Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 44 з 52

— Треба лише вирубати високу деревину...

— ... притягнути її сюди і зіпхнути в пропасть... — за­кінчив Антоніо.

— Але ж ви зовсім зле думаєте, доне Антоніо! — тра­тив панування над собою Карлос.

— Ні, то ви зле думатєе і беретеся до справ, яких не розумієте, доне Карлосе! — вже різко й поважно перебив Блакитний Лицар. — Щоб перекинути через прірву дере­вину такої висоти, треба мати площу під ногами. Де ж змістяться люди, які мають цю деревину сюди принести, тримати, обертати й перекидати? Ви думали над цим?

— Я думав! Є кілька способів на це, і можна пробу­вати. Десять, чи двадцять разів воно не вдасться, а нарешті таки щось вийде.

— Так, так! А дикуни по другому боці, яких ви вже озлобили непотрібними жартами, сидітимуть спокійно і че­катимуть, дивлячись на наші зусилля... Ви вже забули, що й вони мають луки та стріли, перед якими ви щойно мене остерігали?

Безсилий проти такої логіки, Карлос почав нервуватися ще більше:

— То треба щось інше придумати! Треба щось пробу­вати, а не сидіти бездіяльно!

— Ви, доне Карлосе, найменше цим турбуйтеся. За виправу відповідаю покищо я...

— Бачу, як ви відповідаєте! До полудня спите, попо­лудні граєте в кості, а увечері співаєте романси: "Прийди, коханая, прийди-и-и!.." — перекривив Карлос. — Не прийде!

— А, може, якраз?

— То для вас гірше! Напевне не буде захоплена вашою поведінкою...

— Доне Карлосе, по молодості вас не личить викли­кати на двобій, а для різок ви вже завеликі, і лише тому вам ваші слова сходять безкарно. Але ви цим не надужи­вайте...

— Що?! — шарпнувся Карлос. — Прикриваєте власне боягузтво благородством?! Погорджую вашими словами і прошу змірятися зі мною силами!

— Це був би злочин з мого боку. А взагалі, доне Карлосе, ідіть собі до своїх зайнять і дайте мені спокій!

— Не дам спокою, не дам!!! — кричав у нестямі Кар­лос. — Ставлюся вам! Ставлюся вже сьогодні!

Але Блакитний Лицар, мов би не чув, сів зручніше і взяв акорд на гітарі.

— Чуєте, ви там?! — репетував Карлос. — Мусите прий­няти мій виклик, бо інакше ви не мужчина! Ви баба!

Цієї образи, найгіршої з усіх можливих, Блакитний Лицар подарувати не міг. Як стій шурнув просто по скелі вниз, аж посипалися камінці й закурилося за ним, і лише чудом не злетів у пащу Ітараре, затримавшись на нижній приступці.

Жаїра скрикнула не своїм голосом, схопилась і наста­вила вперед руки, немов би могла ними затримати героя від загибелі.

Забувши вмить про Карлоса, стали обидвоє один на­проти одного, розділені прірвою, і скам'яніли. Низьке сонце, зачепившись за край скелі пристрасно-гарячим світ­лом поливало дівчину, що стояла, як золота статуя, про­стягнувши руки до своєї блакитної мрії. Зробила на Анто­нія ще більше потрясаюче враження, ніж він на неї, бо ж з'явилася, як відгук на його тужливий заклик.

— Ах, тепер я вже все розумію! — крйкнув Карлос і кинувся бігти.

Переполохана Жаїра здригнулася, присіла за камінь і почала повзти назад, а Блакитний Лицар далі стояв неру­хомо, шукаючи очима дивного золотого привиду.

* * *

Майже щодня Аракшо, взявши в мищину вогню, в дзба­нок — води, а на оберемок — найкращих квітів, виходив з оселі. Вогонь, вода і квіти — це була жертва Камінному Духові Ітараре, що десь жив у печері. Ніхто не знав, де знаходиться та печера, і нікому в голову не приходило пи­тати про неї в жреця. Її таємниця була відома лише Білому Крукові та Сторожисі. І коли він, урочистий та суворий, вбраний у свою білу туніку з вишитими на ній чорними круками на грудях і плечах, повагом ступав з жертвами в руках, — всі схилялися низько, або падали ниць, чекаючи, поки стихнуть його кроки. А він ішов десь у бік Ітараре і зникав поміж горбами та скелями.

І якось то, повертаючись з печери, сказав:

— Бачив я сьогодні сторожа Ітараре. Обіцяла ввечорі прийти до нас. Може, щось порадить на нашу біду...

Цю вістку прийняли з великою радістю, бо Сторожиха не показувалася від того дня, коли вийшли посли з оселі, а вона єдина могла щось помогти.

Заздалегідь вичистили радну площу, наносили дров на вогнища і навіть дещо з їди лишили, щоб належно прийтяти свою доброзичливу опікунку, хоч вона, яко жінка, не мала права засісти в радному колі.

А вона прийшла, похмура й таємнича, мовчки минула радне коло й сіла біля самого вогнища, обхопивши руками зігнуті коліна й спершись на них підборіддям.

— Я прийшла, — сказала тихо. — Кажіть, що вам треба...

Не хіхікала, як при першій зустрічі, була дуже сумна й задумана, хоч очі її сьогодні виглядали зовсім чорними, блискучими й молодими.

За радним колом стояли жінки й діти, і власне жінки, порушивши звичаї, почали гукати:

— Голодуємо, Сторожихо!

— Діти їсти просять!

— Ворог не дає навіть риби наловити!

— Вбили нам нашого Арусаві!

— Тепер усі мусимо ходити по харчі, цілими днями блукаємо і з порожніми руками вертаємось додому!

Татаурана дав знак замовчати і заговорив сам. Корот­ко переказав Сторожисі про невідрадне положення племени і просив помочі.

— Ми б і не турбували тебе, добра жінко, дали б собі самі раду, коли б могли якось рушитися звідси. Але, сама знаєш, наші посли мусять повернутися сюди. Де нас шука­тимуть, коли ми змінимо місце постою?

Сторожиха задумано дивилася у вогонь і щось шеп­тала. Коли Татаурана замовк, її шепіт став чутнішим.

— Баба нічого не винна, що праліс голодний, — го­ворила, мов би сама до себе. — Він і великий і тісний, і ба­гатий і голодний. Ще й ворог! І нема куди вам тікати, бо голод і ворог — вони скрізь. Одне є — знищити ворога!

— Ми саме того хочемо! — сказав Татаурана. — Чека­ємо на поворот наших послів. Ти ж знаєш про це...

Сторожиха похитала головою:

— Коли ворог під боком — не треба чекати. Його тре­ба нищити завжди, де б він не з'явився. Знищили б того, що стоїть найближче до вас, — могли б вийти полювати на другий бік ріки, могли б знову ловити рибу. А так — що?

І баба замовкла, знову задивившись у вогонь.

— Ти нам радиш знищили тих, що стоять за рікою? Але ж ми з ними не дамо ради! У нас ледве п'ять десятків вояків!

Тонесенька їдка усмішка зморщила Сторожисі уста і так застигла біля них. Баба далі мовчала.

— Радь щось!

— Поможи!

— Дивись, як наші діти вихудли!

— Добре, що хоч у нас нема старих. Старі не відважилися йти з нами, коли ми покидали місійну оселю. Бо як би ми їх прогодували?

Сторожиха підвела голову і перебігла очима довкола по вінці облич.

— Треба, щоб хтось умер! — сказала твердо і голосно.

Від несподіванки люди подалися назад і затремтіли. Настала хвилина моторошної камінної мовчанки.

— Що вона сказала? — спитав тихо й недовірливо хтось.

— Я кажу, що треба чиєїсь смерти! — повторила Сто­рожиха. — Хай одна з дівчат посвятить себе і прирече на страшну, дуже страшну, смерть — тоді решта вийде, а ворог буде знищений. Я б посвятила себе для вас, але я вам буду потрібна, тай не спокушу того красеня, що сидить на чер­воній скелі, бренькаючи на струнах. Хі-хі-хі!.. — і баба вперше за сьогодні зловісно засміялася.

Люди подалися ще далі назад, а над їхніми головами повис жах.

Що вона каже?!

Сторожиха засміялася сильніше й підскочила з землі.

— Питаєте мене ради, а самі боїтеся! — засичала вона. — Якже хочете виповідати війну смерти, коли боїтеся смер­ти?! Однісенької лиш смерти!

Тілом баби почали пересмикувати якісь конвульсії. Вона обійшла довкола вогнище, тримаючи над ним свої чорні сухі руки, потім стала і зареготала знову:

— Є два виходи на той бік ріки. Один безпечний і ко­роткий, другий — довгий і в ньому сидить смерть. Я про­веду дівчину безпечним ходом і покажу їй гарного, мов сонце, ворога, що сидить вечорами на червоній скелі, брень­кає на струнах і викликає свою кохану. Треба, щоб дівчина підмінила собою ту кохану, увійшла в серце ворога, як отруєна стріла, і примусила його сліпо чинитися своїй волі. Я дам дівчині торбу з найкращими камінцями які знай­шла в цій долині, а дівчина мусить показати її ворогові й заманити його в той хід, де чекає смерть. Смерть! Страш­на смерть! Але тільки одна. Ця смерть вирятує плем'я і знищить ворога — усього ворога, що має сотні голів і вдвоє більше ніг! Підземелля довге — там змістяться всі і всі загинуть. Дівчина також. Але чи ж то не гарна така смерть? Однісенька смерть, яка рятує життя цілому племені і нищить сотні ворога! Така смерть трапляється рідко, і спі­шіть з неї скористати, дівчата. Хто піде?

Сторожиха говорила скоро, гарячково, і від її. слів розходилась якась страшна сила, що притягала й одночас­но викликала жах. Ареси слухали, дивилися на бабу і сто­яли, мов спаралізовані.

— Ну, хто піде? — повторила питання Сторожиха.

— Я! — впало раптом у несамовито-напружену тишу.

Усі здригнулися, пізнавши голос Тіні.

— Я! — секундою пізніше впала друга відповідь: це голосилася Жаїра.

Сторожиха переводила погляд з однієї на другу й ус­міхалася.

— Я піду! Я раніше сказала! — виступила вперед Тінь.

— Ти?! — зневажливим поглядом зміряла її від ніг до голови Жаїра. — Ха-ха-ха! Не знаю, чи матимеш успіх...

Тінь страшно збентежилася, бо ж знала, що має зем­листе обличчя, гострі, костисті плечі й руки, подібні до висушеного коріння іпекакуаньї. Ніколи вона не хотіла бути гарною, а в часи, коли її тіло було свіже й здорове, притягаючи до себе заздрісні погляди, вона ненавиділа свою красу, що стала її прокляттям. Але тепер би багато дала, щоб вернулася її краса й здоров'я. Хотіла прислужи­тися племені, хотіла вмерти, бо справді ліпшої смерти від тієї, яку обіцяла Сторожиха, не могла собі уявити. Але, що ж, видно, не була гідна такої смерти...

Позбувшись першого приголомшення, Татаурана ско­чив, як тигр.

— Ні!!! — крикнув. — Ні одна з вас не піде! Такою ціною ми не хочемо рятуватися від голоду!

Ареси також ніби попрокидалися від поганої змори й закричали:

— Морубішаба каже правду: такого не хочемо!

— Ліпше поголодуємо!

— Почекаємо, поки вернеться отрок Піра! Він напевне приведе з собою інші племена!

— Дівчат на смерть не пустимо!

— Цитьте!!! — вереснула пронизливо Жаїра. — Яке вам діло?! Я хочу йти! Моє життя належить мені!

— Неправда! Твоє життя належить племені! — відпо­віли їй.

— Рада племени є на те, щоб оберігати кожне життя!

— Коли рада племени не дозволяє — не смієш уми­рати!

Татаурана був такий потрясений, що мало не плакав.

"Я завжди погано про неї думав, — докоряв собі.

41 42 43 44 45 46 47