Наша кімната виконує завдання робочого кабінету, вітальні, гостинної і спальні… Однак, все це було б не так найгірше, коли б не той коридор за дверима. Це наш злючий дракон. Як день так ніч він сичить, грюкотить, реве. Зараз за стіною кімната відомого колись на Волині посла до польського сойму і редактора газети "Українська хата" Петра Певного, а ще далі за ним убиральня для цілого коридору, в якій без перерви шумить вода…
А оце недавно хтось забив її водостоки і вона витікає на коридор разом зі всілякими гидотами… Ось бачимо, вона підтікає під двері посла і редактора з виразною тенденцією не оминути і наших дверей. Ніякі наші інтервенції в управі табору не давали наслідків, бо рури були забиті так злобно, що найвідчаянніші втручання таборових водопроводників залишались безуспішними. Це значило тільки нерви… А до того ось ще одна бомба. Як звичайно, купа ранішньої пошти, а між тим величезний, на десять сторінок машинового письма, лист від мого колишнього літературного протеже, шановного і грізного редактора "Вісника", часів покійної Польщі, Дмитра Донцова.
Лист адресований на адресу М. Селешка в Ґослярі і пересланий мені. Ще вчора я дістав маленьку цидульку від того ж Донцова (2.8.47):
"Шановний Пане Самчук, дуже прошу видрукувати пересланого (відб. на гектографі) листа до Вас в однім з найближчих видань "МУР"-у. Лист – з приводу нападу на "Вісник" і на мене. З поважанням – Др Д. Донцов".
Це значило тільки блискавки – громи прийшли аж сьогодні. З найвищого Олімпу, самого Зевса.
З тону й оформлення цидульки було видно, що це має бути щось громовержницьке. І масивне… Ледве чи зможу за одним присядом його прочитати. Але до діла:
"Лист Д. Донцова до голови Т-ва "МУР" п. Уласа Самчука. В ч. 1 "МУР"-у з’явилася стаття "Вільна українська література". Не особа автора (Ю. Косача) статті цікавить мене. Свого часу "Вістник" не скористав з пропонованого ним співробітництва і він – чи в "Назустрічі", чи в большевицьких "Нових шляхах", все був у ворожім таборі. Мене цікавить інший факт: що цей напад уміщений без жадної редакційної примітки, в журналі Т-ва, якого головою є бувший співробітник "Вістника". Ви, пане Самчук. Не маючи, на разі, власної трибуни, мушу вибрати форму листа, щоб задати Вам кілька питань, на які, коли потрафите, дайте собі на самоті з своєю совістю, відповідь"…
Годі тут передати цілість цього листа, він зайняв би неспівмірно багато місця… Є це довга, пристрасна, хаотична, місцями натягнута суперечка зі мною, в якій, пункт за пунктом, а їх таких щось з десяток, розбирається кожне твердження Косача із запитом чи я з цим погоджуюсь… Не рахуючись з тим, що збірник МУРу не моя власність і що його редакція цілковито незалежна від мене функція, а в передмові самого видання виразно зазначено, що це орган "свобідної дискусії" різних ідеологічних і особистих переконань, за вийнятком комунізму, якого в засаді всі ми не визнаємо.
І всі його (Донцова) тези є дуже всім знані, його аргументи також знані і дискутувати з ним це значить, ще раз і ще раз клепати давно оклепане і тим самим тратити лишень дорогий для мене час. І тим більше, що в багатьох питаннях я з ним погоджуюсь, це аксіоми, з якими годі сперечатися. Безконечне покликування на Шевченка і проповідь "християнського світосприймання" в його устах не завжди переконують, бо Шевченка він бере лиш того, що йому відповідає, а з християнством ще гірше, бо він заперечує "любов до ближнього", не кажу вже "до ворога", що є основою цього вірування.
І треба дивуватися, що він може надавати такого великого значення думкам людини, яку він не шанує і навіть не хоче з нею говорити. Він же сам каже: "Він (Косач) може виступати раз, як будівничий, раз, як руїнник, як Дажбог і князь Тьми. Я міг би продовжувати – раз, як большевики, раз, як націоналіст і навпаки"… І не дивлячись на це, він з ним сперечається, ніби перед ним не звичайний собі хамелеон, а мудрець Аристотель. І намагається втягнути до тієї суперечки людей, які не хочуть про це й чути.
"І чому Ви, пане Самчук, не постараєтеся узгіднити якось погляди співробітників МУРу на основні проблеми життя? Бодай так, щоб вони бігуново собі не суперечили", – пише він в тому листі. "Чи Ви думаєте, що це зовсім не важне, чи годяться, чи розходяться між собою Ваші співробітники в засадничих ідеях?".
Дорогий докторе. Ми не в організованому, устійненому, збалянсованому часі й просторі, ми в таборах. Ми прийшли сюди зі Львова чи Харкова, з Ужгороду чи Кобеляк. І нас не багато, щоб ділитися на "погляди", які по суті ніякі погляди, а скорше примхи, як це наглядно ілюструє той самий Косач. Зрештою, і сам великий майстер "поглядів" з великим своїм досвідом і авторитетом, не може "покищо" зорганізувати чогось, що його він сугерує мені. Між нами, літераторами, ледве знайдеш півтузіна тих самих поглядів. І, можливо, воно не так вже зле. Гірше, коли ми з тими самими поглядами колимось, ділимось, самонищимось за дірку в бублику, а яка там різниця між Багряним і Маланюком, коли один щось там теревенить про "соціалізм", другий – "націоналізм", а коли приглянешся – Багряний більший націоналіст, ніж Маланюк, а Маланюк більший соціяліст, ніж Багряний. І єдине, що їх різнить – їх "погляд". І за це вони ворогують.
Наговоривши десять сторінок всякої-всячини з величезними дозами патосу й нервів, наш шановний Савонарола закінчує своє посланіє так:
"Але звертаюся, пане Самчук, до Вас! Чи Ви думаєте про "Вістник" та його редактора так само, як новий п. Доленга? Коли так, то чи й тоді так думали, коли – літами – були співробітником "Вістника"? Коли ж ні, що Вас спонукало видрукувати напад? Чи думаєте, що цей напад є в гармонії з ухваленими на засіданні МУРу 9 травня б.p., засадами про "морально-етичне наставлення" Вашої організації, які вимагають "льояльности, толерантности та пошани до людини та її особистих переконань"? Чи Ви згоджуєтесь з висказом Ю. Клена, що "коли ми зустрічаємося з неетичною методою критики, то єдине, що лишається нам, не сідати з тими людьми за один стіл"? Чи думаєте, що уміщення Вами, без жодної дезавучої примітки, нападу проти мене і "Віст-ника" направду свідчить, що члени МУРу, як Ви кажете, разом з Вами і напасником, "служать одному Богові? Якому?"
Отже, докажи, що ти не верблюд. Що ти не містив ніякого нападу і погоджуєшся з засадами "льояльности, толерантности та пошани"? І якому ти служиш Богові.
Але я не думаю нічого доказувати. Хто має очі – бачить, хто має вуха – чує. Не думаю навіть на це відповідати. Просто тому, що це посланіє не по адресі… Навіть знаючи, що цим самим буду мати заприсяжного ворога, в лиці мого колишнього друга, на все життя.
Я весь час переживаю депресію, надзвичайно поганий настрій, а також закріпляється хвороба шлунку.
26 серпня. Довга, нечувано гостра спека й драстична посуха. На полях висохло не лишень збіжжя, але й картопля… І багато кущів та дерев. Сьогодні вперше почав падати дощ.
Моя хвороба розвивається і почуваю себе дуже погано. Дуже втомлений, нервово подражнений, в настроях безнадійний. Кидає мене мій добрий друг Надія у нашому недоброму побуті.
30 серпня. Ось і кінець літа. Крапка. Дивне було і багато від нього чекалося, але крім великої, сливе нечуваної посухи, нічого особливого не сталося. Учора у нас, весь день, були чужі люди. Маємо клопоти з помешканням. Приходиться працювати просто на очах цілого ярмарку людей.
Вересень
5 вересня. Деяка зміна в нашому побуті, дістали інше приміщення в 1-му бльоці, на першому поверсі кімната 39. Ще кращий вигляд з вікна ніж було в попередньому бльоці, але знов такий той самий коридор з його карусельним гамом.
Дістав цікавого листа з Канади, знаходиться там добродій, що хоче фінансувати наш туди переїзд. 1-го вересня знов нас покликали до американського консуляту. Сказали, що ми все таки дістанемо дозвіл до Америки. Тим часом ми сприймаємо це досить байдуже. Нас записано також на виїзд до Аргентини. То ж то ми найбільше схильні до виїзду до Канади. Побачимо, куди нам вийде скорше і краще. Завтра маю їхати до Авґсбургу на засідання ОМ. Гарні, але сухі дні.
13 вересня. Учора одержали з Америки від Гайдака пакунок KRRE. Це тижнева порція харчів американського вояка, у якій не бракує ані солодкого торта, ані м’якого туалетного паперу. Перед парою днями у нашому таборі гостив оперовий ансамбль мого доброго приятеля диригента Богдана Пюрка. Ми були на "Тоска"…
Нарешті, я скінчив перерібку "Марії" для французького перекладу… Понаписував серію листів. Їздив до Авґсбургу на засідання ОМ, перебув там суботу й неділю, а вечором в неділю від’їхав до Ульму. Багряних не застав, вони виїхали до Міттенвальду, ночував у Білецьких.
У понеділок поїхав до Льонзе, де ми домовились зустрітись з Танею, яка гостювала у Куниць… Гарно там гостили, бавились і ночували, а рано у вівторок поїхали до Штуттґарту разом з пані Марусею, яка там має свої якісь таборові справи.
15 вересня. Невмолимо відходять дні, коли ми повинні б нарешті десь знайти для себе якесь постійне місце. Ще кілька років і це буде здаватися: пізно. Учора ми з Танею і пані Хомовою, нашою близькою сусідкою з Корнталю, поїхали до Пльохінґену до таких знайомих Королів. Там обідали й вечеряли, я не був вистачально обережний, щось з’їв заборонене і поплатився болями шлунка. Вечором вернулися додому.
У таборі, на сходах нашої казарми, зустріли диригента Пюрка, який зайшов до нас і ми проговорили з ним до 12-ї ночі. Музика, композитори, українська музика, українське мистецтво взагалі і нарешті мій "Ост". Сьогодні Пюрко просив мене, щоб я поговорив на цю саму тему в цьому самому стилі з цілим його ансамблем.
Неймовірна спека й суцільна посуха триває… Сьогодні ми довідались, що група наших людей, яка записалась на виїзд до Аргентини, ніби то одержали вже візи. До тієї групи записано також і нас. Цікаво, куди то закине нас наша доля. До ЗСА, до Аргентини, а чи до Канади? Додому, не сміємо навіть і думати.
24 вересня. Передучора, зовсім несподівано, дуже голосно з гусарською бравурою, застукав до наших казармянських дверей ніхто інший, як сам Юрій Клен. Ніколи я не бачив ще його в такому бурхливому настрою. Він тільки що повернувся з Боденського озера, де безконечно купався й загоряв на гарячому вересневому сонці.
Розуміється, ми його щиро вітали й залишили у нас наніч.