Вона з дивуванням уже думала про те, як могла одважитись з таким листом прийти до людини.
В сусідній кімнаті суперечка набірала все більшого та більшого запалу, пристав ще хтось, а Ріна все не йшла. Олеся стояла біля вікна й дивилась на темну улицю, де в світлі лихтарів сунули постаті прохожих, немов повьязаних між собою шнурком.
— Нарешті двері вчинились і спочатку вийшла Ріна, а за нею молодий чоловік у чоботях з запалими хмурими очима, рудий і з гострим підборіддям.
— Не можна, Осю, — сказала стомленим, як здалось Олесі, голосом Ріна. — Треба всі способи випробувать. Не робіть безумств. Чуєте?
— Постараюсь... — бовкнув парубок і, чудно подивившись на Олесю, немов знаючи її, хутко пройшов у сіни.
А Ріна помалу й ніби ліниво підійшла до Олесі й протягнула їй листа.
— Прочитала... — сказала вона тим же стомленим голосом. — Скажіть йому, що я дуже й щиро дякую йому за... щирість. А також, що... Ну, це не інтересно. Бажаю йому... Ну, й це не треба. Трохи несподівано... — раптом додала Ріна з винуватою й дріжачою посмішкою. Здавалось, вона ось-ось заплаче.
Олеся взяла лист, хотіла заховать його в торбинку, але швидко простягнула руку й шопотом сказала:
— Прощайте.
— Прощайте... — одповіла Ріна й провела її у сіни.
Вернувшись у вітальню, вона притулилась чолом до холодної виглаженої дошки дверей і довго стояла так. Потім так же помалу одійшла, пройшлась по хаті і підійшла до піводчинених дверей:
— Петро Петровичу! На хвилинку! — покликала вона. Зараз же вбіг Петро Петрович Панаєв, навіть не докінчивши своєї фрази, зверненої до кучерявого.
Ріна стояла серед вітальні, рівно й вьяло пустивши руки вздовж тіла. Петро Петрович з трівогою подивився на неї.
— Що скажете, Ріно? Що з вами?
— Зо мною? — мляво здивувалась вона. — Нічого. Я хочу поговорить з вами. З приводу вашої пропозіції буть вашою жінкою. Я мушу прохати у вас вибачення. Сказавши, що я мушу подумати, я брехала вам. Я знала, що вашою жінкою не буду. Я тільки хотіла скористуватись вами для... своїх цілів. І для того так поводилась, щоб ви зробили мені ту пропозіцію. Ви колись казали Юрію Микульському, на якій дівчині ви б не женились. А мені хотілось знати, чи женились би ви на мені, хоч я й не відповідала вашим вимогам. Я вас не обманювала, що була любовницею Микульського. Це й тепер правда. Ну, ви все-таки хотіли мене за жінку. Але я вас не хочу. І ви мусите простить мені цю... цей експеримент. Я хотіла... чекайте... я хотіла раніще инакше вам це сказати, болячіще вам зробить, а тепер... нема потреби і... От це я вам хотіла сказати…
Панаєв зблід і весь час якось чудно, неодривно дивився на Ріну.
— Ви виходите за Микульського? — рівно й дуже тихо спитав він.
— Ні, Микульський женився на другій... — мляво сказала Ріна й байдуже, неуважно подивилась на Панаєва. Потім простягла йому руку й додала:
— Прощайте, Петро Петровичу.
Панаєв обережно потис їй руку й провів очима аж до дверей її кімнати.
21.
Страйк мав от-от припинитись від знесилля робітників. Серед страйкарів уже отверто чулись протести проти страйку, голодні жінки й матері родин бігали одна до одної, підструнчувались ще більше й накидались на своїх чоловіків, братів, дітей. Гартованців, особливо Микиту Заможного, колишнього штундаря, якого перед страйком мало на руках не носили, тепер стрічали з найбільшою ворожостю й докорами. Антошка кричав, лютився й декільки раз серйозно бився з товаришами, які стали байдуже говорить про ту саму Маньку, за яку вони три тижні тому збірались пробить голову Никодимові Стельмашенкові.
Штрейкбрехерів ставало все більше й більше. Страйк висів, власне, на останній волосині, яка не рвалась тільки через самого Никодима, що раював з можливости помучить і подержать далі цей стан.
Стьопка тепер "працював" з своїми товаришами весело й з злим, мстливим викликом. Він уже мав спромогу вибірати більш надійних із самих штрейкбрехерів.
Ось схуд до того, що мати без сліз не могла дивитись на його. Вона вже йому нічого, ні словечка не казала. Взагалі, вона немов загубила ту останню силу противности, що мала, і вже навіть не посміхалась ввічливо до Никодима й Стьопки, не одповідала їм, — на неї найшла втома безнадійности. Вона й до Ксені не ходила. А коли Трохим Петрович знаками й згуками посилав її туди, вона відповідала:
— Ні, старий, нехай їх Бог береже, не піду я туди. Не можу я дивитись, як вони...
Тут вона переривала себе тихими сльозами й затуляла лице.
Коли при такій розмові бував Ось, він заплющував очі, одкидав голову назад і якийсь час сидів так без руху. І в такий день уже зовсім нічого не їв. Звичайно, їжою його був чорний хліб з сіллю, але після чого-небудь подібного одмовлявся й від хліба. Він майже не бував дома, а коли бував, то сидів у кутку, дивлячись в одну точку, або з заплющеними очима й закиненою назад головою.
Коли ж приходив Никодим, Стьопка, або Тепа, він зараз же хапливо одягався й мовчки виходив, не відповідаючи ні на несмілі питання матері, ні на глузливий сміх Никодима або задирання Стьопки.
З Вадимом він зовсім перестав балакать, хоча той і сам не заговорював до його. Та й рідко приходив Вадим до старих. Тепа все говорила Олені Іванівні, що Вадим став безсердечний, не приходить провідувати своїх, але Олена Іванівна навіть не відповідала.
— Що, я чула, він жениться на тій панночці? — питала Тепа весело.
— Не знаю... — сумно й неуважно одповідала Олена Іванівна й тужним, трівожним поглядом провожала Ося, який на ходу надягав пальто й шапку.
— Не ходили б ви до нас, Никодиме Петровичу... — раз сказала вона Никодимові.
— А чого так? А чого так? — ухопився зараз же Никодим.
Олена Іванівна зрозуміла, що зробила цими словами помилку, — тепер Шакал ще частіще ходитиме.
— Та... я й сама не знаю...
Никодим задоволено засміявся, — зате він знав.
Вадим якраз був при сій розмові. Він зрозумів матір, але нічого не сказав Никодимові.
Він також став мовчазним і мало куди виходив. Саламандра цілими днями чула, як він ступав з кутка в куток по своїй хатинці. Коли б вона не догадалась давати йому частину свого обіду, він так і годувався б тільки чайом та тою гнилою ковбасою, що вона купувала йому в крамничці вранці й вечером.
Він і не писав тепер нічого, тільки ходив і ходив. А коли вона немов за чим-небудь входила до його в хату, він зупинявся й чудно мовчки дивився на неї. Не сердито, не хмуро, а так, немов чогось вишукував на ній, немов уперше бачив і пильно розглядав. Саламандра з пересердя аж дверима грюкала, виходячи від його. А він тоді ще швидче ходив по кімнаті.
— Одного ж дня раптом сказав їй:
— Я, Варвара Геннадієвна, знаєте, свій урок кидаю. Більше не буду ходить.
— А жить з чого будете? — суворо одповіла йому Варвара.
— У мене єсть один план... Може, колись і в и узнаєте...
На "ви" він зробив виразний натиск. Варка зневажливо скривила губи й вийшла з хати. Він же, дійсно, ні в той, ні на другий день не ходив нікуди ввечері. Але на третій в підвал до них прийшла якась панночка з рівно піднятою головою й довго сиділа у пожильця. Про що вони говорили, Саламандра не могла чути, хоч і стояла весь час під дверима його кімнати, — дуже тихо балакали.
Говорив більше він, а вона тільки вставляла слово-друге, та й знов він починав.
Тільки в самім кінці, коли вони підійшли до самих дверей, Варка розібрала, як він сказав:
— Так, чужі ми, Олесю Аркадівно. Чужі!
Вона щось дуже стиха відповіла.
— Так. І ніколи... Ех, що про те говорить!
— Але прийдете? — спитала панна.
Нічого не було чуть. Потім він сказав:
— Прийду, розуміється. Хіба я можу не прийти? Але знаєте, для кого я ходитиму. Знаєте?
— Знаю... — ледве почула Саламандра.
— Знаєте? — ще для чогось перепитав він. І ще тихіще почулось:
— Знаю!
Потім голосніще:
— Знаю і... не знаю, що з того буде. Я тепер як... не своя. Я нічого не розумію…
Потім стало чогось тихо. Тихо було з минуту. І нарешті — прохаючий тихий голос панни:
— Годі, Вадиме... Пустіть... Так завтра!
— Завтра.
Саламандра хутко ввійшла до себе в кухню, а вони зараз же вийшли в сіни, а потім в коридор.
Одначе Вадим ходить по хаті й після цього не перестав. Навіть більше неначе ходив і ще частіще чудно дивився на Варку. Часом дивно посміхався, зачинав якісь зовсім дурні розмови з нею, на які вона відповідала грюканням дверей.
22.
Одного вечора, коли Вадим, засвітивши свою лямпочку, ходив з кутка в куток, до його раптом прийшов Геннадій Трифонович.
Геннадій Трифонович у той же день, як Вадим наняв у їх кімнату, знайшов собі посаду в якомусь ресторані і майже не бував дома. Поява його здивувала Вадима. Але ще більше здивував запобігливий, ласкаво-поштивий вигляд хазяїна. Він ще на порозі уклонився, потім якось боком, немов пролазячи в тісну щілину, пройшов до столу і ще раз уклонився. Весь час хитав головою, посміхався і робив вражіння сконфуженого.
Вадим привітався й запросив сісти.
Геннадій Трифонович ще раз уклонився.
— Благодарю вас... Спасибі, — зараз же поспішно поправив він себе, говорячи по— українському. — Я до вас на одну минуточку... Як буде по-малоросійськи "минуточка"?
Вадим непорозуміло, з посмішкою дивився на старого.
— "Хвилиночка", — сказав він.
— Ага, ага! Іменно, хвилиночка... Так, так... Ну, от і єсть начало... Ви мінє звиніть, пожалуста, я до вас по дєлу. Ах, горенько. По ділу... По ділу до вас...
— Прошу... — промовив Вадим.
— "Прошу" — це значить как би "пожалуста", правда? — підхопив хазяїн. — Так, так... А я до вас по дєлу... Ви вже нам должни за квартирку... Может, можна получіть с вас? Діла такиї плохиї, што просто біда...
Вадим трохи змішався: такий початок — і такий несподіваний кінець.
— Ви мене простіть, я зараз не маю. Дня через три я вам дам.
— Пожалуста, пожалуста! — зараз же охоче згодився Геннадій Трифонович. Видно було, що він чекав цеї відповіді, а може, навіть і хотів її для чогось. У всякім разі не це, очевидно, було кінцевою метою його приходу. Вадим мимоволі зацікавився.
— Пожалуста, пожалуста, ми можемо потерпіть, — знов через щось переходячи на українську мову говорив далі хазяїн.