Де впаде, там йому й стеблом сходити. Бо то кожен мусить щось висіяти. На цьому світ стоїть.
Село дивилося на сівачів зголоднілими очима. Й уперше за війну не знало ні страху, ні покори.
3
— А хто тебе вдосвіта в борозну впряг, Мар'яше?
Кінь під Ільком гарцював. І так вишкірював зуби, мовби реготав разом із ним.
— Нібито не знаєш? Життя впрягло, — відповів Мар'яш. – Вступися з дороги!
— Та чи не сіяти ви зібралися, хлопи?
— Так повелося, що кожен сіє, що годен. Як не жито, то смерть. Сам ти жито або пшеницю коли-небудь сіяв. Бодай зернина з рук твоїх у цю землю лягла? От бачиш…
Піт солонив Мар'яшеві вуста. Та й від того кожне слово видавалося йому солонувато-гірким.
— Сіяти треба, це правда, — недобре посміхнувся Ілько. – Але чому без відома німецької влади? Вже б вона й поля відміряла, й зерном допомогла. Такої влади нема, котра б хліба не хотіла, аякже!..
— Е, — відказав Цимрюк, — на цій землі, пане поліцаю, чуже ніколи не приймалося. Що ворог не вкине у неї – як у могилу.
Ілько сполотнів. Уперіщив коня і відскочив ним до пагорбка, яким закінчувалося поле.
— Геть до села, жеброта! – гукнув. – Я ще не мрець! А поки ще не мрець, революції робити не дам! Виб'ю всіх до одного!
Мар'яша він зненавидів ще минулої осені. Відтоді, як спробував завербувати його на службу до поліції. Проте під час кожної розмови Мар'яш лише сталив відлюдькуватий погляд. А наостанку вимусив із себе слова, котрі мордують Ілька й досі:
"Мені від ворога однієї щедроти чекати – зашморгу. Але та, Ільку, де не поступишся – про спокуту думай. Перед землею нашою, перед громадою…"
Мар'яш дотяг борону до межі та й чекав Цимрюка з Гарвашем.
— Із зерном ляжете! – гаркнув старший поліцай. – Із зерном — у землю!
— Перехрестися, нелюде! – суворо відказав йому Мар'яш. – Земля свята. І той, хто сіє, — теж.
Набрав у пригоршню зерна.
Якусь мить дивися на поліцая, ніби хотів вивідати остаточний намір його. Щось мовив до себе і… висіяв.
Потім другу жменю зерна, третю…
Та, щойно взялися за свої торбини Цимрюк із Гарвашем, як гримнув постріл.
Мар'яш навіть не зойкнув. Лиш коли падав, то зерна підніс до спраглих вуст, ніби хотів напитися їхньої весняної прохолоди.
— За ним підеш! – крикнув поліцай Цимрюкові, коли той потягся до зерна. І стрільнув удруге.
Розлетілися полем дітлахи.
А село нараз стрепенулося, зойкнуло й кинулося на схил гори, до зчинилося вбивство.
Третій сівач набрав зерна й завмер із ним.
Револьвер цілив йому у груди. Аж Гарваш відчув ту точку під серцем, де куля мала розчахнути йому тіло.
— Ну? – нетерпляче крикнув Ілько, з жахом спостерігаючи за натовпом, що біг схилом гори. – Сій!
Гарваш силувався щось мовити. Але вуста його задерев'яніли.
— Сій!!
Гарваш хотів розтулити пальці, але вони заклякли. Лиш кілька зернин просіялися крізь них і впали на скривджену землю.
Сів біля борони. Дві сльози витекли йому з очей і краяли лице, мов два плуги.
* * *
А через багато років старий Мазур стояв біля мармурової брили й виказував різьбяреві:
"А грім би тебе побив, Броню, як ти, шмаркачу, не знайдеш на цім камені місця ще й для Івана Мар'яша… ".
Травень 1970 року,
м. Осиповичі, Білорусія,
казарма артилерійської бригади.
ЗРУБАТИ ДЕРЕВО
Віття шурхало по землі і прощально встеляло пропорені доріжки зеленим листям.
Коні тяглися ледь-ледь, бо все косували на вигорілу м'яту. Час від часу слинили її, та й вже ладні були б пастися.
— І звідки ж ти сливи такі везеш, Тихоне?
Впізнав по голосу, що то Клим. Але буркнув, так і не звівши голови:
— Свої везу. Звідки б не віз, але свої.
— Та бачу, що твої. Ти — розумний господар. Вирубав свої сливи та й тепер тягнеш до села. Ая… Посадиш на новому місці. Тільки найми когось, аби дітей відганяли, коли вродить, бо вони, чортенята, все обірвуть.
Осудливо похитав головою і подався до свого саду.
— Тьфу ти!.. – несподівано зірвався візник. – Чого б ото я присікувався? Тобі яке діло?! Не в радгоспному ж саду вирубав, а в своєму! – прокричав услід Климові.
Але одразу ж з'ясував для себе, що кричати вже нема на кого, і це ще більше знервувало його.
"…Так, зрубав і везу. І яке кому діло? Я їх сам садив. Коли їх об'їдала якась худобина, я так лагідно перев'язував, ніби свої власні рани. Та й що, тепер маю лишити їх отут, посеред поля, на місці колишнього хутора? Не діждетеся!"
Якось дістався до двору. Злий на себе й на цілий світ.
— То вже не твоє діло, — казав Климові. – У своєму дворі буду або господарем, або останнім смітюхом. — І бив сокирою по галуззю так люто, наче рубав гадину. – Щоб ти собі це знав!
Але рубав він не гадину, і люди це бачили. Йшли повз двір і бачили, що Тихін доконує ті сливи, котрі ще недавно зеленили його хутірець.
Ніхто йому цим деревогубством не дорікав, але чомусь ніхто і не вітався. Не приховуючись, відчуджувалися, а в душі, мабуть, й осуджували. Певний час Тихін ще нітився зі своєю сокирою, немовби вона вже справді почервоніла від крові. А далі не витримав: ударив нею об землю та й подався до хату.
— О, ти повернувся? – зраділа дружина, щойно прокинувшись від післяобіднього сну.
— Ще ні, жіночко! Ще лиш до села під'їжджаю.
Василина розуміє, що воно варто було б замовкнути, а однак не витримала:
— То й що, геть усі дерева вирубав?
— А тебе засліпило, що не бачиш?! Он, привіз, у дворі лежать!
Нічого не розуміючи, жінка стенула плечима й ображено замовкла.
— Нібито я знову можу ці дерева в землю встромити, щоб відродилися і зацвіли? Але ж не можу, навіть якби й хотів.
— З якого це дива ти знову мав би садити їх? – безмежно дивується дружина. – Порубай на дрова, взимку будуть, як знахідка. Хоча… краще нехай би собі так і росли, на нашому, на Яремковому, хуторі. Що не кажи, а хутір називали іменем твого прадіда, і всі знали, що такий великий сад у цьому степу заклав тільки один господар – твій прадід, Федір Яремко.
— Ну, було таке, було… Заклав прадід, а більшість молодих дерев у ньому посадив я. То чого б це мав тепер за— лишати їх посеред степу? Якщо не я, то хтось інший вирубав би. А це ж мої дерева, мною висаджені.
— Може, хтось лихий і вирубав би, — сумирно погоджується Василина. – Але що "цей хуторянин яремковський ладен за іржавий цвяшок повіситися" — казатимуть про тебе, а не про когось іншого.
***
Коли смеркалося, Тихін мусив іти на збори. Ця необхідність з′являтися десь на люди дратувала його зараз так, начебто й справді мав за душею якийсь тяжкий гріх.
— От ти так скажи, як чоловік чоловікові, — просив сусіда, — я комусь зле зробив, що, до села перебравшись, вирубав на своєму хутірці сливи?
— А що, хіба хтось лаяв за них? – не зрозумів Іван.
— Та нібито й не лаяли, бо не було за що. Але, якби могли, з'їли б мене очима.
— Дурницю кажеш. Кому яке діло? Це був твій хутір, твої дерева. Й оскільки дерева справді твої, тут нічого не скажеш, — ти їх той, узяв і зрубав… навіщось.
— Що значить "навіщось"?! – вкотре вже за сьогодні спалахнув Тихін. – На дрова зрубав їх! На дрова, зрозумів? Взимку, он, дров не напасешся!
— На дрова – то й на дрова, — ображено мимрить Іван. – Були дерева сливами, стали дровами. До мене ти з якого дива причепився?
***
Хвалили…
Аж не вірилося, що і його прізвище теж є у тому біленькому папірцеві, що помітно тремтить у руці літнього директора. І що це саме про нього написано: "кращий конюх радгоспу"…
Бо таки справді кращий. Недарма ж, почувши його призвище, люди щиро плескали в долоні. Вже йдучи після зборів додому, він кілька разів повторив мовлені директором радгоспу слова. Наче хотів переконатися, що не вигадав їх, а що вони справді були мовлені від трибуни: "Як завжди, добре працював у цьому півріччі кращий конюх нашого радгоспу — Тихін Яремко".
Ще до початку зборів переказували, ніби збираються його хвалити. Але він тому не вірив, бо над ним завжди котрийсь підсміюється, за його вайлуватість. Людям що, їм аби лиш над кимось покепкувати. А воно, бач, правда. У радгоспі пять сіл-відділків, й укожному є конюшня й по кілька конюхів. Але кращий серед них усе ж таки він – Тихін Яремко.
А чому кращий? Та тому, що все життя прожив, кажучи собі: якщо вже став до роботи – працюй до трьох потів. Інша річ, що досі, — щоб отак, сам директор, і від трибуни – його ще ні разу не хвалили.
Коли хто з начальства навідувався до конюшні, то завжди казав, що в ній усе гаразд. Але щойно виходив, одразу ж забував. Бо що таке в наші дні конюх? Комбайнерів, трактористів, шоферів – тих завжди помічають, тому що тільки на них, мовляв, радгосп і тримається. А що таке конюх, при своїх напівзабутих конячинах?!
Власне, він нічого й не вимагає. Навіть премії, яку оце щойно обіцяно. Дивно тільки, що й прізвище його в тому папірці виписали, і хвалили на все село саме тоді, коли слід було б добряче вилаяти.
"Тепер уже побійся бога, Тихоне, — казав собі, — їдь на хутір та впни там кілька корінців. Щоб потім люди не штрикали у вічі, що от, мовляв, і хвалять його, й премію виписали, а він он що витворяє! На таке виходить, що спершу треба братися за розум, а вже потім – за сокиру, а не навпаки. Ось і червоній тепер…"
***
…Коли недільної весняної днини односельці Тихона проходили повз Яремків хутірець, то бачили, як старанно обкопує він посаджені восени деревця та обгороджує їх тином. "Ростуть біля самої дороги, — пояснював цікавим, — то, хто не йде – кожному хочеться почистити об них свої чоботи. Чи, може, й не кожному, лиш один такий знайшовся. Але ж деревце таки надламали".
Перехожі зупинялися, перекидалися з Тихоном кількома словами і рушали далі. А він знову брався за справу.
"Щоб ти, Василино, була така здорова, як я можу за обгорілий цвяшок повіситися від пожадливості! – пригадував собі докори померлої посеред зими дружини. — Чи ж я тобі колись чогось жалів? Або дітям недодав? Твоїм дітям?.." — проказував так, ніби небіжка стояла поруч і все чула. Бо, може, й справді чула?
"Скільки років минуло відтоді, як я до тебе пристав, але за чоловіка ти мене так і не визнала. Все бідкалася, що і з першим чоловіком, та й взагалі, по інших сім'ях, "усе ведеться якось не так, як у нас із тобою". Але що було "не так", що "не так"?!…"
Біля Тихона зупиняє свого "запорожця" якийсь чоловік, аби подивитись на його роботу.
— Будуватись тут збираєтеся, чи що?
— Я його нещодавно зніс, те будування.