Мочульського". І далі: "Сліди богомильства в них безсумнівні, — і з того погляду їх можна було звести в одну групу з тим уступом богомильського апокрифу, звісного тільки в латинськім перекладі та перекладі, без сумніву, зробленім із болгарської мови, що має титул "Liber Sancti Johannis"… Інквізитори й написали на нім: "Це таємниця єретиків із Конкорезія, принесена з Болгарії Назарієм, тамтешнім єпископом, сповнена збочень".
Іван Франко зазначає, що "в своїй праці … д. Мочульський подає віднайдений ним грецький текст…, попередивши його детальним розбором і порівнянням зі звісними вже однородними старослов'янськими оповіданнями. Для автора нема сумніву, що "многочисленные рассказы о создании мира пошли несомненно от рассматриваемого нами апокрифического сказания"... Певна річ, в основі д. Мочульський має рацію, та для нас воно дуже сумнівне, чи знайдений ним текст виявляє первісну форму сього оповідання, а власне ту форму, з якої пішли старослов'янські оповідання". Оскільки Мочульський сам сумнівається в своїй версії, то Іван Франко припускає, що "грецьке оповідання про дуалістичне творення світу буде не первісно богомильське, а маніхейське або павлікіянське, — і нам би прийшлось би посунути його дату дуже високо вгору і розглядати його в зв'язку з ученням і літературними пам'ятками тих сект. Сього д. Мочульський не чинить, немовби і не завважуючи тої трудності, в яку себе поставив". Щоправда, д. Мочульський "признає, що коли грецький текст і споріднені з ним тексти церковнослов'янські виявляють уміркований дуалізм, в "Liber S. Johannis"сей дуалізм скрайній: Сатанаїл творить світ сам, без бога, а бог тільки відкуплює людські душі кров'ю свого сина із Сатанаїлової власті. З історії ми знаємо, що богомильство справді з часом розділилося на два напрями: скрайно і умірковано дуалістичний…, та все-таки скрайній дуалізм був первісним богомильським ученням. Як же ж вияснити те, що "Liber S. Johannis", книга первісно болгарська, держиться старшого, скрайнього вчення, а грецький текст, що мав би бути її оригіналом, виявляє вчення пізніше, умірковано дуалістичне? Завзначуємо тут отсю неясність, не вміючи на неї відповісти".
Для Івана Франка "цікаво би прослідити, котрі секти називали сатану богом (Сатанаїлом), чи назва ся знаходиться в інших пам'ятках староболгарського письменства, напр., у "Шестидневі" Івана Екзарха, чи тільки в "Палеї"? Може би, се кинуло яке світло і на час та місце скомпонування "Палеї"?".
Навіть з цього короткого огляду деяких статей видно, що Іван Франко скрупульозно розглядає все, варте його уваги, хвалить автора, якщо він зробив внесок у літературу чи літературознавство, але й нещадно критикує, не зважаючи на титули і звання, якщо бачить хибність думки. Разом з тим, Іван Франко не просто доносить до читача зміст тієї чи іншої статті, а й сам стає співавтором, вносить цінні доповнення, які іноді бувають навіть важливішими, ніж сам текст. Саме цього вміння доволі часто не вистачає нинішнім літературним критикам.
КЛАСИЧНИЙ ЗРАЗОК ОГЛЯДУ ЛІТЕРАТУРНИХ ТВОРІВ
32 том 55-томного Зібрання творів Івана Франка починається статтею "Українська література за 1898 рік". У ній автор робить "огляд літературної продукції за один рік".
На його думку, "такий огляд зможе дати те, чого не дає історія літератури: можливість простежити різнобічні чи однобічні літературні інтереси певного народу, більшу чи меншу інтенсивність його духовного (а отже, і літературного) життя".
Присуд Франка жорсткий: "Минулий рік української літератури ніяк не відзначився. Не приніс ані нових видатних талановитих письменників, ані визначних творів". Він зазначає: "Проте рік 1898 може дати нам досить типову картину літературного розвитку українського народу". І далі: "Було все ж у тому році й дещо особливе: відзначення річниці Хмельниччини, відродження літератури, скасування панщини – але святкування ці, що сприяли збудженню духовного життя українців, зокрема в Галичині, на літературну продукцію досі впливу не мали; вплив їх виявився значно пізніше".
Іван Франко малює дуже сумну картину, деякі відголоски якої знаходимо і в сьогоднішньому житті:
"Хто хоче зрозуміти стан і духовність української літературної продукції, той повинен мати на увазі, що вона пригнічена дуже неприродними обставинами. Хоч українців близько тридцяти мільйонів (3 млн. у Галичині і на Буковині, півмільйона в Угорщині та близько 27 млн. у Росії), вони можуть лише в Галичині та на Буковині користуватися своєю мовою в установах, судах, школах та пресі, але й тут на їхньому шляху стоять часто перешкоди й обмеження. В Росії українська (малоруська) мова вилучена з шкіл – від університету до початкової, із церковних проповідей, установ, українською мовою нині там не дозволено видавати жодного журналу, не можна друкувати популярних, наукових книг ані перекладів; дві-три популярні брошурки, писані українською мовою, що з'явилися в останні роки у Росії, побачили світ завдяки надзвичайним зусиллям і протекціям, були негайно, за кілька днів, розпродані, а нових видань цензура вже не дозволила, тому вони швидко стали бібліографічною рідкістю…
Усе це значить, що національним життям живуть і українську літературу живлять лише три мільйони галицьких та буковинських українців. Отже, те, що ми називаємо українською літературою, слід вважати л і т е р а т у р о ю в с ь о г о л и ш е о д н о ї д е с я т и н и у к р а ї н с ь к о г о н а р о д у – б а н а в і т ь н е д е с я т о ї…".
Іван Франко пише про жорсткий і жорстокий гніт цензури: "Отже, найзначніша частина духовної продукції в російській Україні зредукована до мінімуму, з того мінімуму цензура забороняє дев'ять десятих, а одна десята, яку вона пропускає, — це звичайно дуже слаба белетристика, з якої народ має невелику користь. Крім того, тут, як і взагалі всюди, цензурний утиск шкодить в основному не лише тим, що не випускає в світ твори, щойно написані (рано чи пізно вони все ж потрапляють до рук громадськості хоч і за межами Російської імперії), але й тим, що від великої кількості праць відмовляються раніше, ніж вони були написані, тому те, що називається літературним рухом, звичайно в'яне і гине. Це можна спостерігати і в сучасній російській літературі. Українській літературі, однак, у десять разів гірше, по-перше, від дії урядового циркуляра 1876 р., по-друге, тому, що на Україну не допускаються найневинніші українські книжки, надруковані за межами Російської імперії, а якщо щось і пропускається, то в мізерній кількості. У тому випадку, коли деякі книги чи брошури, видані в Галичині, передплачуються на Україні у 100 або 200 примірниках, можна з впевненістю очікувати, що цензура поверне їх з кордону, пропускала ж ті самі твори, якщо вони посилались по 10-20 примірників".
А як справи з українськими книжками в Галичині та на Буковині? Ось що про це пише Іван Франко: "Передусім для кого пишуться та видаються тут книги та журнали? Українською книгою і журналом цікавляться дві верстви: простий народ по селах і містечках та інтелігенція. Простий народ у переважній більшості не вміє ні писати, ні читати, хоч в останні роки дуже активно добивається освіти. Якщо врахувати, що в українській частині Галичини маємо близько 1000 організацій для поширення освіти з більш-менш виключно українським характером (читальні, народні спілки, селянські гуртки), і якщо порівняти з цим число членів наших громад для поширення освіти та число примірників, у яких розповсюджуються популярні твори, видані нами, то мусимо сказати, що народна потреба в українській літературі в Галичині і на Буковині нараховує до 50-80 тис., що кожного місяця передплачується близько 40 000, або щорічно близько півмільйона примірників українських брошур і журналів".
Говорить Іван Франко і про українську інтелігенцію, яка читає чи не читає українські твори: "Українською інтелігенцією є духовенство, службовці, учителі, приватні чиновники, офіцери, солдати та ін. Кількість їх (з родинами) становить приблизно 30 тисяч, з них користуються українськими книжками не більше ніж 5 000, але таких, які б займалися розвитком української літератури, передплачували собі журнали й купували книги, нині приблизно понад 3 000. Однак слід додати, що і ця непомітна горстка інтелігенції розділена на дві групи, що різняться між собою принциповим поглядом на націю: маємо також досить значну частину інтелігенції, що не визнає існування української нації, не визнає української літератури, не читає українських книжок або задовольняє свої духовні потреби польськими і німецькими творами чи прикриває своїми всеросійськими поглядами цілковитий духовний нігілізм".
Оскільки чимало художніх творів українською мовою не могли вийти через цензуру, великі ціни на поліграфічну продукцію, то багато з них були надруковані в українських журналах. За словами Івана Франка, від 1887 до 1896 року їх кількість зросла з 15 до 24: "Лише кількість політичних часописів від 1890 р. до 1895 р. зросла з 10 до 18. Тим часом на 1890 рік найвищий тираж українських часописів за чверть року становив приблизно 5 422 прим., 1893 р. він зріс до 10 946 прим., 1894 р. – до 11 215 і 1895 р. – до 11 696. Причому кількість усіх назв періодичних видань, надрукованих у 1890 р., досягла близько 628 092 відбитків, року 1893 складала 2 092 100, потім дещо знизилась у 1894 р. до 2 020 410, і в році 1895 – до 1 982 880. Нагадаємо, що тут не враховано кількість випущених літературних і літературно-наукових журналів такого типу, якими були свого часу "Зоря", "Житє і слово" і навіть буковинські журнали, ці цифри не дають також повної картини і публіцистичної продукції українців в Австро-Угорщині". Нагадаю, що Іван Франко пише про кінець ХІХ століття. Чи може сучасна Україна похвалитися такою кількістю українських журналів і таким накладом?
І все-таки дещо позитивне в українську літературу 1898 рік таки приніс. Насамперед Іван Франко пише про "Літературно-науковий вісник", заснований наприкінці 1897 року, який "… публікує оригінальні белетристичні твори і переклади з сучасних зарубіжних літератур, незважаючи на те, до якої школи вони належать, беручи до уваги насамперед літературну вартість творів.