— Він давній прихильник до козаків, який був і король Владислав.
— Сейм розбився на дві половини. Одні пани бажають війни з козаками, наважились звести їх на ніщо й побити до останку; другі мають на думці миритись з козаками і вернути їм їх давні права й привілеї. Надвірній коронний маршал Казановськнй навіть заступився за козаків: говорив, що полякам не годиться нарікати на козаків за те, що вони поєднались з татарвою, бо можна, мовляв, обернутись за єднанням до самого пекла, щоб позбавитись такої неволі, нахаби та пригноблення, яке довелось терпіти козакам од польських панів.
Єремія скочив з дзиґлика й забігав по наметі.
— Знаю я цього підлизькуватого пана, перевертня з волохів! Отжеж знайшовся й такий, що ладен ще й споболювати отим харцизгикам! Ото диво! Це знак великого занепаду польської шляхти, — сказав Єремія.
— Тим часом у Варшаві тільки й мови, що про вашу милость, князю; усі сподівались, що сейм доручить вам верховенство й приводництво над армією. Військо бажає, щоб ви, ясновельможний князю, а не хто інший вів його в битву. Городяни й жовніри стоять за вас, спочувають вам, та сейм став проти вас, князю, — говорив далі пан Дзеньковський.
Єремія став непорушно і втирив очі в Дзеньковського. Дзеньковський був ще молодий пан, випещений, вигодований, з білими повними щоками, з розкішними русявими вусами. Дівочі рум'янці грали на повних щоках, уста червоніли під вусами, як калина. Єремія слухав шляхтича й несамохіть приглядався до повновидого круглого лиця шляхтича. Єремії чогось став противний той випещений свіжий панянський вид шляхтича, стали противні стримкі пухкі русяві вуса, став гидкий самий тоненький голос, що подавав йому неприємні звістки з Варшави.
— Декотрі пани промовляли в сеймі промови за вашу особу, князю, але більшість стала особово проти вас. Ваші гарячі прихильники, князю, оце прислали мене до вас за порадою й просили ясновельможного в часи небезпечності взяти верховенство й приводництво над армією й наступати на Хмельницького, — говорив далі шляхтич.
Єремія слухав неначе крізь сон і не зводив очей з пана Дзеньковського. Розкішно убраний шляхтич стояв проти світа поміж одкинутих полотнищ намету. Дорогий червоний кунтуш, облямований золотими позументами аж сяв на шляхтичеві й сипав ясний одлиск в темні закутки намету. Єремія в простому чорному кунтуші з недорогого сукна стояв попліч з Дзеньковським і здавався простим жовніром врівні з шляхтичем, а шляхтич стояв в золоті та сяєві, мов князь, і все говорив про Оссолінського, про Казановського й інших князевих супротивників. Єремія придивлявся до посланця з неприємними звістками, і йому став противний і той червоний кунтуш, і золоті позументи, і блакитний жупан. Єремія слухав і зненавидів і самого шляхтича, зненавидів самий голос, що здавався йому сеймовим одгомоном голосів його заклятих ворогів. Злість росла, прибувала в серці, як вода в річці в тучний дощ. Єремія ледве вдержував руку. Йому хотілось вихопити шаблю з піхви і стяти саму голову, і одтяти язик, що висловлював такі неприємні звістки з Варшави.
— Йди, пане Дзеньковськнй, до моїх полковників. Вони дадуть тобі намет для одпочинку, напоять тебе й нагодують. Подякуй од мене у Варшаві панам, моїм щирим прихильцям, котрі встоювали за мене, — сказав Єремія так тихо, ніби шепотом, що шляхтич ледве дослухався до тих слів.
Єремія став блідий, потім став жовтий, неначе мрець. Очі одразу пригасли, губи зблідли й ніби присмагли, попід очима неначе хто попідводив синилом, а щоки неначе хто помалював жовтилом. Його вид став схожий на писанку-крашанку. Дзеньковський глянув на князя й крикнув:
— Ясновельможний! не журіться так дуже! не вдавайтесь в тугу! Дасть бог, справа піде інакшим способом!
Єремія мовчки тільки ткнув рукою, показуючи на вихід з намету.
Шляхтич миттю наче виплигнув з намету. Єремія одкинув завісу в другу половину намету, увійшов туди і впав на постіль, неначе підкошена трава падає на землю під косою. Йому здалося, що в ясному небі десь узялась хмара, блиснула блискавка, і в його несподівано вдарив грім, забив йому памороки трохи не на смерть, і його оповила якась непросвітна темрява й туман.
Вже сонце звернуло на вечірній пруг. В наметі було тихо. Один жовнір, стійчик коло княжого намету, насмілився вступити в намет і спитав, чи не буде князь їсти або пити. Єремія не звелів подавати обіда, тільки звелів принести свіжої криничної води. Цілий день в Єремії й рисочки не було в роті.
Настав вечір. Стійчик позапалював в наметі воскові свічки. Єремія сидів на стільці задуманий, засмучений. Усі його палкі честолюбні надії неначе одразу розвіяв вітер. Він постерегав, що з його рук вислизнув великий та значний момент, котрий міг би одразу підняти його превисоко вгору, вище за усіх магнатів: підняти на королівський трон.
"Моя слава, як слава великого побідника, розійшлась би по всіх усюдах; на усю Польщу, на ввесь світ, як проміння сонця. Я б заломив, засліпив усю Польщу, усіх магнатів. Мене б встріла уся Варшава з честю та пошаною, з таким тріумфом, з яким колись стрічав Рим славних побідників. До трону мені було б недалеко. Тоді б я вернув мої втрачені "рухомі й лежачі добра", мої силенні маєтності. А тепер мої стежки до слави закидало камінням. І хто закидав? Нікчемні, нічого не вартні люде, що не варті шага, не варті навіть моєї підошви!"
В Єреміїному серці спахнув гнів на своїх ворогів. Єремія схопився з місця й завештавсь по наметі, неначе йому хто всадив кулю в самісіньке серце.
"Хто ж мої супротивники? Хто хоче вирвати з моїх рук славу побіди? Домінік Заславський, нездатний до війни, відомий ласун, розкішний, випещений унук князів Острожських, що завсіди любили розкіш і були такі ласуни, як і Домінік. Йому б тільки качатись на перинах та бенкетувати. Конецпольський? Це непосидющий недоліток, трохи не дитина. Вчений Остророг тільки знає свою латину, закоханий в книгах. Запагублять вони Польщу. Козаки візьмуть над ними перевагу. І тоді я навіки втрачу і Лубенщину, і усі мої волинські маєтності. І я тоді зубожію зусім. Тоді впаде в Польщі й на Україні славне імення князів Вишневецьких. Мене й мого сина ждуть злидні".
Єремія почував, ніби в його серце хтось устромив ніж та й не виймає. Серце болить, рана ятриться. А хтось неначе повертає ніж помаленьку на усі боки і триюдить рану, застромлює ніж ще глибше й все мучить, катує його душу.
— Болить моє серце, болить моя душа! Важко мені дихати! Сама смерть була б мені легша, ніж ці пекельні муки, — прошепотів Єремія і вхопився долонею за серце. Єремія вийшов з намету. В таборі було тихо й мертво. Ніч була темна. Усе спало, все одпочивало. Густі зорі на небі миготіли, весело блищали, неначе очі, налиті коханням. Брильянтовий веселий світ од зірок лився, переливавсь, сипався в темній блакиті. Зорі ніби тішились своїм світом в нічній тиші. Тепла розкішна ніч вкривала землю й розливала спокій на усе, що животіло й дихало на землі.
Єремія пішов над річку. Прохолода повіяла на його з вогкої низини, прохолодила його гарячий вид, запечені смажні уста. А запекле серце усе нило та боліло, неначе роз'ятрена рана. То злість, то ненависність, то почування великої обіди, великої втрати приливали до серця, неначе морські хвилі до берега.
"Ненавидять мене магнати, заступають мені стежку, заступають світ до слави. Ненавиджу їх. Я ладен і зараз покинути Польщу та виїхати в який чужий край. Мене скрізь приймуть з честю. Але мені треба пдмститись над козаками. Тільки через це я не покину Польщі. Ну потривайте ж тепер, мої вороги! Прийде час, і ви самі мене проситимете, будете мені коритись та кланятись, щоб я взяв приводництво над армією. А це певно буде! а це певно станеться неодмінно, трапиться незабаром. Наглузуюсь тоді й я з вас, принижу вас до землі, наступлю на вашу шию, причавлю вас і по вас, нікчемних, таки піднесусь вгору до слави, до пошани, вийду високо-високо і тоді глузуватиму з вас. Увірвавсь мій терпець! Але я знаю, що я один спасу Польщу".
Єремія вернувся до намету, як вже небо на сході ясніло. Заворушились в таборі жовніри і подекуди заманячіли, виходячи з наметів. Коні заіржали. Табір прокидався. Одного Єремію не брав сон до білого дня.
Вранці полковники поприходили до Єремії. Прийшов і шляхтич Дзеньковський. Вони глянули на Єремію й не впізнали князя: він став такий змарнілий, заниділий, такий страшний, неначе ті немирівські мученики перед смертю, що були розп'яті на хрестах та на стовпах.
— У кожної людини своє щастя й інші муки. Кожний мучиться по-своєму, — промовив Дзеньковський до полковників, вертаючись од князя. — Чи це ж не мрець, що встав уночі з домовини і вийшов до нас в наметі? Мабуть великі муки він перетерпів цієї ночі!
XIII
Сливе через місяць після Корсунської битви з поляками, 20 липня 1648 року помер король Владислав IV. Хмельницький довідався про смерть короля в Богуславі тоді, як він ішов з військом з Корсуна на Білу Церкву. Між козаками пройшла чутка, що пани отруїли короля за те, що він був прихильний до козаків. Тепер короля не стало. В Польщі усім правив сейм, усьому давали ряд пани.
Дійшовши до Білої Церкви, Хмельницький став табором і зараз послав до Варшави своїх комісарів з листом до короля, неначебто він не знав, що короля вже нема на світі. Богдан просив в короля вибачити йому, що він підняв повстання, бо мусив зробити це через панські здирства, і жалівся на польських панів, що вони пригноблюють козаків, пооднімали в їх землі, луги, сіножаті, ставки, млини, виганяють з своїх маєтностів козацьких удов та сиріт, не пускають козаків на Дніпро ловити рибу. Окрім того, він жалівся, що пани та ксьондзи силою заводять на Україні унію, беруть великі податі, навіть з козацьких удов, беруть оплать з кожної хати, з пасік, з товару, з млива, а реєстровим козакам вже не платять за службу з скарбу п'ять років. В кінці свого листа Богдан просив збільшити козацьке військо ще на шість тисяч, вернути їм давнє право вибирати самим гетьмана й полковників, пооддавати церкви, одібрані в унію. Для переговорів він просив прислати комісарів з Варшави.
Прочитавши на сеймі Богданів лист, пани постановили не приймати Богданового прохання і, не гаючись, йти на його з військом.