З чого ж почати далі? ти думаєш про невпинність сповідей, розмов, волань, розіллятих в дельті часу і тому неохопних; думаєш про свої вбогі здібності і підкидаєш на жар поліняччя в грубу; з чого почати нині? з того як Господь насилав сарану, щоб пожерла всю зав’язь, залишену після граду в Єгипті? розжарений вітер дув цілий день і ніч, а коли заясніло надрання, вітер надніс із собою зелені хмари, зелений дощ, що знищив геть усю листяну зелень і всі плоди на деревах; в хатах закривали ставні, щоб сарана не проникла в дім; річки й потоки були закидані мертвою саранчею так, що вода смерділа падлом, і звір і людина відмовлялися її пити; в донських степах, де ти приживсь ненадовго, ще на початку віку зупинялися поїзди, бо в розчавканій жижі з саранидла пробуксовували колеса паровозів, мов у кнура з перебитими, простреленими лапами, що гребеться лісовим багном і харчить запінено, люто; селяни по тижнях не пекли хліб, бо печі були забиті зеленими перепончатокрилами завбільшки з ковбасистий палець; запах тіста в діжках змішувався із пахом невситимої агресії і сам хліб, данина перетворенню, воскреслості любов’ю, отримував ненажерну вбивчу лютощ; щойно випечений і покраяний ставав крицевим, мов білувальний ніж, і кожна скибка лежала як знаряддя вбивства, здирництва; хлібини з саранчевим смородом відмовлялися брати і жебраки на папертях, кажучи, що з такої випічки настає голод і лють людожерлива; так і сталося. Нині ж тебе цікавило інше: чому з тисяч і тисяч видів сарани лиш деякі— близько п’яти— збиваються в агресивні хмари і зважуються на кочів’я? як казав тобі один із серйозних знавців цієї проблеми, Гржимек, коли ви їздили в Африку на поминки хемінгуеєвого родича Мекомбера— пристрасть до пересувань нападає на сарану час від часу, і, що найсуттєвіше, тільки в певних районах земної кулі; це стало підтвердженням твоєї тези, що існують прокляті території; і от вони вирушають, зелені, стрімкі літуни кольору американських асигнацій, і страшна сила заздрості й жадоби криється в їхніх хітинових щелепах: чавкати й чавкати, жерти і жерти, загиджувати собою і молоді врунні поля, і скорботу покинутих цвинтарів; вони насувалися як цивілізація,— погибель культури— в п’яному чаду всесиль, в шалі безкарності, й радісно, регітно лізли далі, далі, шукаючи, де б що пожерти ще? і земля щулилася й свербіла, мов до м’яса розчухана, коростява шкіра; Гржимек тобі розказував— коли ви брили від підніжжя Кіліманджаро літаком на Арушу— без води сарана обходиться, але повинна добувати вологу звідусюди: з листя й трав, з напівзасохлого бадилля; в стадії личинок вона вибирає місця з температурою близько сорока і підвищеною вологістю; вона, особливо червона сарана, ніколи не піднімається в повітря при навколишній температурі нижче плюс двадцять; рідко летить вище двадцяти метрів; здіймається на крило, коли повітря прогрілося до тридцяти і вітер помірний; до того як стати летючою, сарана п’ять разів линяє, аж поки в неї не виростуть крила— і от, окрилена, змінивши забарвленість на лимонно-жовте в самців і на солом’яно-жовте в самок, сарана збивається в хмари, повні всесилля і відчаю безвихідної мети, того стану, що зрідні вибухові, який нічим не втримати: безсилий знищити сам себе він випліскує скажену лють назовні; та спершу самки розривають пісок і в ямки відкладають яйця, заливаючи їх піною— і через два місяці земля вкривається повзучою черв’якоподібною масою, що перековзує долини й горби і рухається в чітко обраному напрямі— і пожирає зустрічну зелень так затято, мов коїть мсту за тіла втрачених, що полягли, долаючи перешкоди; незворушна, затята, вона й вогонь перевершує в невситимій злобі; непомітно видозмінюючись— щоб приховати мсту— вона, врешті, отримує хітиновий покрив, розгортає ще складені трубочками крила і наливається мстивим чеканням, мовби в розплату за попередні приниження, за незугарний вигляд, за зчерв’ячніле плазування, за те, що її так багато, а світ нехтує її красу і силу; і тоді вона мститься; вона, замислена як справедлива кара, призвана бути летючим мечем, викрадає в світу найпроклятіше, найгірше, себто безкарність, і сама по собі безпричинно зринає ввись, щоб множити хаос і відсутність кари; тоді байдуже— червоного вона кольору чи зеленого?— в ній, головне прокинулась сліпа войовничість, те приховане ненависництво однієї особини до подібної собі, настрій великого скупчення, що зроджує ненависть до когось іншого, третього, четвертого, неуявного, незліченного і приневолює шукати його і вигублювати дощенту; і, навіть, якщо вдома, там, де сарана зродилася, вдосталь соковитої зелені, сама безвихідна туга скупчення підбиває сарану кочувати, підносить над рівниною, мов ядучий зелений випар— і посилає вбивати; особини, що в звичайних умовах уникають одне одного— як твої улюблені цвіркуни, наприклад— під тиском скупчення перетворюється в солдатів, у виконавців безжальності. Так само просториться й цивілізаційність з її примітивними пошуками— і що ти годен їй протиставити? чим протидіяти? дим виривається з комина в сніговий, вітряний, вселенський морок здовкола хати і над полями, над світом тоненько в’ється, мов сиза імлавінь гнотика над пороховою бочкою; ти мусиш багато ще звіритись тисячолітній тиші, засвіченій відблисками ясеневого жару з піддувайла; щоб перепочити, на деякий час сідаєш за свою улюблену справу: за старі мисливські журнали, старі, наївно ілюстровані книжки з полювання, наповнені справжністю життя й поетизмом справжнім більше, ніж мляві брошурки зачитаних, знаних тобі поетів; простий селянин, розповідаючи якусь придибанку на ловах, якусь хитрину з капканами, приміром, як краще підвішувати приманку для норки, простий собі дядько виказує більше життєвої снаги, аніж ті, чиє призначення-— життя уславлювати; сідаєш за журнали, прихилившись до холодної стіни і слухаєш повуркування вогню, як розсердженого в дуплі лозиною куна, самця куниці; вгадуєш за стінами неозору тишу села довкіл і гортаєш сторінки: медвідь на вівсяному полі, медвідь над розтерзаною тушею; звідки б взяти грошей на ліцензію? сісти в засідку і лупонути по ньому, коли він, вгодований, сидячи на задніх лапах, передніми запихає в пащу вівсяні мітелки і обшморгує їх кивком голови наліво; гортаємо далі, знайдем щось простіше й для себе; ось про хортів тази; от би завести парочку! і скільки добірних годин з невтомними і стрімкими друзями! тази, на відміну від ягдтер’єрів, одні з найдревніших собак, лишились деінде в Азії, ловці завзяті; беруть, на відміну від звичайних хортів, звіра нюхом по сліду, побуджують і женуть витривало, і наздоганяють, хоч у чистому полі, хоч у лісі— і не розбиваються на скаку об дерева, як хорти російські; і не рвуть здобич до підходу господаря; славні собачки! слухняні й чемні, відчайдушні й прудкі, саме такі, як потрібно, та де їх взяти? да-а, розмріявся! а був же час, коли ти ставився до мисливських собак, як дурний перехожий— і мало не копав їх ногами; до всього треба дійти самому! ти купив Удава за зелену двадцятку на пташиному базарі в Києві, купив янчливим тримісячним цуценям, і того ж вечора перед електричкою купив на вокзалі це одного, кудлатого, як виявилось потім, ердельтер’єра, якого ти назвав за поважність Борманом; ти віз їх нічною електричкою в коробці, запихнутій у рюкзак, вони повискували там, але калюж не робили; а це немало значило— з вихованих порід собаки; а зранку ти прокинувся в звичній самоті від благального шкработу на веранді— і згадав про купівлю!— і вже хуткіше вдягнувся, щоб зготувати їм їжу; це тобі не боки облежувати, брати відповідальність за безпомічне мале життя, тобі раптом ввірене; двоє цуценят скавуліли на веранді і обнюхували кутки, безсилі второпати, куди їх привезли? ти зготував їм кашу, вистудив за порогом, розмішав її з ложкою тушеного м’яса і вніс дві тарілки на веранду; а чого потім вартувало їх догледіти й виходити? ти розривався між містом і селом, оббив подвір’я високими дошками і, поки вони були малі, то трималися двору; згодом Удав навзвбавки з розмаху переплигував метрову загородь, і ти зачиняв їх у хліві, покидав повний баняк варива, каші з м’ясними відходами, плівами, кістками— і довго, до самої залізниці чув їхнє скиглення й шкрабіт об двері; Удав той скоріше— бо він норчак— навчився рити підкопи під порогом і щораз, від’їзджаючи, ти боявся, що його хтось зловить на вулиці і продасть на станції за пляшку; як хутко ти встигав упоратися з мороками в місті! купляв на базарі свіжих м’ясних обрізків, хліба, масла, і вплигував у останню електричку! як легко, чекально збігало п’ять годин їзди! і ось ти вдома; випущені з хліва собаки плигають тобі в руки, лижуть долоні, одбігають під пліт і ще радісніше кидаються під ноги! ти починав розуміти, чому пани тримали по багато собак і з легкістю обмінювали кріпосних на знатних гончих— собаки відданіші й чесніші од всякої підневільної людини; на їхньому місці— коли б вернувся той час— ти б половину закріпачених сельчан обміняв на рябих гончаків-англорусів, а другу половину найняв би в ловчі, в псарі, в доїзджачі, щоб доглядали й правили в полі зграєю; да-а, була б потіха! а так маєш двох цуценят, із них один, як виявилось, сторожовий, немисливський; Бормана, дещо підрослого і кудлатого, як вівця, ти віддав на село батькам, щоб там учився вартувати хату; був він винятково прив’язливий і апетит мав вовчий; добряк добряком, налупиться, ляже в затінку біля хліва і з-під густенних брів подивляється лагідненько, хто куди пішов, що поніс, чи не поклали на літньому столику шмат свіжини, кусник сала, торбинку з сиром, пригніченим двома кружками— щоб його де поцупити?! лагідним злодійським поглядом він позиркував і на дійницю, коли мама йшли до корови в хлів і пілка,— щоб витерти вим’я,— тріпотіла од вітру на дужці; Борман— це був парняга! кудлатий і з вигляду страшний, як лев, характером він був сумирніший від овечки, бо та вівця, що жила на хазяйстві, буцкала його і часом відгонила від хлівчика; героїчною, левиньою рисою його була та, що за один присіст міг ум’яти шматець підчеревини кіл на чотири, коли сало, хоча б на мить, покидали бездоглядно в літній кухні з прочиненими дверима чи на дворі, на столику; він міг їсти, стільки не дай йому— кисляк, помиї, варену для свиней картоплю, охлапи з вечері, позавчорашній борщ, щойно видоїне молоко з піною, зачерствілий хліб, пожовтіле сало з банки, варені курячі киші й лапи, сирі качині голови, хвости з оселедців, залишки холодцю, що підтік в тарілці, вінегрет, захололі шкварки, засохлу в каструлі гречку, кисляк, помиї, варену картоплю, їсти все, що даси, їсти жадібно, буцім вирвався з голодного краю, та, скоріше всього, з такого, як кажуть, гнізда, де ніколи не бачили їжі вдосталь, і жадоба йому передалась генетично; добродушний і лагідний він швендяв за всіма слідком і, тільки на перший погляд здавалося, що він шукає, де б під’їсти, лигнути якого охлапину, а насправді, він так прив’язавсь до сім’ї, як сирота, якого забрали з дитбудинку— і він пам’ятає, як було йому там; не з медом; коли ми з середнім братом завели аж чотири мисливських пси, постало питання— кудись збути Бормана; бо він один петлює за трьох свиней, а всі разом вони з’їдають стільки баняків каші, як добра свиноферма! віддали його в люди; день нема, другий нема, третій нема— і от прибігає: вихудлий мало не на скіпку! щасливий! цибає як! він ж не повірить, що його зрадили! що йому пожаліли їдла! ось, дивіться: як він вас любить всіх! як качається по дворі і підстрибує відразу на чотири лапи, і цибає так довго, мов грайливе лошатко! він там голодав і вив на прив’язі, голодав, не їв нічого, відмовлявся їсти і схуднув так, що стягнув ошийника через голову— і от він знову з вами! щоб не думали, ніби він ненажера; більше його нікуди не віддавали; правда на тиждень було відвезли на дачу, щоб сторожував од злодіїв, але й там він відмовлявся їсти, худ і скучав до сім’єю; його забрали назад— і лагідний, добродушний вдень він лежав під хлівчиком, лежав у затінку, грав на балалайці, тобто сік за вухом бліх, а наніч вірно і віддано простягавсь на бетоні при порозі хати; йому простеляли там мішковину чи фартуха, і за кожним нічним, підозрілим скрипом біля хати він підводився на передні лапи й випинав груди, мов сфінкс; виглядом був страхітливий; безстрашно й обгавкував всякого зайду, хоч вдень і побоювався вівці— тепер, коли ніч була люта й загрозлива для поснулих господарів, кидався мужньо на всякого, хто впізні, непрохано наближався до хати; так він проводив літа свої: вдень під хлівом, вночі під порогом хати, нездвигний, непереступний, невблаганний, мов сама відданість; а вдень боявся навіть старої кицьки, що чмихала на нього і відгонила від каструлі з наїдками; боявся й відскакував від всякого різкого, необачного поруху людини; вночі ж зорив сфінксом і виглядав справжнісіньким левом; на третю зиму його проживання там морози вдарили люті; біля порогу йому поклали мішка, набитого м’яким сіном, бо будь-де в іншому місці він відмовлявсь ночувати; морози стояли такі, що дерева репали й вибухали на всю околицю, а кудли на ердельтер’єрові біліли від інею і він нагадував якогось священного, викупаного в молоці, бараняку; тоді, мабуть, він і простудивсь, і занедужав люто і почав худнути, й страшенно смердіти— смердотніти так, що неможливо пройти повз нього поряд; коли ти приїхав до батьків, на початку літа, сам хворий, висушений хворобою, то вжахнувсь і заплакав поночі— до тебе, ледь переступаючи на облізлих, ліловогнійних, роз’ятрених лапах, підійшов якийсь байдужий скелет; він хотів виказати радість, але не годен був і поворухнутись, не те, щоб підстрибнути; шерсті на тілі майже не було, а висіло злипле від гною, стручкувати клоччя і зяяли виразки; очі були навпіл заліплені гноєм; собака не міг зворухнутись, постояв, пізнав тебе, відмовивсь, навіть не глянувши, на піднесену з хати їжу— кусник вареної ковбаси— і пошкутильгав під хлів; видно й він знав про запах свій і не хтів просмерджувати ним коло хати; ти бачив— це якесь гнійне запалення— і знайшов у каструлі свіжоварене м’ясо, запихнув у нього кілька протисухотних своїх пігулок; антибіотики мусили подіяти; собака з’їв їх і на ранок став веселішим; ти вважав,— це якась шкіряна недуга— і щодень обмивав собаку остуженим відваром пижма, багна, деревію; рани на тілі поволі гоїлись, ти давав йому з м’ясом таблетки, собака оживав, очистились від гнойників очі, хребет став гнучким, рухливим; він навіть пробував гавкати, але вдавалося йому це тяжко; ти поїхав за ліками собі і попросив давати йому звичайні, малосильні антибіотики, і обмивати трав’яним відваром; ти чомусь затримався в місті, обдзвонював ветлікарні, ніхто не міг сказати певного: яка це хвороба? радили його привезти сюди; але як, яким способом, коли він в такому жахливому стані; потім ти кілька тижнів мешкав на станції і якоїсь суботи середній брат приїхав на рибалку, ви пробалакали цілий вечір— де яка риба може ловитись? як добути барсука, чий жир помічний при сухотах? яка буде погода на завтра? які брати снасті— потім, вже постелившись, він сказав, що Бормана не стало, і додав, "це останній із могікан"; так останній; останній із тих собак, яких було у вас п’ятеро; двох отруїли, одного десь вбили вночі, бо не вернувся додому, лайка пропала в лісі, заблукала і збилась зі сліду; цей останній; ти відчув: смерть стоїть поряд і забирає відданих, чесних, безвинних; ще тільки вчора здається привозив їх безпорадними, довірливими, малими— і не вберіг тих, що берегли твою віру в справжні чесноти; ось він медведкуватий, закудланий ердельтер’єр по-діточому зиркає в шпарину між досками і німо жде, коли ти надійдеш по стежці з городу; ось він купається на мілководді в ставку; ось вайлувато біжить за велосипедом, але відразу за станцією лягає в пилюку і відмовляється бігти далі, так зріднений із подвір’ям; ось зустрічає тебе будь-звідки, зривається од порогу і лобом буцкає об твої ноги; ось лежить, зкорцюбленим бубликом, на втоптаному снігу подвір’я, і шерсть на морозі й на животі від подиху засріблюється інеєм; ось стоїть перед тобою вночі, освітлений лампочкою над одвірком, весь висохлий, скелетний, в струп’ї і стручкуватій, злиплій шерсті, стоїть, безсилий поворухнути хвостом, стоїть на облізлих цибатих ногах, жалісно й безнадійно хилить голову,— і ти відчуваєш, як тяжко йому її тримати,— стоїть, не втрачаючи віри в добру силу господаря, що може йому допомогти, підтримати в ньому не стільки тварне життя, як обов’язок бути мужнім проти всякої небезпеки, стоїть з розчухмареними виразками, смердючий, з випнутими ребрами, і тебе душить за горло спершу безсилля, а потім ненависть до природи, до чогось більшого й страшнішого смерті, до якогось розлитого в цих променистих обставинах звиродніння, що відбирає найкращих; згодом ти якось перечитав супровідну писульку до своїх ліків; там йшлося про те, що вони застосовуються, крім сухот, ще й при менінгіті; так от що було в собаки! якби ти знав тоді! ти б віддав йому свою пайку, собі дістав би ще— і на тривалому лікуванні може б вдалось його виходити? тому він почав оклигувати, а потім, на слабших антибіотиках, хвороба його зжерла зсередини; лякливіший вівці, з виглядом прирученого лева, вдень застраханий, а вночі безстрашний, він стане тобі взірцем чесно виконаного обов’язку; і невже ви не стрінетесь з ним ніколи? хоч ненадовго? щоб ти подякував йому, бо в людей неможливо навчитися справжнього й відданого до скону; щоб ти сказав йому, пояснив на мигах— який він непереможний хлопець! він виконав своє по справжньому і ти своє виконай; збери волю в троєперстя, що обтискає перо; сідай і пиши; до рання далеко.
Яким дурним ти був! і не каявся; час, відпущений на земні справи, — на виховання дитини, на догляд собак— ти потратив на всяку довкіллітературну вовтузняву й шарпанину; щоб когось підтримати, когось врятувати, комусь догодити, щоб потім ті, кого ти підтримував, рятував, і кому догоджав, коли ти відхопиш по заслугах залацканну дірку в грудях, у радісному чеканні проковтнули язики і боялись підняти телефонну трубку: вже? чи ще тільки? боялись злякати твою погибель— і свою удачу; не заходили й не дзвонили; ти знав духовний рівень еліти, її самолюбство, її пиху, її зловтішність: крім шкури ближнього, її ніщо на любов не запалює; яким же дурилом ти був! святі, земні, обов’язкові справи сплутав з обов’язком щовечора тягнути на горбі чергового, п’яного до всцикачки і щось трагічно пасталакаючого поета; час, коли твоя дитина підростала, твоя душа маліла, терпла, твої собачата скавчали в хліві і гризли соснові двері, ждучи тебе на станції, час молодості і дерзань ти вгробив, похмеляючи всяку наволоч по редакціях,— всяких редакторів, коректорів, недрукованих геніїв, роздрукованих архігеніїв, авторів аж кількох віршенят, художників, критиків, прикумків; скільки виставив їм горілки по хатах, з чесним серцем відгукуючись на благальне, мовлене вишептом, впритул на вухо, але так, що вся вітчизна ставала навшпиньки й прислухалась "там такий-то геній гине...