Проте головний геолог Луговий, який знав міністра особисто, занепав духом. "Шкода, — сказав він нам з Вакуленком. — Чоловік був на своєму місці."
Мене ж охопила паніка, а з нею поновилися й страждання, що я надбав їх під час польотів над "міражем". Те почуття ніколи мене й не полишало — воно лежало, причаївшись. Остання звістка, немов протяг, здмухнула пил з чорного каменя, і я опинився сам на сам зі своїм гнітом. Спосіб полегшити душевний стан був — це поділитися з кимось лихом. І тим хтось міг бути Вакуленко. Але в мені вже, мабуть, надійно оселився Михайлюк. Щораз у пам’яті поставали його щільно стулені тонкі вуста, холодні світло-карі очі і вираз осуду на обличчі. Авжеж, таємниця належала не тільки нам двом, а ще комусь, дуже великому. Ризикувати нею було б злочином. Між тим крізь почуття пробивалась думка: "Отже, остання перепона на шляху впровадження боро-кремнієвих виробництв упала. Десь за два-три роки вони запрацюють на повну потужність... Чи не злочин це — знати про біду і не стати їй на заваді?"
Ми з Вакуленком сиділи в геологічному відділі експедиції, де гостро пахло аміаком від копіювальної машини та вряди-годи хтось перемовлявся слівцем. Чужа обстановка дисциплінувала мого товариша. Він здавався заклопотаним, але не настільки, щоб не помітити в мені зміни.
— Тобі нездужається? — поцікавився, коли ми вже в кінці дня йшли в будинок для приїжджих.
— З чого ти взяв?
— Та ти ніби аж позеленів.
Я промовчав. Та коли зайшли в кімнату і на мене з люстра глянуло моє відображення, я зрозумів колегу. З глибини задзеркалля на мене дивилася біда.
Наступного дня ми поділили роботу так: Вакуленко залишався в експедиції, а я сів у автобус і подався на шахту. В портфелі лежали позичені у Кльованого гіпсоплани.
...Хоч не було ще й десятої, Кльований уже встиг побувати у вибої і тепер сидів за столом, розпарений після лазні. Поруч, як свідки його недавніх занять, лежали запацьокані вугіллям зошит і рулетка.
Шахтний геолог з неприхованою зацікавленістю вислухав моє повідомлення про наслідки наших досліджень. Надто його зацікавило передбачення Ткача щодо дрібних зрушень порід.
— Ось вони... — Він обережно, самими тільки нігтями, розгорнув брудний польовий зошит. — Досі такого не траплялось. Ці замальовки я зробив на шостому горизонті за три кілометри від ствола... Можете скопіювати для Ткача. Гадаю, йому буде цікаво.
Наприкінці нашої розмови Кльований, дивно якось посміхаючись, сказав:
— А ми тепер знамениті. — І простягнув відомчу газету, що лежала в нього на столі. — Про нас пишуть.
Мені досить було одного погляду на знімок під коротенькою заміткою, щоб збагнути, про що йдеться. То був знак "цвіркуна". Точніше — знімок блочка зі знаком і відбитком його на породі. Я поставив портфель, оскільки збирався вже йти, і пробіг поглядом допис під стереотипним заголовком "Ще одна загадка". В ньому викладався факт існування блочка, а також те, на якій глибині і в яких відкладах його знайдено. Наводився й вік породи... Прізвища автора під заміткою не виявилося. Я обережно поцікавився:
— Хтось з ваших написав?
— Та ні... Був тут з газети один. Хто його послав — не знаю. Це я йому все показав і розповів.
— А як його прізвище і який він із себе? Я знаю багатьох журналістів.
Кльований на мить замислився.
— Не пригадаю — ні прізвища, ні обличчя, — озвався по миті. — Червоне посвідчення, що він мені показав, пам’ятаю, а от його власника — катма. Щось з пам’яттю дивне коїться — мабуть, старість уже шкребеться в двері. Навіть не скажу з певністю, хто воно було — чоловік чи жінка... А хай йому грець!
Мені муляло запитати ще, чи цікавилось "воно" археологічною знахідкою, та на мить переді мною, уже вкотре, виникло обличчя Михайлюка з виразом осуду.
Автобус котив по шосе в конопляному полі. Конопля вже трохи пожухла і не здавалася такою темно-зеленою, як місяць тому. Я їхав назад, у Добровілля, обтяжений новими планами гірничих робіт і несподіваним повідомленням... Інформація, якою ми з Михайлюком володіли, вже дозволяла робити прогнози. І один з них збувся. Комахолюди почали популяризувати знак "цвіркуна". Наступним кроком буде дискусія в пресі про те, кому він належить — людині чи якійсь іншій істоті. І вже тоді з’явиться повідомлення про косміянина, котрий зазнав аварії в цих краях. Це й буде останнім у підготовці населення до прильоту МАТКИ.
Конопляне поле залишалося позаду, проте в салоні не зникав терпкий дух коноплі. Попереду завидніли білі плями добровільських хат. Добровілля здебільшого розташоване на рівному місці, але колишній його центр знаходиться на невисокому узвишші. Скоро той пагорб повстав у скісному промінні сонця, що вже хилилося до заходу. На вершечку чітко вимальовувався будинок, власне маєток, з рудої цегли. І як би мені не хотілося, але відвідати його все ж доведеться — не сьогодні-завтра.
Вакуленко зустрів мене смаженою картоплею, рибними консервами й чаєм. Вечеряли на кухні будинку приїжджих, де було все необхідне, аби гість почував себе як удома.
— Картопля вийшла не така, як у тебе, — казав Вакуленко з повним ротом, — але яка вже є... Утішся тим, що наше відомство очолив новий міністр. Сьогодні в "новинах" казали. З об’єднання "Східгеологія" взяли якогось... — Колега перестав жувати, а тоді мовив: — Ет, забув прізвище... Згадаю — скажу.
...Та як виявилось, прізвища нового міністра не тільки Вакуленко, а й ніхто з геологічного відділу не запам’ятав, хоч усі й слухали "Новини". Тільки Луговий знав, бо встиг занотувати на календарі. Але хто то був за один, головний геолог не міг сказати. Про це він розповів під час обідньої перерви, коли ми йшли вулицею, він — додому, я — до будинку з рудої цегли за дорученням Посудієвського.
Цього разу я звернув увагу на те, що на подвір’ї не росло жодної квітки, жодної бадилини. І двір, і ганок, і сходи були з якогось темно-червоного моноліту, здавалося, бетон колись замішували на крові. Хвіртка виявилася незамкненою. На ганок вели шість сходинок. Довелося зачекати, доки на дзвінок вийшла господиня. На ній був усе той же байковий халат в червоних чи то маках, чи тюльпанах. На привітання відповіла лише очима. Я подав пакунок, у якому було щось легке і м’яке, мабуть, тканина. Але жінка не поспішала брати.
— Не годиться через поріг, — мовила.
І я впізнав її молодий голос.
"Авжеж, — подумалось мені, — не по-людському це". Та раптом збагнув дивовижність ситуації. Мені — людині — нагадували про людські звичаї... Я переступив поріг з надією якнайскоріше позбутися згортка й піти. Та жінка, взявши його, сказала:
— Зайдіть на хвилинку. В мене для них теж дещо є.
Я підкорився і пішов слідом за нею в кабінет господаря. Жінка кивнула на диван, а сама вийшла в сусідню кімнату.
В обличчя мені було наставлено дві чорні цятки — не блискучі, а якісь глибокі-глибокі. Власне, то були два кружальця мороку, що визирали з-під пелехатих дашків — надбрівних дуг. На мить здалося, що кожне з очей розглядало мене самостійно. Так, як би на мою постать було наведено одразу дві прицільні рамки двох снайперів. "Як тільки обидві рамки зіллються в одну — пролунає постріл", — майнуло в голові. Але дід раптом втратив до мене цікавість. Він немов би повертався до важливішої теми — підписування якихось паперів. А потім настане й моя черга... Старий з насолодою стромляв ручку в каламар і з такою ж насолодою вишкрябував підпис під підписом. Одягнений був, як і минулого разу, з казенною суворістю — кітель, біла сорочка. Єдиною вільністю в одязі був розстібнутий ґудзик під шиєю... І раптом я помітив, що старий ставить підписи не на чистому папері, а на бланках, власне, відомостях, заповнених прізвищами й ініціалами на друкарській машинці чи комп’ютері. Дерев’яну ручку, здавалося, стискала не людська рука, а лапа крука з чорними зморшкуватими пальцями. В кімнаті стояв знайомий з минулого разу запах тютюну й портупеї. Звідки він узявся? Адже сам господар не курив, а древній диван не міг бути джерелом шкіряного духу... Тим часом старий поставив останній підпис і поклав аркуш на грубенький стосик з лівого боку столу. На відміну від минулого, цього разу він "своє діло" виконував без поспіху. Перед тим, як узяти нову відомість з купи праворуч від себе, він підвів очі на раму, що висіла над диваном, і на його аскетичному казенному лиці майнув вираз просвітління, ні — одкровення. Та раптом дві чорні цятки його очей поповзли вниз від портрета і знову втупилися в мене. То були два невеликих отвори, за якими вгадувалася безодня людиноненависництва й садизму. Отвори, немов діафрагми, розширювались, розширювались, виплескуючи дедалі більші порції люті. І коли вже розширюватись було нікуди і вони стали ідеально круглими, на виді старого майнула заклопотаність і він знову приступив до "роботи". Втім, ненавидіти теж було його роботою. Те, що відбувалося, я скоріше відчував, аніж бачив, на мене немов би було наслано. Та раптом щось у мені перемкнулось, і я побачив великий письмовий стіл, вкритий малиновим сукном, два стоси паперу, ліворуч уже підписані, праворуч ті, які ще належало підписати, за столом сидів старезний дід з бобриком сивого волосся, густими білими бровами-колючками, тонким хижим носом і зморшкуватими безбарвними губами. Майнула думка, що образ цього чоловіка стояв у пам’яті весь час таким, яким я його побачив минулого разу. Це була людина, хоч і така, що втратила глузд. Мабуть, цей висновок зняв з мене остаточно чари божевільного старого і я, підвівшись і підійшовши до столу, взяв один з підписаних листків. Встиг пробігти очима тільки частину заголовка, надрукованого друкарським способом "СПИСОК осіб, які підлягають..." Тієї ж миті чоловік, з невластивою для його віку проворністю, підскочив у кріслі і вихопив у мене папір.
— Сидіти! — гарикнув люто.
Від несподіваного окрику я плюснувся на твердий стілець для відвідувачів. На шум з’явилась господиня, на ходу пакуючи паперовий пакет. Обвела байдужим поглядом спершу мене, потім чоловіка: в нього на обличчі, як не дивно, застигли одразу два вирази — люті й радості. Він був щасливий, що нарешті з протилежного боку, на стільці для відвідувачів хтось сидить... Я взяв у жінки пакет і пішов за нею.