Пригоди молодого лицаря

Глуха зненависть і злоба ворушилася в кожно­го в серці, й не в одного з них свербіла рука вдарити з гармат по тих, що так бучно, весело й безпечно гуляють у пристані. Але — краще не зачіпати: може, вдосвіта щезнуть безвісти, а як забаря­ться ще день-два, то будуть мата рахубу вже з ханським військом.

— Готові, дітки? — почувся в темряві голос кошового.

— Готові, батьку гетьмане, — буркнули у відповідь курінні отамани.

— Добре, добре… То нема чого гаятися — можна й починати. Ну, дай Боже щастя!..

Він висмикнув із-за пояса пістоля, й гримний постріл розбу­див зловісну тишу на майдані, видерся розчиненою настіж брамою із зáмку й долинув гармашів на галерах. У тую ж мить блиснуло на всіх їх кількадесять омахів у пітьмі ночі, й страшенний рев гармат потряс землю й стіни. Кількох башт над зáмком наче й не було, ті­льки нелюдські зойки тих, що обвалилися разом із вежами, розіт­нулися в притаїлій з ляку тиші.

— Добре, дітки, добре, — задоволено промовив гетьман. — Ану, ще раз!

Справді, за хвилю новий гук гармат і крики та галас у зáмку. Тим часом козацькі лави відплили від стін і одна позад другої ста­ли на невеликій відстані від брами перед стінами зáмку та, не че­каючи довго, почали палити з мушкетів по дірах замкових бой­ниць, а по той бік зáмку заграло проміння пожеж. То там, то там із зáмку пробували вилізти й стати на стінах якісь темні постаті, але, махнувши в повітрі руками, зараз же падали назад.

З обох боків козацького шику викотилося й стало перед бра­мою по тарану: коло кожного було по кількадесят дужих братчи­ків, а на чолі біля однієї стояв Сокира, біля другої Жбурляй — ба­тько й син.

— Ану, спробуй, старий, — гукнув гетьман, — чи міцна брама до магометового раю?

— Спробуємо зараз, батьку! — відповів Сокира й хопився та­рана. — Ану, разом, дітки!

Шарпнулася потвора на колесах спочатку назад, зупинилася одну коротеньку мить, потім раптово кинулася оскаженілим бага­тоногим драконом уперед, з усієї сили гепнулася лобом у кýту за­­лізом дубову браму й відскочила на кілька кроків назад.

— Лепсько! — гукнув Граб.

— Добро, дітки, добре! — підбадьорював гетьман. — Ану, ти, Жбурляю…

На розвалі брамної вежі з'явилося кілька обложенців з мушке­тами, але вистрелити не встигли під градом козацьких куль і поко­тилися назад.

Розігнав свого тарана Жбурляй із моцаками-братчиками й ударив ним у другу половину брами з такою силою, що вона тріс­нула з верху до низу й заскреготала, немов від лютості, в іржавих завісах.

Почулися ухвальні вигуки вже не самої тільки старшини, а й козацьких лав.

Знову вдарив із розгону своїм тараном старий Сокира: не від­скочила потвора назад, а пробивши лобом діру в брамі, застряла в ній головою. Другий удар Жбурляєвого тарана поміг Сокирі вирва­ти свого з халепи й геть-чисто пом'яв на брамі дерево й залізо.

— Ану, обома всередину! — гукнув гетьман і звернувся до війська. — А ви, дітки, передайте мушкети заднім — нехай і далі стріляють, а сами візьміться за шабельки.

Ще кілька страшних ударів дубових потвор у середину брами, й вона, зоскочивши з завіс, гепнулася важко назад, понівечена, потрощена.

Миттю тарани відтягнено набік.

— Вперед! — гукнув гетьман і козацький потік ринув у роззя­влену пащеку зáмку.

Диво дивнеє: кинулися в огонь бою, а пірнули в глуху й німу темінь ночі. Ані духа не видко й не чутно було поблизу. Стали в подивуванні.

— Що сталося? — почувся зовні сердитий голос Сагайдачно­го.

— Та нікого нема, батьку! — озвалося кілька курінних ізсере­дини. — Чорт його зна де й подівалися.

Пропустили гетьмана й старшину в зáмок.

— Хм… — муркнув, роззирнувшись на всі боки, гетьман. — Поховалися чи повтікали?

— Швидше повтікали, — завважив Бородавка.

— Та нехай мені їхній магомет ув очі чхне, коли не повтікали! — додав своє Граб.

— А підпаліть-но, хлопці, оті хижки, що стоять осторонь: мо­же, видніше буде! — звелів гетьман. — Того багаття, що десь по той бік наші розпалили, замало. Та позапалюйте смолоскипи!..

Коли запалало кілька дерев'яних вартівень, що їх назвав ге­тьман хижками, очам братчиків відкрилася казкова картина. Прос­то перед ними в глибині при світлі пожежі розкішний палац, збудований на арабський лад; перед ним була велика площа з пречу­довими квітниками й різноманітними, не баченими ніким дерева­ми; посеред площі високо прискав на всі боки величезний водо­грай, а довкола нього — багато менших, і в блисках проміття та смолоскипів це справляло на січовиків незабутнє вражіння: кож­ному з них пригадалася вбога, хоч велика також, сувора площа рідної неньки Січі, з маленькою утлою церковцею, критою очере­том, посередині та кількома десятками довжелезних, теж із очере­тяними дахами, незграбних, брудних куренів…

— І живуть же, прокляті бусурмени! — почулися заздрісні го­лоси.

— Мабуть, і король у Варшаві такого палацу не має!

— Бо таки не має: був я у Варшаві!

— Хоч би з тиждень у такій біді попити оковитої та виспатись добре на пуховицях!

— Та це ще не один, дітки, — каже старий Павлів батько, що п'ятнадцять літ тому був тут. — Це новий, бо я не бачив його, а там десь поза ним мусить бути ще кілька їх.

— Гарне гніздечко, — промовив гетьман, — та щось птахів не видно. Розсиптеся, дітки, по всіх усюдах та обшукайте: може, ді­знаєтеся, де поховалися птахи, та й мені скажете. Тільки поки що не паліть гнізд. Та будьте напоготові, обережні, щоб не попасти в халепу.

Не треба було наказувати козакам удруге: за кілька хвиль ог­неві рухливі цятки замиготіли по найдальших закутках замкових.

Сагайдачний і старшина підійшли ближче до водограїв і поча­ли радитися: що чинити далі. Вирішили цю ніч уже не спати, а по­виносити на галери та чайки все, що є коштовнішого в зáмку, по­робити підкопи всюди попід стінами фортеці й пустити її в повітря, палаци й усякі житла та інші будови спалити й геть-чисто зруйну­вати прокляте гніздо мук і сліз та горя людського християнського.

— А стривайте лишень… — показав Граб в напрямку палацу, — Нехай мені чорт у пику чхне, коли то не баба!..

Справді, від палацу до них, озираючись на всі боки, бігла до­ріжкою якась жінка. Кінці білої чадри маяли в темряві, напівосвіт­леній млявими омахами погасаючої пожежі, мов крила невідомого нічного птаха. Не добігши кількох кроків до старшини, вона зупи­нилася, смикнула з обличчя чадру й підішла ближче.

— Так, так, — промовила тихо, — вони, козаки… запорожці — Та ще чи й не старшина козацька…

— Хто ти, бабо? — звернувся до неї гетьман. — Де ти взялася й чого тобі треба?

Жінка пильно вдивилася в нього.

— А це, мабуть сам Сагайдачний… Чула, що в нього довга бо­рода… Ще як на волі була, чула… Дочекалася… таки дочекалася…

Говорила, як у сні, але раптом, згадавши щось, оживилася, заговорила швидко й злякано:

— Та чого ж ви стоїте?! Адже вони всі потайним підземним хо­дом вийшли геть із зáмку, а я знала ж, що прийшли козаки, й за­ховалася від панів, не пішла а ними, бо хочу додому, в Україну…

— Ти правду кажеш? — запитав гетьман. — Чи мариш?.. Про той хід питаю.

— Правду, славний лицарю.

— Звідки він, той хід?

— Звідси, — показала бранка на палац.

— А куди виходить?

— До моря… Далі за зáмком є невеличка, добре захована від моря деревами затока: на неї й виходить той потайник. А в затоці дві каторзі повсякчас напоготові. Хід той підземний дуже довгий: вони ще не встигли втекти.

— Ану, Хмелю, біжи боржій із Жбурляєм на пристань, візьми зо два байдаків наших із козаками та розшукайте затоку тую. По­дбайте не палити й не топити каторг: вони ж забрали з собою ба­гато добра. А ми тут чинитимемо своє.

Побратими бігцем подалися на пристань.

— Пусти ж і мене, мій пане, до тих невольниць, що ти визво­лив з пекла, — благущим голосом промовила бранка, — повік Бога за тебе молитиму.

— Гаразд, — відповів Сагайдачний, — але ти, жінко, покажи нам перше, де той потайник: може ж, твої пани роздумають і вер­нуться.

— Бачу я вже, що не вертатися їм, проклятущим, а проте хід вам покажу…

Вона повернула назад до палат мурзи, а Сагайдачний з стар­шиною рушили за нею.

Тим часом два десятки байдаків із братчиками без жадного вогника тихо відчалили від пристані й безгомінними тінями бистро линули понад берегом повз чорне озіїще фортеці на південь. На передньому на чардаку стояли Хмель і Жбурляй і пильно вдивля­лися в темні береги. Ніч була безмісячна, але блиски заграви з-по­за замку перекидалися й через височенні стіни фортеці, тому від бачущих козацьких очей не сховався кожний більший камінь на бéрезі. Повне безвітря давало можливість гребцям тільки безшум­но ворушити веслами, щоб байдаки линули вперед із прудкістю птахів.

Минули фортецю з її зáмками й зруйнованими стінами башт. Далі протягся високий скелистий берег, над яким ще далі чорнів ліс. Ніде ані ознаки якоїсь затоки.

— А може, баба вигадала тую затоку? — промовив урешті Хмель.

— З якої б речі? — питанням на питання відповів Жбурляй.

— Та якась вона… ніби причинна…

— Це й я покмітив, але… де ж тоді подівалися ті, що в зáмку засіли були?

— Та, може ж, їх уже досі відшукали…

Жбурляй раптом упився очима в якусь темну пляму на бéрезі.

— Стривай… а це що?

— Якісь кущі, мабуть, — відповів Хмель, теж упиваючись очи­ма в те місце. — Он бачиш же: зараз за ними чорніє ліс.

— Ану звели причалити — подивимося ближче.

Коли байдак Хмелів підплив до самісінького берега, то й Хмель, і Жбурляй побачили досить широкі ворота, дуже хитро за­личковані від цікавого ока з моря купами величезних плакучих верб, що схилилися над саму воду й купали своє тонке гілля в морі. Прислухались — нізвідки анічичирк.

— А причальте до берега щільно, — тихо промовив Жбурляй. — Я злізу по каміннях на берег та подивлюся, що там за цими вер­бами.

Видряпавшись по скелях на високий берег, він розтав у тем­ряві.

Минуло кілька томливих хвиль мовчазного чекання. Нарешті він вернувся й почав радитися з Хмелем, що далі чинити. За цими вербами справді була маленька затока, а в ній причалені до бере­га дві каторзі: навіть із кожної було викинуто сходи просто до та­кож добре заличкованого кущами ходу під землю. Видно, що все приправлено до втечі.

Обрада тривала недовго. Десятків зо два козаків із мушкета­ми, та ще стільки ж таки з припасом стрелива, видряпалися за Жбурляєм на берег, а Хмель поставив свої байдаки по обидва бо­ки від виходу із затоки в лави й велів бути напоготові з очепами.

Недовго довелося чекати Жбурляєві: кущі, що заличковували вихід із потайника, розсунулися й звідти почали виходити люди: напівголосно розмовляючи, вони метушливо наладовували обидві галери добрами, що тягли із зáмку, розміщали жінок і дітей.