок з невеликим барильцем у руках.
— Та чи буде ще панотець хрестити зараз так рано?
— Звичайно, незручно прийти до нього з порожніми руками! — зітхнув чоловік.— Треба б дати йому карбованця або хоч два злоті!... 34 Та я побіжу,— заговорив він швидко,— впаду в ноги, може, зглянеться: дитинка квола... .
— Нічого падати в ноги,— рішуче сказав Кармелюк, підводячись з місця,— знайдеться в нас карбованець. Я буду в тебе кумом.
— Паночку! Батечку мій! — скрикнув із щирою радістю селянин і, схопивши полу Кармелюкової кожушанки, вкрив її поцілунками.—На світ народив! Од видимої смерті врятував!
— Цілуй руки, кланяйся в ноги ласкавому панові,— радісно заговорив і шинкар.— О вей, такому харпакові — таке щастя... Це тобі бог послав на долю твоєму синові!
— Годі! — спинив Кармелюк селянина.— їдьмо, та тільки скоріше, а то мені ніколи, поспішаю...
— Миттю! — радісно заметушився чоловічок, а шинкар кинувся поперед нього в двері скоріше виводити Кармелю-кового коня.
— Будьте ласкаві, паночку, сідайте, не минайте й другий раз корчми моєї,— заторохтів він, допомагаючи Кармелю-корі всістися й закутуючи йому ноги та поправляючи рядно; чоловічок сів поруч, а барильце поклав біля ніг.
— Ну, все вже? — спитав Кармелюк, перебираючи з рук шинкаря віжки.
— Все, все! — хапливо обізвалися шинкар і селянин.
— Ну, рушай! — гукнув Кармелюк на коня.
— З богом, з богом! — тричі промовив шинкар, радо потираючи руки. Кінь рвонув, і сани побігли по блискотливій сніговій рівнині.
Хвилин через десять селянин підвіз Кармелюка до великої хати, що самотньо стояла за селом.
— Тут? — дивуючись, спитав Кармелюк.
Хата зовсім не схожа була на житло: навколо неї не видно було ні ліси, ні городу, ні якихось будівель, та й стояла вона в полі, верстви за півтори від села.
— Тут,— відповів чоловічок, вилазячи з саней і, помітивши кумів подив, поспішив пояснити: — і досі не спроможуся полагодити своєї хати, так дозорець, дай йому боже здоров’я, змилостивився, дозволив оселитися поки що в економічній...
— Ага...-— протяг Кармелюк, згадавши слова селянина.— Ну, коня вже постав де-небудь та корму дай...
— Зараз, зараз... все зроблю, заходьте, пане милостивий.
Чоловічок розчинив ухідні двері й, знявши шапку, низько вклонився Кармелюкові.
Кармелюк увійшов слідом за ним до сіней, а потім і до великої, зовсім порожньої хати; в ній не було й найменшої ознаки того, щоб тут жили коли-небудь люди. ІІі одного горшка, ні миски, ні ганчірки на лаві, не було навіть ікон. Велика піч була холодна як лід; не тільки вогню, ба навіть і попелу не видно було в ній.
Кармелюк оглянувся з подивом навкруги і промовив з легким свистом:
— Гай-гай, чоловіче божий, та як же ти живеш, що в тебе ні горшка, ні покришки... Та де ж дружина?
— В тій хаті, через сіни... Ми тут і не живем, а там,— поспішно пояснив чоловічок,— та ось зараз узнаю, як жінка, поділюся з нею радістю... Може, й пан не відмовиться зайти.
Чоловічок вийшов у сіни, щільно зачинив за собою двері й за хвилину вернувся назад.
— Заснула, паночку,— промовив він тихо,— допіру тільки втихомирилася... шкода будити...
— Та й нема чого,— спинив його Кармелюк.— А де ж дитинка?
— Баба понесла до попа наректи.
— Коли б вона часом ще до церкви не подалася,— сказав з досадою Кармелюк.— Ти, брате, поспішай, мені ж баритися не можна.
— В ту ж хвилю, ось тільки затоплю, збігаю по куму, та й до батюшки.
— Та попроси панотця, щоб завітав сюди, я грошей не пошкодую.
— Зараз, зараз!
Чоловік заметушився, приніс оберемок соломи, запалив у печі й побіг по куму.
Кармелюк сів на ослоні.