І голос її деренчить, і пісня — справді, наче з клоччя пуга. І на простеленому рушнику буханець хліба видається дивним. Погасло свято в моїй душі, бо хіба ж на таке гостювання я сподівався? Хіба ж це гостювання? Ха — майданчики, окаянчики!..
Баба Ликора кладе ласкаву, теплу долоню на мою голову — й гасить мій гнів.
— Це ж Прокіп Дудка прощається з уєіма, каже всім правду... Ту правду, що таїв так довго за душею... Хотілося, щоб він і зі мною попрощався, сказав, у чому я завинила...
— Таж нема його, сказала ж тітка Горпина, — озиваюся якомога лагідніше.
— Нема? Десь є, не може бути, щоб не було... Може, десь душечка його жива неприкаяна біля хати побивається... Душечка ще довго скімлить і побивається біля хати, як чоловіка не стане, отак-то.
Баба Ликора бере хліб на рушнику, пригортає вишиту сорочку до грудей.
— Занесу в хату, зоставлю там.
Вона йде в хату-курінь, а я нишкну й зіщулююся, озираючись довкола: може, коли справді нема Прокопа Дудки на світі, хоч душечка його в'ється поблизу? Не видно, лише вітрець пробіг по липі.
Може, і я в чомусь завинив, а Прокіп Дудка не встиг сказати мені?
Літають ластівки, гудуть бджоли в липах, листя ледь перешіптується, наче щось знає і каже, але що, що? Хутчій би вже баба Ликора вийшла надвір, бо мороз дере по спині...
ВОРОЖКА
Сьогодні дядько Тилимон уже так тягне свою скалічену криву ногу, вже так тягне, аж душа терпне від жалю до нього.
— Ликоро, ось тобі нарвав липового цвіту, — каже, спиняючись на подвір'ї й кладучи на траву торбу з липовим цвітом.
Полотняна торба п'янко пахне, дві бджоли вмить прилетіли і вже гудуть над нею.
Ми з бабою Анкарою вчора й ниньки наносили від річки відрами воду, налили в дерев'яні ночви — й вибілюємо полотно. Простелене під осокорами, полотно біліє двома іскристо-мерехтливими стежечками, протряхаючи від води і вбираючи сонце. Полотно схоже на шумовиння молока, що проллялося — й не розтікається.
— Тилимоне, ти ще ніколи не рвав для мене липового цвіту. Хіба я сама не нарву на зиму? Хіба в нас нема свого липового цвіту? — спроквола відказує баба Ликора і, приглянувшись до нього, тривожиться: — Що з тобою, бо на тобі лиця нема... Якесь не твоє.
— А чиє? — хотів би пожартувати дядько Тилимон, але йому чомусь не жартується.
— Не знаю... Позичене.
Є лице в дядька Тилимона, й не позичене, а його, тільки якесь темне й сумне, мовби в павутинні, мовби його лице — в коморі, а сам дядько — надворі.
— Позичене, ха-ха-ха,— сміється, а лице зовсім не сміється, в сірому павутинні суму. І раптом: — Дурний
у вас Тилимон, ой дурний, бо віддав задурно тернову Нілину хустку, тепер жінка з'їсть мене без солі.
— Хустку віддав тернову Нілину? — жахається баба Ликора. — Задурно? Кому?
— Та одній старій жінці.
— За віщо? Якій жінці? І чого це ти старим жінкам надумав роздавати? Хіба Ніла сама не зносить,— уже сердиться баба Ликора.
— Тут одна ворожка прибилася до Овечачого.— Дядько Тилимон піднімає над спітнілою головою жовтого солом'яного бриля, досадливо чухає спершу маківку, далі потилицю. — Вгадує всяку всячину, а найперше — що кого чекає попереду, кому скільки ще залишилося на сонце дивитися та коли бог до себе покличе. А пристановисько ця ворожка знайшла собі в діда Нездійминоги. То я оце від них вертаю, зранку йду, липового цвіту нарвав по дорозі, бо вже нема куди квапитися.
— Що вже вона тобі нагадала? — від раптової печалі в баби Ликори губи аж наче обвуглюються.— Ой-ой-ой! Бачу, бачу, що вона тобі нагадала недобре щось. І за оте недобре ти їй віддав Нілину хустку?
— Віддав, бо наперед бере ворожка.
— Розумна, тому й наперед. А ти чоловік чи не чоловік, Тилимоне? За її негоже гадання міг би й відібрати силоміць.
— Краще б я не гадав!
— Еге ж, еге ж, за дурне гадання — та й Нілиною хусткою віддячив... Бачу, якийсь ти не такий, навіть липовий цвіт приніс...
Дядько Тилимон знову знімає жовтого бриля, знову досадливо чухає маківку та потилицю — і лише по тому йде, зсутуливши плечі.
— Горе, горе, — звуглілими губами шепоче баба Ликора.— Накликав дідько халепу на свою голову!.. Й чого ми з тобою, дитино, до річки не подалися вимочувати полотно, а затіяли коло хати? Коло річки він би нас не знайшов, а я б не чула й не знала. Ой, горе, горе нашому Тилимонові! Та ще й хусткою віддячив за своє горе...
Баба Ликора з дерев'яного корця поливає простелене полотно під осокорами. Зачерпне води з діжки чи з ночов — і поливає, зачерпне й поливає. Срібний струмінь довгим язиком лизне полотно — й згасне, лизне полотно — й згасне. А лице в неї лихе та недобре, наче аж шершнювате. Еге ж, наче його пообсідали шершні!
— Чого дармуєш? — озивається до мене.— Хіба в нас нема липи, нема липового цвіту? Ген ворок висить на ворині, бери ворок, лізь на липу і рви цвіт... Бач, Тилимон з гадання того та з жалю до себе такий добрий став, що й липового цвіту приніс...
Біля хвіртки-перелазу стара крислата липа гуде, як вулик, повний бджіл. Бо поміж листя й цвіту справді гудуть бджоли, мурашва, в'ються метелики, мерехтять прозорокрилі бабки. Ворок на довгій шворці, чіпляю через шию — й лізу у липовий вулик, що цвіте, пахне й грає соковитою, густою музикою.
Рву блідо-жовті кетяшки цвіту, прислухаюся та приглядаюся — й скоро вже сам почуваюся зрідні мурахам, бджолам, бабкам та метеликам: не бояться мене — і я не боюся їх. І я вже сам скоро підспівую щось, мугикаю, бринькаю губами в тому невмовкному хорі, в ворушкому співучому вулику.
Дивлюся вниз — і торопію: баба Ликора сидить на землі спиною до діжки з водою, підперла двома гострими кулаками лице, а лице в неї, лице... Як осіння зів'яла та зчорніла мальва — таке в неї зажурене лице!
І вмить — уже на ногах, бо Надьку Срулиху вгледіла за ворітьми.
— Надько, Надько,— квапиться до неї,— ти за ту ворожку чула, що в хаті старого Нездійминоги ворожить?
— Чула,— каже сусідка, спиняючись.— Сама не ходила до неї, а чула.
— Що ж вона ворожить нашим овечацьким? — цікавиться баба Ликора.
— Всяку всячину ворожить за хліб, за крашанки, за дрантя таке-сяке... Вгадує наперед, що з ким станеться.
— А назад угадує?
— І назад угадує, та кому те хочеться знати? Вже знають і так самі. А заглянути ж кортить наперед... Секлета ходила до ворожки, за курячі яйця наворожила здоров'я і сто років життя, і що син живий на фронті, воює, то Секлета вже не знала як дякувати... Й Одарці гарно погадала. Тож їй крижі ломить і колька в грудях коле, то обійдеться, ось тільки треба остерігатися усяких рудих, бо від усяких рудих порча для неї... Але ж мудра ворожка, та дурна! В того Нездійминоги баба клята, всі знають, а ворожка візьми й наворожи, що здоров'ям недужа, що дід свою бабу переживе ще й другу матиме... Ну, чули таке? Вже коли тебе пустили в хату, ворожиш за людське добро, то не можеш славно поворожити хазяйці, га? Це треба так розстроювати, що тебе за поріг виганяють?
— О, о, і я ж тієї самої співаю. Ворожити теж треба вміти. Бо що це таке? Як одному, то гарно ворожиш, а як другому, то вже зле. А чим воно перед тобою завинило, що ти йому зле ворожиш?
— Хіба вгадаєш тих ворожок?
— А може, може... — Баба Ликора озирається, чи ніхто не підслуховує, а потім шепче щось Секлеті на вухо. — Шу-шу, шу-шу...
— Та кажіть голосніше, бо шарудите, як миша в ковбашці( — гнівається Секлета.
— Та кажу, чи хтось нашіптує тій ворожці! Бо звідки знає все за наших овечацьких? Що в кого болить, хто в кого помер, та хто кому перейшов дорогу з порожніми відрами? Еге, є в неї вивідувачі та нашіптувачі. Як у всякому ділі.
— Не верзіть казна-що!.. Вона отак ото бере вашу руку — із руки зчитує.
Секлета йде собі, а баба Ликора завмирає оторопіло, далі кличе мене з липи:
— А йди-но сюди! — Й коли я квапливо спускаюся з липи, тримаючи на шиї ворок з липовим цвітом, соває мені під носа свою долоню: — Ану прочитай... До Біблій ти вже мудрий, щоб дерти на шмаття, еге, то прочитай, що тут написано.
Бабина вузька долоня — як темний зів'ялий листочок, помережаний жилками, цяткований жовтими зароговілими мозолями. Цей зів'ялий листочок долоні пахне полотном, яке вона сьогодні вибілює в ранковій воді, пахне річковою водою, пахне кропом, який зривала в куліш. Я пильно вглядаюся в долоню, а баба Ликора терпляче жде, бо сама ж неписьменна. Але ж і чудна: гадає, коли деру Біблію та розмальовую сторінки уламком хімічного олівця, то вже й грамотний.
— Що вичитав? — питає.
— Та тут... нічого не написано! — бурчу.
— А-а... до школи не ходив— ось і не вмієш читати... А чув? Ота ворожка вміє і знає. Чув? І не бреше. Ну, добре, добре, я вже нажилася, мені однаково — чи завтра чи позавтра в сиру землю. Але ж ти... Що тебе жде?
Її сухі, як штурпаки, руки обвивають мою шию, і її колючі губи тицяються біля вуха.
— Пустіть,— прошуся, бо не звик до таких жалощів.— Ще побачить хтось...
— Нарвав трохи цвіту? Висип до Тилимонового, а в ворок назбирай курячих яєць... Бо хто ж подумає про тебе, як я не подумаю.
Баба Ликора з дерев'яного корця поливає полотно під осокорами, а я притьмом нишпорю в сінях, у клуні та в бур'янах, визбируючи курячі яйця. Зоставивши хату з відчиненими навстіж сінешніми дверми (хто в нас що візьме, коли в хаті все голе — ослони, стіл, тапчан, лежанка, долівка!), скоро вже йдемо з бабою прудко, аж порохно хмарою в'ється довкола нас.
Ще не знаю, куди йдемо, але здогадуюся. Але здогадуюся, раз у раз позираючи на бабине кощаве лице, що стало урочисте й таємниче. І, либонь, лице в мене також стає урочисте й таємниче, і я чомусь остерігаюся, щоб ніхто зараз не побачив мого лиця.
— Ану стій! — раптом злякано шепоче баба Ликора, й ми з нею вмить ховаємося за старою трухлявою вербою, що згорбилася над шляхом.— Нехай пройде...
— Хто пройде, хто?
— Цс-с-с...
Перегодя краєчком ока визираю з-за верби й ген-ген упізнаю довгу, як пужално, постать поліцая Корнія Потуги, що зникає за деревами.
— Хай іде, а то ще наврочить,— бубонить баба Ликора, й ми виходимо з-за верби.— А то хочу погадати у ворожки, скільки йому ще зосталося жити, цьому іродові.
— Й ворожка вгадає? — вражено питаю.
— Поворожить — і вгадає.
Захоплено поглядаю на бабу Ликору: вона знатиме про Корнія Потугу таке, чого ніхто не знає, чого він і сам не знатиме.