Мені здається, що більш-менш походитиме на правду така гадка. Може, ще під кінець січня почали потайно стежити Костомарова і перелюстровувати листи до його, і таким чином, Шевченків лист, коли він з початку лютого прийшов у Київ, жандарі перехопили і вже після арешту Костомарова лист той відіслали до слідчих в Петербург. Нічого корисного для слідства слідчі в тому листі, очевидно, не спостерегли; інакше б лист пришили до процесу. В листі, правда, стоїть фраза про братство, але певна річ, що слідчі не зрозуміли її. Уважаючи, таким чином, лист той яко нікчемний, — слідчі кинули його, яко річ непотрібну. А який-небудь жандар сторож з канцелярії, збираючи до гурту "непотрібні" папери, взяв і той лист до коша і вкупі з іншими продав його за кілька копійок.
Жодної звістки досі нема про те, що він робив тоді в Чернігові і чи довго там перебував. Здається, що масницю він перебув в Чернігові. Запевне відомо, що в Седневі він був вже з початку березіля. Тут він написав поему "Осика", датовану 7 березіля, і передмову до нового видання "Кобзаря". Ні поема, ні передмова досі надруковані не були: /221/ лежать вони в архіві "III отделения". Професор Стороженко бачив їх там, читав і каже, що "Осика" єсть первообраз поеми "Відьма". В "Передмові" 416 до "Кобзаря", каже д. Стороженко 417, Тарас Григорович заохочував земляків писати рідною мовою і подавав вірші "Свячена вода", скомпоновані Псьолівною...
Верстов чотири від Седнева є село Бігач, — тоді се була маєтність князя Кейкуатова. Яко сусіда Лизогубів Кейкуатов приїздив до їх в Седнів, спізнався тут з Шевченком і запросив його до себе в Бігач намалювати портрет з його жінки 418. Про час перебування Шевченка у Бігачі д. Демич розказує, що чув від свого дядька Демича, що спізнався з Шевченком тоді, як останній був у Бігачі. "Шевченко жив там у флігелі, де жили ті, що служили у князя при економії. Демич не згадав запевне, коли саме Шевченко приїхав до Кейкуатова і чи довго там був. Певне тільки те, що в Бігачі він був під кінець березіля р. 1847. Кейкуатов дав тоді Демичу яко землемірові, що здіймав його землі на план, атестат, і на тому атестатові за свідка підписався 26 березіля художник Тарас Шевченко. От і з сього доктор В. Ф. Демич 419 і виводить, що Шевченко перебував у Бігачі "з початку лвдтого до початку квітня". Микола Білозерський теж переказує 420, що Шевченко "часто гостював у Кейкуатова". Обидві звістки ледві чи певні. Люде, що добре знали старого Кейкуатова, казали мені, що він був людина сувора, геть не гуманна і навіть лиха до своїх крепаків: "Се був в відносинах до крепаків контраст Андрієві Лизогубові, тому-то просто річ неможлива, щоб Шевченко приїздив до його гостювати". Їздив Тарас до Кейкуатова тільки на сеанси; часом з ним їздив і Андрій Лизогуб: може, тоді Шевченко перебував у князя і цілий день; може, раз чи два зістався й ночувати, але щоб жив у його — так се діло цілком непевне, неможливе" 421.
416 Оця передмова була подана до надруковання в "Киевской старине"; але цензура не дала друковати її. Тим більш цікаво і варто б було завести ту Передмову до життєписі Шевченка... Я вдавався по неї, та не поталанило мені... Хоч гріх і не на моїй душі, а все ж воно шкода. [Див.: ПЗТ. — В 6 т. — К., 1964. — Т. 6. — С. 312 — 315].
417 Киевская старина. — 1893. — Кн. 3. — [С. 460 — 469].
418 Портрет К. Ф. Кейкуатової (VII. — кн. І. — № 153); особу портретованої уточнив П. В. Жур. (Жур П. В. Дума про Огонь. — К., 1895. — С. 344 — 349). — Ред.
419 Русская старина. — 1892. — Кн. V. — С. 430.
420 Киевская старина. — 1882. — Кн. X. — [С. 72].
421 З приватного листа до мене д. Шрага. /222/
Демичів дядько розповідав, що Шевченко одягався тоді абияк, неохайно. Усе убоге добро його вміщувалося в маленькому пакунку старенькому. "Щовечора після дняної роботи до тієї кватири, де жив Шевченко, збиралися усі, хто служив у Кейкуатова. Шевченко, розповідає Демич, або читав їм, або розповідав про що-небудь, та розповідав так цікаво, що всі незвичайно уважно слухали його. Іноді він розповідав з таким живим гумором, що слухачі його, і старі й молоді, однаково реготали. Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами і уникав князівських світлиць, хоча його й часто туди запрошували". Дак от навіть і в словах Демича доказ того, що звістку Білозерського про часте гостювання у Кейкуатова треба знехтовати.
Перебуваючи у Седневі, Шевченко, опріч праці поетичної, працював і коло малярства. Андрій Лизогуб був теж малярем, хоч і дилетантом, але добрим малярем. Почуття і смак художника у його були високорозвинені. Його майстерня, або малярня, була в мезоніні. З вікон того мезоніну був чарівний вид на річку Снов, що підперезує лизогубський сад, і далі за річку на рівнину геть-геть далеко! На весну, коли Снов широко, хоч і не вельми глибокою водою, розкинеться геть далеко і пійме луги, вид з того мезоніну (тепер його вже нема, дім той згорів р. 1883) був незвичайно чарівний. В отій малярні й жив Шевченко у Лизогубів під час свого перебування у Седневі і малював кілька зграбних малюнків, що були до самої пожежі не тільки художницькою, але й моральною оздобою лизогубівських світлиць.
Микола Білозерський каже в "Киевской старине", що як був він р. 1856 у Седневі, дак чув від Андрія Лизогуба, що "Шевченко жив у його в окремому флігелі; і флігель той називав "малярнею". Здається, се була відома "кам’яниця" з намальованим запорожцем на дверях її. Там Шевченко і "малював", а по ночах чарковав з слугами Лизогуба. До обіду рідко коли виходив". Се такі невірні звістки, що я не певен, щоб Білозерський чув все те від Андрія Лизогуба.
Я їздив в Седнів умисне на те, щоб перевірити надруковані звістки про Шевченка. Дякуючи приязності і увазі Андрієвого сина Федора Лизогуба, мені спроможно було обдивитися і сад, і будинок Лизогубів, і."кам’яницю", що згадує Білозерський, і зібрати звістки про Шевченкове перебування у Седневі. Досі ще живе у Федора Андрійовича старезний чоловік Юрій; він року 1847 був дорослим вже парубком і досить добре пригадав дещо про Шевченка. /223/
Шевченко, як вже я й говорив, жив не в флігелі, а на мезоніні, де і була "малярня". "Кам’яниця" стоїть геть від дому, на кінці саду. Се вельми стародавня будівля. (На превеликий жаль, нині напівзруйнована і без догляду). Судячи по цеглі, з якої вона зроблена, найпаче уважаючи на широкі стіни її, можна гадати, що її змуровано ще в XVII в. Підземелля сієї будівлі, залізні гаки, на яких були там двері, грубі залізні каблучки в стінах і інше дають гадати, що в одній половині того льоху (вліворуч, як [у]війти) була тюрма, а в правій — або скарбниця, або місце під склад військових припасів. В будівлі над льохом, певна річ, була сотенна розправа. (Знаємо, що Седнів був сотенним містечком) 422. Хоча б Шевченко й хотів, дак не можна було в напівзруйнованій кам’яниці ні малювати, ні "чарковати".
422 Кам’яниця збереглася й понині. — Ред.
Перебуваючи у Лизогубів в Седневі, от як проводив Шевченко день.
Вранці, коли була погода добра, ішов гуляти по селу; вернувшись, пив чай з Андрієм Лизогубом, а потім сідав чи малювати, чи писати. "Малюючи, часом випивав чарку горілки".
Обідав завжди укупі з усією родиною Лизогубів; а "увечері більш того, що пісні співав або слухав, як Ілля Іванович Лизогуб грав на роялі", а грав він, як казано мені, дуже добре.
З Седнева Шевченко виїхав коли не 2, так вранці 3 квітня: бо 5 квітня він був вже у Києві.
Певна річ, що щасливим і вселим поспішав Шевченко до Києва.
Приїхавши з Седнева до Чернігова, він застав тут лист Костомарова.
Останній, не одержавши від Тараса листа, писаного 1 лютого з Борзни, був певен, що Тарас в Чернігові, і писав до його:
"Тарасе! Доки ти сидітимеш у тій "Цареградській гостинниці?" Приїзди у Київ. Я запевне дознався, що тебе вже постановлено учителем малярського іскуства (штуки) в університеті у "виде опыта", як кажуть. Іванишев тобі кланяється і каже, щоб ти не гуляв у Чернігові, коли нема пильного казьонного (урядового) діла". Під листом дати нема; але не буде помилки, що післав його Костомаров або на самому кінці лютого, або з початку березіля, і лист прийшов до Чернігова тоді вже, коли Шевченко виїхав звідтіль до /224/ Лизогубів. Інакше б він не гостював так довго в Седневі, а, певна річ, поспішив би до Києва, щоб швидше взятися до бажаного діла — учительства малярству при університеті.
І от їде Тарас Григорович гостинцем.
Весело дзвенить почтовий дзвоник; радісно б’ється серце поета-художника.
От вже він виїхав з темного броварського бору; на півдні перед ним блищить вже проти сонця хрест Лаврської дзвіниці, а от і сизий Дніпро, що так величаво підперезав Київ! На тім березі сизого пояса на зелених горах розкинув’ ся днедавній наш Київ — "свідок слави дідівщини".
Ген-ген на горі стоїть, немов спущена з блакитного неба, срібноголова, незвичайно зграбна, легесенька церква св. Андрія: там зараз біля неї на Трьохсвятительській улиці домик Монсіної-Шпонвилної; в тому домі, гадає Шевченко, великий друзяка Микола Костомаров з своєю благою ненею!.. От і берег!
Шевченко на поромі. Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва.
Тихо, повагом рушає пором через Дніпро.
Широко, високо й далеко ширяє думками геній нашого слова, літаючи в сферу своїх народно-національних, демократичних ідеалів.
Ніщо не охмарює його великих надій, його благородних думок. Йому й на думку не впадає, що лиха недоля злодієм-розбійником підкрадується нишком до його і стоїть вже за плечима у його і от-от хапне його і навіки проглине його щастя сподіване.
Так, така тьмяна, жахлива думка не могла тоді прийти в голову до Тараса Григоровича. Навпаки, певна річ — на душі у його було надійно, ясно, простірно; на серці тепло!..
Ще кільки хвилин, і він гаряче поцілує руку Тетяни Петрівни і гаряче притисне до свого дружнього лона Миколу Йвановича...
От вже пором біля берега. Пором вже став... поромники вже кинули кодолу, об’якорюють пором. Народ хоче рушати з порома на суходіл...
Вже й Тарас Григорович сів на бричку; але ж! — поліціанти й жандарі загородили дорогу, нікого не пускають з порома.
Ось старший з поліціантів, "частный пристав", підходить до брички, на котрій сидить Шевченко, і питає у його:
— Ви Шевченко?
— Він самий.