У Білій Церкві вони лютували, як ніде, кількох синіх забили мало не до смерті… Твій син ненавидить ультрамаринових, уся його кімната обчіпляна ланцюгами, обліплена синьо-червоними квадратами й портретами Домнула.
– Чортяка… — приголомшено витиснув Лука. – Однаково… після знебарвлення ми зустрінемось… А поки ось, — він дістав з кишені пакуночок, — передай. Це гроші за хату в Підгірцях – його спадщина!
– Борислав не візьме твоїх грошей! – обурилась Оксана.
– Однаково. – Лука кинув пакуночок на "торпеду". – Це його гроші. І ще… Ще одне питання… будь ласка… – він ковтнув слину. – Скажи: ти б хотіла… хотіла відновити наші… нашу… звісно не зараз, а пізніше… Просто скажи: так чи ні?
Оксана, що дивилася прямо перед собою, повернула голову й глянула йому у вічі:
– Не зловживай своїми здібностями, Луко! Я тобі не піддослідний кролик!
– Гаразд! – зів'яв правдовидець. – Тоді дай мені номер свого мобільного. Так – без зобов'язань. Як давньому знайомому…
Вона дістала з сумочки крихітний нотатник з ручкою, нашкрябала кілька цифр, вирвала аркуш і тицьнула Луці:
– Ось! А тепер іди!
На той час уже споночіло. Вулицями сновигали заклопотані перехожі з опущеними головами й зведеними комірами, принаймні за цими ознаками Лука від них нічим не відрізнявся. Світло фар нескінченної вервиці автівок, що рухалися в усіх напрямках, надавали міському пейзажу ознак якоїсь хворобливої святковості. Надибавши розкладку зі свіжою випічкою, Лука купив величезний пиріг і тут таки вп'явся в нього зубами. Навпроти блимала неоном вивіска аптеки. Правдовидець піймав біля її дверей розхристаного підлітка й, давши тому грошей, попросив купити потужне знеболювальне – решту, мовляв, забереш собі. Зрозуміло, парубчак вирішив, що перед ним наркоман, та Луці було байдуже.
Під'ївши й озброївшись пігулками, Лука розшукав зупинку, правда довго не міг розтовкмачити білоцерківчанам на яку саме околицю, до якої саме побіленої огорожі якого саме підприємства йому треба, пропускав маршрутку за маршруткою, аж поки не сів, здається, в останню, що рухалася в потрібному напрямку. Крізь запітніле скло бачив, як, розганяючи цивільний транспорт блимавками, в середмістя промчало кілька приземкуватих поліцейських легковиків, як грізно посунув за ними камуфляжний панцерничок нацгвардії.
Нічого! – подумки заспокоював правоохоронців Лука. – Нічого – ще трохи й вам дадуть команду "відбій"! Ще трохи – і я сам підійду до вас і скажу, що розшукуєте ви, власне кажучи, мене! Ще трохи – і немов найпошанованішого гостя, немов сонцесяйного Домнула, ви помчите мене в тиху Мар'янівську лікареньку, де гордий своєю місією Мстислав Маркович зробить напевно останньому на планеті синяку дві ін'єкції Трукіллера: одну, а за чотири години другу. І все скінчиться. Але перш ніж це станеться, я мушу поговорити ще з одним чоловіком. Дивина: я зав'язався на Оксані, не раз згадував недосяжного й неприступного Лосося й зовсім забув про Гордієнка, який настільки мені відомо, з Рожищева нікуди не виїздив і досі успішно керує своїм торгівельним центром! А в нього ж був точнісінько такий Лексус! І Пашка не підказав…
Оксана сказала "Ні, не зраджувала", й це виявилось правдою, і цим можна було б задовольнитися, якби не одне дрібнесеньке але – мої власні очі. Поки не зрозумію картини, яку побачив чотирнадцять років тому на стоянці перед Гермесом – остання крапка в цій історії ще не стоятиме! Хтозна, може існують якісь особливі прийоми, може дивовижна здатність правдовидців допускає бодай поодинокі похибки? Доручу Пашці, нехай покопається в мережі – чи траплялися такі випадки?
Жигулик спокійнісінько дожидав господаря там, де він його й покинув, і подарунок баби Варки на задньому сидінні лежав незайманий. Намацавши приємну на дотик вовну кожуха, Лука відчув утому. Трохи подрімаю й гайну в зворотній путь! – вирішив. Запив знеболювальне водою, загорнувся в кожух і наче провалився в бездонне провалля нездорового сну…
Прокинувся від холоду, що діймав навіть крізь кожух. Виліз надвір, розім'яв затерплі кінцівки, поставив центральний провід, завів Жигулика й поїхав у непроглядну ніч. Сипалася дрібна мжичка й Лука пошкодував, що скутерський шолом з тріснутим плексигласом ніхто не здогадався обладнати склоочисниками.
Вони вигулькнули з пітьми на мості-розвязці через одеську трасу. Поліціянт у яскравій люмінесцентній камізельці кинувся Луці навперейми, відчайдушно вимахуючи чимось на зразок старовинного залізничного семафора, інший з-за його спини махав голими руками. Луці не залишалося нічого іншого, як втиснути педаль газу в підлогу: ще не час, хлопчики, ще не час! Спершу Гордієнко, а потім ви – не пхайтеся поза чергою!
Він розумів, що в гонитві на швидкість поряд із потужними патрульними автівками Жигулик шансів немає, зате сподівався, що такі шанси з'являться, якщо перевести змагання в площину ралі. Тож щойно знак попередив, що наближається перетин з другорядною дорогою, Лука знизив швидкість і кинув автівочку на ту дорогу, Жигулик загарцював по вибоїнах, наче норовливе лоша, Лука кілька разів торохнувся маківкою шолома в стелю, зате переслідувачі, які спочатку, було напосіли, відстали. Певний час вони ще світили йому в потилицю своїми потужними фарами та Лука спрямовував автівку на все гірші й непрохідніші манівці, кривуляв між покинутих колгоспних ферм і розкрадених польових станів, ковзався на слизьких ґрунтовках, трясся на залишках бруківок і об'їжджав величезні баюри, не мав уявлення де перебуває й куди їде, але їхав і їхав поки світло переслідувачів не перетворилося спершу на далекий тьмавий відблиск а затим і зникло. Лука звернув у якийсь темний хутірець, в'їхав на витолочений майданчик, що слугував либонь місцевим за центр громадського життя, зупинився.
Якби було видно зірки, він принаймні зорієнтувався б у сторонах світу, але оскільки неба наче не існувало взагалі, Лука не вигадав нічого ліпшого, як спитати дорогу в когось із хуторян. Майже напомацки підійшовши до найближчої хати, правдовидець розбудив спершу собак на обійсті, а за ними й господаря – в обличчя прихідцеві вдарило сліпуче світло ліхтаря й грізний чоловічий голос з-за світла попередив, що тримає в руках зареєстровану рушницю та поцікавився чого треба. Лука гукнув, що він не злодій, а заблукалий мандрівник і попросив допомоги.
Носієм грізного чоловічого голосу виявився відповідної статури круглоголовий дядько. Коли господар обійстя підійшов до паркана, рушниці в його руках Лука не розгледів, зате хуторянин детально й дохідливо пояснив, що мандрівник забився під Насташку, й покроково розказав, як заблукалому вибратися на рокитнянску шосейку. Лука щиро подякував.
Шосейки він дістався без пригод, якщо не вважати такими героїчне подолання Жигуликом численних вибоїн, кам'яних розсипів, тріщин на півколеса, баюр, намулів та інших, таких звичних для бувалого ралійника, перешкод. На асфальтівку виїжджав з осторогою, але ні поліціянтів ні будь кого іншого за густою, либонь уже передранішньою, імлою не бачив.
Лука їхав обачливо, сподівався, що підозріло безлюдна шосейка таки виведе його куди треба, але коли фари вихопили з пітьми очікуваний знак "Рокитне", відчув, що з ним починає діятись щось недобре: в очах потемніло, на лобі виступив холодний піт. Правдовидець знав, що це означає: зомління! Чортяка – як недоречно! Треба негайно загальмувати, безпечно з'їхати на узбіччя, зупинитись. Але він не може зупинятися на битому шляху, де втікача ось-ось наздоженуть схожі на голодних хортів переслідувачі! Вольовим зусиллям Лука має затримати свідомість, що надумала його залишити, змусити нерозумну попрацювати на господаря ще хоча б хвилю – він має звернути на бічняк, вибрати глухий закапелок і вже там…
У благенькому світлі фар старого Жигулика перед Лукою закрутилися грайливі руді білочки й вівчарки з розумними очима, невтомні гарячі преси й непоспішливі понтонні тягачі, блиснув на зоряному небі заблукалий супутник дядька Бориса й багрово запалали шини Майдану, впав навколішки приречений Соколик і замахали палицями розлютовані антиправдисти, зник, розчинився в тумані мініатюрний жовтий Фольксваген і викотився громіздкий вантажний фургон з каруселями на причепленому трейлері. А потім карусель розгорнула крила й захопила собою цілий світ…
Лука. Тиша і спокій
Двоє чоловіків про щось голосно сперечалися над ним незнайомою мовою, яка на подив таки видавалася Луці знайомою. Колись він уже чув ці насичені голосними, подібні на перегукування гірських чабанів, окрики, чув часто, але ніяк не міг пригадати – де. Власне, тембр голосів, принаймні одного голосу, теж видавався йому знайомим. Лука наважився й розплющив очі. Тієї ж миті голоси вмовкли.
Він лежав на тахті у великій, тьмаво освітленій, кімнаті, а над ним, скоріше допитливо, ніж турботливо схилившись, стояли двоє немолодих, гачконосих, огрядних, схожих один на одного чоловіків у строкатих халатах, з сивими шевелюрами й кошлатими бровами над глибокими очима. Трохи збоку вабила багатозначною усмішкою худорлява зеленоока русявка. Цвітана! – впізнав русявку Лука – за одинадцять останніх років вона зовсім не змінилася.
– Привіт, брате! – сказав один з чоловіків. – Тут ми твої права дістали. В тебе дуже гарне ім'я – Лука. Років п'ятнадцять тому в мене працював електрик із таким ім'ям!
– Вартан? – здивувався Лука. – Звідки ти тут?
Це просте питання викликало в сивих неймовірний регіт. Двоє підстаркуватих вірмен завзято ляскали один одному в долоні, тицяли на Луку короткими товстими пальцями, трясли животами, задирали голови, відхекувалися й знов починали реготати.
– Ха-ха-ха! – захлинався сміхом Вартан. – Лука! Ти той самий Лука! Ха-ха-ха! О третій годині ночі ти протаранюєш моєму братові паркан, врізаєшся в колесо трейлера з каруселями, ми схоплюємося з постелі, непритомним заносимо тебе в хату, а ти очунюєш і питаєш звідки я тут узявся, ха-ха-ха!
– Ну… я мав на увазі: тут, у Рокитному, чи де ми в дідька? – Після безпам'яття ломило тіло, та потроху Лука приходив до тями.
– Я ж кажу: в брата, в Амирана гостюю!
– А вона?
– Хто? – здивовано роззирнувся Вартан. – Тут лише ми втрьох!
Справді – непідвладної часу русявки в кімнаті вже не було.
– Не зважай, — зітхнув правдовидець.