Але тепер Людина знає, що не можна обмежувати жодну сторону Буття. Розвиваючись, здобуваючи нові почуття, розумні істоти переходять у нові виміри існування, розширюють координати свого перебування, розсувають обрії бачення. І вони знають, що позаду і попереду тягнеться безмежна валка переселенців. Одні ще перебува-ють у долині, звідки не видно неосяжності небес, а інші — вже досягли таких вершин Знання і Могутності, про які навіть ми, що володіємо великою наукою, не маємо ніякого уявлення.
Цього, власне, не заперечувала більшість вчених, але вони визнавали лише існування типу земного, гру-бо фізичного. Як можна було уявити собі безконечний розвиток в обмеженому плані будь-якої планети — це ми не збагнемо тепер. Для нас такий погляд здається смішним і наївним.
Але не будемо звинувачувати своїх предків у обмеженості. Адже вони не мали сміливості зробити кілька тих рішучих кроків, щоб піднятися на вершину синтезу. Хоч, правда, перші факти на користь нових глибин Безмежності були дані наукою першої половини двадцятого сторіччя. Пригадуєте думки знаменитого вченого Поля Дірака про можливість існування часток з негативною енергією? Його думки були підтверджені експери-ментально. Вчені знайшли так звані позитрони, антинуклони і безліч інших античасток. Деякі мислителі від-крили, що античастки розвиваються, існують в античасі, тобто в ритмі, зворотному нашому, і тому зникають, анігілюють, з’явившись у наших вимірах. Виникли гіпотези, які несміливо натякали, що античастки можуть являти собою світ, або антисвіт, схожий на наш, що може бути безліч таких світів, що проникають один в одно-го, як, наприклад, можна передати сотні передач по одному проводу, але з допомогою різних частот.
Та справжня революція Розуму наступила лише тепер. Завдання нашого суспільства — це всебічний роз-виток кожного індивідуума, використання його здібностей і талантів для Спільного Блага. Будь-яку думку ми спрямовуємо в напрямку Еволюції, тому вона не викликає ворожості чи осуду, а лише дружній аналіз.
Ми тепер знаємо — і це підтверджує інформація, передана нам розумними істотами інших планет, — що Еволюція Землі або будь-якої іншої планети — це лише певний клас, якщо порівняти Безмежжя зі Школою. І так поступово цивілізації у важкій боротьбі з неуцтвом пізнають себе і Природу, переходять з класу в класі, ступаючи гігантськими Щаблями Знання.
Еволюціонує все — від атома до людини. Ніщо не стоїть на місці. Бо зупинка — це смерть.
Таких вимірів-щаблів безліч. Саме в цьому — Безмежність, а не лише в сумі Сонць і Галактик, як думали наші предки колись. Безмежжя не тільки в кількості, айв якості.
Нагадаю вам сучасну гіпотезу. Вона стверджує, що планети, зірки чи інші небесні тіла — це не лише скупчення певного щабля матерії, скажімо, фізичної маси. Вони — центри сил, градації яких незліченні. Вони не вичерпуються видимими очевидними якостями, а мають безконечну глибину у всі боки всіх можливих часів-просторів. Дещо цю думку ілюструє фізика. Вона вивчає багато таких якостей матерії, які не піддаються нашим почуттям.
Наприклад, можна говорити про Землю не тільки як про тверду планету, а й як про електромагнітний ви-хор — на плані магнетизму, або нейтринну кулю — у вимірі нейтринного поля, або як гравітаційне ядро у гіга-нтському організмі Метагалактики. І так без кінця.
Ти щось бажаєш запитати, Космославе? Чи не так? Я це бачу по твоєму обличчю.
— Так, — гаряче заявив Космослав. — Я багато думаю над тими проблемами, про які говориш ти сього-дні, Учителю. Мене завжди вражає грандіозність Світобудови. Але інколи, і ось зараз, сумніви закрадаються в душу. Чи не ефемерна і така будова Світу? Ми говоримо про Безмежність, а чим виміряли її? Ми просто не до-сягли ніяких меж і перенесли уявлення дикунів у протилежний бік — у відсутність кінця всім цим велетенсь-ким процесам.
— Що ж ти хочеш сказати цим?
— Те, що, може, Всесвіт і не такий, як гадали раніше, і не такий, як вважає наука тепер! — сміливо ска-зав Космослав.
— Поясни свою думку точніше.
— Я ще не сформулював. Це важко перевести у словесні форми.
— Зрозуміло. Поки що це у тебе в плані чуттєзнання? Так?
— Так, Учителю. Я хочу лише сказати, що такі поняття, як "конечність" і "безконечність" — історичні поняття. Вони виникли на певних етапах пізнання, коли люди не знали навіть, чи відповідає чому-небудь їхнє визначення. Створили слово "конечний", а не знали, що вичерпати будь-яку "конечну" річ не можна. Створили його заперечення — "безконечний", а не мали взірця для того, щоб визначити його істинність. Аналогія була лише одна — математичні абстракції. Але ж ми говоримо про конкретний Всесвіт, про конкретну Безмежність, а не про абстрактну.
— Я розумію тебе, Космославе, — лагідно сказав Сонцезір, оглядаючи принишклих учнів. — Твої роз-думи цікаві, але в них суттєва помилка напочатку. Ти, як і наші предки, виходиш з поняття майже механістич-ного Всесвіту, постійного, саме конкретного. А він і не конкретний, і не абстрактний. Він не річ, не істота, а невпинний закономірний процес, він не конкретна, а потенційна Безмежність, тобто можливість безмежного прояву… Чи зрозуміло я говорю?
— Так, — якусь мить подумавши, сказав Космослав. — Я збагнув різницю. Я подумаю на самоті. Дякую тобі, Учителю. Але ще одне: як збагнути тоді конечну мету еволюційного руху серед цієї грандіозної картини Мегасвітів? Що собою може являти найбільш висока істота в цій системі Ієрархії, адже Буття не припинялося ніколи, і є цивілізації безмежно високі.
Сонцезір усміхнувся, зітхнув.
— Як завжди, ти залітаєш занадто далеко, Космославе. Це все одно, що намагатися уявити собі зоряне небо, ні разу не бачачи його. Це все одно, що глухому уявити красу і мелодійність Моцар-га чи Бетховена. Ми — сини певного щабля Природи, як я вже сказав. Наша фізична структура обмежена кількома почуттями і мо-жливостями мозку, який досить незначного розвитку, якщо порівняти з розвитком високих планет. Коли ми підіймемося на наступну вершину Знання, то з неї осягнемо нові обрії. Сила справжньої науки — в послідовно-сті, а не в розпилюванні своїх сил на Безмежність.
В моїх словах нема протиріччя, як гадаєш ти, Космославе! Адже саме так ти подумав? Ну от. Будь ласка, сідай. Я скоро закінчу свою бесіду. Найголовніше, що треба усвідомити всім, хто хоче бути справжнім дослід-ником Всесвіту, — це невичерпність Світобудови. Ми не постулюємо її, не виводимо від протилежного, як ска-зав ти, Космославе, а вивчаємо і є частиною її. Крім того, ми вже маємо підтвердження наших думок і гіпотез. Вони надходять з неосяжних глибин Космосу, від істот, які перебували на нашому ступені розвитку квадриль-йони років тому за земним часом. Вони кажуть нам, наші старші Брати, що Світобудова безмежна і прекрасна, що боротьба за Знання приводить розумних істот до таких величних результатів, які виправдовують будь-які зусилля і втрати на Шляху до Істини.
Така картина Всесвіту — складна, але вона разом з тим і проста. Ця простота висловлюється одним сло-вом "єдність". Саме Велика Єдність всього Буття — така думка є найбільшим досягненням сучасної науки. Різ-ні глибини Буття, різні цивілізації чи еволюції в різних координатах не відокремлені від нас, а зв’язані тісними причинними нитями. Ми виходимо з попереднього, нижчого стану, переходимо у вищий, як риба в земноводну тварину, як земноводна в ящера і так далі. А за нами і перед нами — нескінченний потік Братів — розумних і ще не розумних істот. Кінця нема цьому шляху — шляху великого сходження до Істини…
На пульті замиготів червоний сигнал, перериваючи натхненну мову Учителя. Сонцезір зупинився, ввімк-нув Мережу Зв’язку. В аудиторії почувся голос:
— Енерговузол Землі дає енергію експерименту Вищій Школі номер сім Алтайського Космоцентру. По-чаток — через дев’ятнадцять хвилин, тривалість експерименту — десять хвилин. Підготуйтесь. Говорить дис-петчер Енерговузла Громовик. Ви зрозуміли мене?
— Ми чуємо тебе, Громовик, — сказав Сонцезір радісно. — Система ввімкнута. Ми готуємось. Дякую.
— Дякуйте Великій Матері, — відповів голос. — Бажаю успіху. Будьте обережні.
— Друзі мої, — сказав Сонцезір. — Хутко перейдемо до експериментального приміщення. Там все гото-ве.
Учні вийшли за Учителем з аудиторії і опинилися в глухому приміщенні без вікон. Лише вгорі, під сфе-ричним куполом, слабо світилася червона люмінесцентна лампа.
Сонцезір розмістив учнів півколом у низьких напівлежачих кріслах, сам одійшов до невеликого пульта.
— Повний спокій, — сказав він. — Ми проникнемо в один із нижчих вимірів Землі. Це та ж сама планета Земля, але в її недоступному для звичайних почуттів аспекті. Там є своє життя, хоч і примітивне, але воно теж поступово піднімається до нашого рівня…
— Можна запитання, Учителю? — заворушилася в кріслі Горлиця.
— Я слухаю тебе. Ще є час. Тільки коротко.
— А чому — в нижчий вимір? — запитала дівчина. — Чому не в вищий?
— Слушне запитання, — усміхнувся Сонцезір. — У вищий — було б краще. Але для цього потрібна не лише стороння енергія, а й власна. Це вже привілей окремих дослідників, які готуються до таких експериментів роками. Необхідна самодисципліна, очищена свідомість, могутня воля, і володіння собою, і ще багато таких якостей, яких у вас ще нема. Не журися, Горлице, і ви, друзі, все прийде з часом. Не перескакуйте, як ми вже говорили, через закономірні щаблі розвитку.
Отже, увага. Енергополе створить навколо пас потужний захист. Ви побачите, як зникне для вас звичний світ і почне виникати інший. Сприймайте спокійно все, що побачите. Не вставайте з місця.
У темряві зажеврів голубий екран. На ньому з’явилася постать молодого хлопця з вогнистим чубом-їжаком. Він стояв біля великого пульта з безліччю миготливих вічок. Побачивши його, Сонцезір запитав:
— Громовик?
— Я, — весело відповів хлопець. — Ви готові до експерименту?
— Так.
— Тоді вмикаю подачу енергії.
Екран згас. У темряві почувся шепіт Горлиці. Вона дружелюбно сказала:
— Справді Громовик. У нього чуб наче з вогню.
— Тихо! Увага! — посварився пальцем Учитель. — Одна хвилина. П’ятдесят секунд. Сорок. Тридцять п’ять…
Серця учнів стукали схвильовано і сильно у передчутті неймовірного експерименту.