Від цього залежить майбутнє кожного з нас — від гетьмана до візника.
Коли Меней смикнув за повід, щоб їхати, Нетудихата нагадав:
— Та не поспішай у чвал коня гнати. Земля мерзла — почують ті, що в балці.
Вибалок, яким їхали мандрівники на низеньких конях, дедалі глибшав, хоча на кручу не перетворювався. Це була складка на поверхні степу, місцями поросла голими кущами терну, глоду та шипшини. Два загони вершників рухалися саженів за сто від балки. І тут від одного з гуртів відділився кіннотник і поскакав до Нетудихати та Уласа, що їхали вздовж яру, часами наближаючись до самого його краю та поглядаючи на переслідуваних. Зупинивши коня біля осавула, верхівець сказав:
— Мартине, поміркуй ось над чим. Там, звідки їдуть ті люди, немає ні містечок, ні сіл, ні хуторів. Найближчі залюднені місця це — Буджацька або Перекопська орди. А найближчі залюднені місця тут — Черкаси і навколишні хутори. Люди ці не можуть бути купцями, бо краму не везуть. Вони можуть бути послами.
— А чого ж тоді вони їдуть не на Краків, а на Черкаси?
— До Кракова далеко, а в Черкасах — військо, яке через своїх гінців швидко повідомить коронного гетьмана Замойського. З усього, мова може йти про спільні дії Орди і жовнірів проти козаків. І це мусить початися після різдва, коли крига вкриє річки і отже їх не треба буде долати вплав. Згадай, свої зимові набіги татари роблять саме о цій порі.
Осавул не поспішав з відповіддю, та нарешті відказав:
— Мудрі слова твої, Іване. — Тоді звернувся до Уласа: — Друже, за цими людьми ти їхав кілька верст... Вони десь збивалися з дороги чи міняли напрямок?
— Верст п’ятнадцять, — уточнив дозірний. — Їхали, як їдуть.
— Ось бачиш, Мартине, вони знають, куди прямують. А це означає, що проробляють таке не вперше. Хоча одразу ж скажу: це тільки мої міркування.
Козак смикнув за повід, і розвернув коня, щоб їхати до свого загону, але йго спинив Нетудихата:
— Зажди, Іване. Одна голова добре, а дві краще. Давай покумекаємо, як бути.
— А як?.. Перехопити. Якщо вони справді ординці, то допитати і по дорозі продати в рабство. Якщо ж це наші люди... Ну, ви з гетьманом вирішите, як з ними бути. Ага, ще — вони досвідчені мандрівники — коней щадять, їдуть — "тихіше їдеш — далі будеш".
МІЖ ДВОХ СВІТІВ
Потурнак, що їхав на чолі четвірки, завважив угорі попереду чорні рухомі цятки. То була зграя круків. Скоро виявилося, що птахи кружляли над рештками великої тварини, очікуючи своєї черги поживитися. Ті ж, що рвали дзьобами нутрощі, лінькувато знялися в повітря, щойно Петро зупинив коня біля останків.
— Тарпан, — мовив він. По миті зауважив: — Недавно тут бенкетували вовки. — М’ясо ще свіже...
— А круки які! — озвався Приблуда. — Завбільшки з Оникіївого Стефана.
— Ні, Стефан більший, — сказав Потурнак.
Тим часом Сава спостерігав за зграєю, що кружляла над головами, ніби намагався розпізнати в ній Оникієвого птаха, а це означало б, що десь неподалік мусив би бути й сам характерник — сутністю своєю. Але то були звичайні круки. Він уже намірився пришпорити коня, щоб їхати далі, як побачив, що товариш його до чогось дослухається. А тоді Потурнак зліз із бахмата і став роздивлятися вовчі сліди, які вже встигло притрусити снігом, і які вели по дну яру в напрямку, куди рухалися й вершники.
— Дівчата, — озвався Петро, — витягніть із куля казанець і бурдюк з водою та напоїть коней. По казанцю, не більше, бо хто зна, чи надибаємо де джерело. — І до Сави: — Ходімо, братику, подивимося, куди ведуть ці сліди.
Коли чоловіки відійшли, Сава озвався, показуючи на великі відбитки вовчих лап:
— А що, Петре, небезпека попереду — сіроманці?
— Боюся, друже, що нас підстерігає біда грізніша за вовків, — сказав Потурнак. — Ситий звір, як правило, на людину не кинеться. А прислухайся-но...
Приблуда відкинув клобук, і якийсь час дослухався, а тоді сказав:
— Схоже на кінський тупіт.
— Авжеж... У нас — по два заряджених пістоля.. Ми стрілятимемо, дівчата набиватимуть. Навчилися те робити за час мандрів не гірше козака. А головне, братику, не панікувати. Нехай конячок напоять, а ми тим часом коштовності сховаємо. Якщо хтось із нас виживе, то розшукає... Їх вистачить щоб безбідно жити кільком поколіням родичів. Он, бачиш тернівник на схилі, що довкола брил кам’яних росте? — Петро витяг стилет і, піднявшись схилом, заходився рити ним яму під каменем. Тоді дістав з кишені шароварів дві чималі торбини. — Запам’ятай це місце, Саво, — сказав, затоптавши прикидане землею та натрусивши зверху снігу.
Чоловіки поспішили до коней. Тим часом тупіт, який доти ледь угадувався, став гучнішати.
Сава кинувся по правому краю балки нагору, та не діставшись кількох кроків до верху, раптом упав і покотився вниз.
— Там вершники! — видихнув, підводячись. — Троє — понад балкою. Здається, за нами — назирці... А віддалік — ще гурт. За снігом не видно скільки їх, і як убрані... Коні в них великі, а не такі, як у нас.
— Отже, не татари, — сказав Петро. — Тебе помітили?
— Не знаю... Якщо не татари, то хто ж?
— Розбійники, мабуть.
Раптом Петро вихопив з-за пояса пістоль і, не цілячись, пальнув у голову в пелехатій лисячій шапці, яка виникла над місцем, звідки щойно скотився Сава.
Вони втікали по дну яру, краї якого ставали дедалі крутішими. До глухого тупоту непідкованих копит, що відлунював у яру, додавалися часті удари підків об мерзлу землю нагорі. Попереду скакав Сава, за ним — дівчата, останнім — Петро з нав’юченим конем на поводі. Потурнак благав:
— Боже! Ісусе Христе! Святий Миколо! Ви показали нам світле віконце в мороці. Не закривайте його!
Пролунав постріл. Куля влучила у в’юк. Звук був сильний, немов би ревнув великий звір, отже стріляли з крупноствольного пістоля. А те, що влучили в рухому ціль, свідчило, що зброю в руках тримав не новак. Стрілець, мабуть, попереджав, що наступна куля наздожене втікача. Петро вихопив з-за пояса другого зарядженого пістоля і, обернувшись, вистрілив у одну з трьох постатей над яром. Куля пролетіла, напевне, над кінською головою, бо кінь шарпнувся, мало не скинувши вершника у рудій лисячій шапці. У свідомості Потурнака блиснуло, що переслідувачі не були схожі ні на степових волоцюг, ні на жовнірів.
Яр, що досі прямою лінією розтинав степ, круто повернув праворуч. Закрут, за яким зникли Сава з дівчатами, повторила і стежка на його дні. Уздрівши те, Петро випустив повід нав’юченого коня і той скоро відстав. Куля наздогнала Петра на самому повороті дороги. Його сильно стусонуло в праве плече і вибило з сідла. Звук пострілу почув, уже падаючи. Побачив ще задні копита свого бахмата, що віддалявся, довгий чорний хвіст, який відганяв від крупа білі "мухи"-сніжинки, і його пронизав страшний біль у голові.
— Синочку мій, Селіме... Сили небесні, будьте з ним! — проказав Петро, і зрозумів, що він уже не в тілі.
Нетудихата спішився і якийсь час стояв над балкою, а тоді кинув повід свого коня Уласові і став спускатися, не зводячи очей з чоловіка, що лежав на снігу. Осавул влучив у ціль, але вершник уже був далеко і отже убійної сили свинцю бракувало. Сам утікач стріляв не гірше від нього — навчителя зі стрільби. Його куля черкнула по вуху осавулового скакуна, і той ледь не скинув свого вершника. Хламида з клобуком накривали все тіло, виднілися тільки ноги, взуті у постоли. Це міг бути, як татарин, так і молдованин. Помітивши у снігу пістоль, Нетудихата сміливіше наблизився до тіла. Чоловік лежав головою впере по ходу руху коня, і, отже, на одязі його мала б бути дірка від кулі, але її не виявилося. Вершника тільки вибило з сідла, і він будь-якої миті міг підхопитися на рівні. Відхиливши клобук, Нетудихата скрикнув:
— О, Господи! — і перехрестився. — Та це ж Петро Потурнак!
З рота і носа в того на сніг витекло трохи крові.
Осавул помацав пульс, тоді закотив віко — ознак життя не вгадувалося. Побувавший у битвах воїн знав, що трапляються випадки, коли поранений, якщо не сказати — мертвий повертався до життя через добу й більше. Петра було вибито з сідла кулею, яка вже втратила убійну сила, але, падаючи, він ударився головою об камінь, які тут усюди витикаються з землі.
Нетудихата обернувся до вершників на краю балки, погукав:
— Іване, скачи до хлопців, попередь, щоб не стріляли! Це наші люди. — Тоді — до Уласа: — А ти хутчіш сюди!
...Усе зникло і Петро "почув" над собою чоловічий голос: "Цей, здається, живий..." Чоловік казав чужою мовою, але Петро його зрозумів, бо був ще у тому світі, де спілкуються думкою. Його стягли з купи трупів двоє дужанів і поклали на землю. "Якщо за день оклигає — заберемо. Якщо ж ні — доб’ємо", — знову долинула до нього думка чужого. Петро побачив (невідомо звідки, бо очі його були заплющені), як нахилився над ним один з воїнів і став роздивлятися рану на голові. "Каменем влучили з фортеці... Хтось із обложених..." — зауважив чоловік. Потім Петро "почув" те, чого воїн не сказав, а подумав: — "Молодий, сильний... За нього можна немало взяти". Воїн підійшов до червоного коня, витяг із сакви біля сідла бурдюк і плеснув водою в обличчя непритомному. Тіло шарпнулося. Петро відчув, як він поволі "вливається" в плоть. Коли розплющив очі, то угледів зовсім інших, відмінних від тих, що він "бачив", перебуваючи в дусі, людей. Ті не були лютими, вони дивилися на нього, як на цінність, за яку можна взяти гроші. Навіть співчували йому. У цих же обличчя сходили жорстокістю й ненавистю.
Другий воїн у величезній чалмі присів біля розпростаного тіла й закотив віко.
— Йому вже не довго залишилося... — озвався. — Очі полудою затягло. Не доживе й до вечора. Якщо хочеш, можеш забрати його собі.
— Аллах свідок, — поспішив погодитися той, що хлюпнув водою. — Він мій.
Це були останні чужі слова, що їх зрозумів Петро, бо він майже зовсім уже повернувся в своє тіло. Далі чулися не думки, а мова, якої він не знав. Щойно остання його частка "влилася" в плоть, як шаленний біль пронизав голову. Встиг ще побачити над собою небо, ранкове сонце, стіни й вежі могутньої фортеці з купами трупів під нею, осідлані коні без вершників, бо ті зносили в одне місце мертвих, і знову провалився в дійсність, у якій йому нічого не боліло.
...День згасав і водночас рідшав снігопад. Несподівано попереду виник загін вершників.