обре, що батька общипали, може як переробиться його світогляд. Якби не був буржуєм, то не мучився б стільки Тарас. А тепер сиди й думай кожен раз, що написати в анкеті на запитання: "заняття батьків до революції?* Коршму мав?
Ну, добре, а тітка Христя? Сама вона, семеро дочок, троє синів, чоловік, — зранку до вечора запряжені в чорній мужицькій роботі. Не то що наймитів не мали, а самі на буряки до цукроварні ходять. Хто ж тітка Христя? Чому однаковий з його батьком світогляд має?
А баба Горпина? А дід Андронік? Це ж із таких складається Дрижиполе, всі їх відомі й забуті родичі.
— Ні, треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія мене захльостує, — казав сам до себе.
Одного ранку дядько Микита прийшов чогось розгублений. Він посидів кілька хвилин мовчки й сказав:
— От, була мені тількищо оце зап'ята! І досі не можу розкумекати, до чого це він сказав...
— Хто?
— А отой комнезам Мачок, із тих злодіїв...
— А, то ледащо, — ствердив тато, ще не знаючи, що сказав Мачок.
Мак був членом президії незаможницького комітету в Дрижиполі, той самий Мак, що колись позбувся ока в чужій коморі.
— Зустрів він мене на полі, коло мого хутора, чогось там вештався... І завів розмову.
— Як хазяюєте? те та се...
Та от — кажу, — господарство за дванадцять лєт во-зросло трохи.
— А далі як думаєте?
— Так, як усі... Якось проживемо на своєму полі...
— Яке там своє? Тепер совєцьке... — відказує він.
— Ну, то що? Я ж таки голос маю...
— А як копи заберуть, то тоді що?
— Е, то то копи!
— А ми так зробимо, що вас у село перепхаємо, а самі тут сядемо...
Подивився я на нього та й думаю: "Що тобі, бандитюро, казати?"
— Вже ж усю землю відібрали, — вам ще мало? А він, мов насміхається:
— Ми хуторі ваші рознесемо й вас повикурюємо звідси. Що ви на це?
— Та й як?
— А так, що недовго вам тут панувати... Заждіть-но трохи... Це вже в протоколі у нас записане...
Повернувся і пішов. Ні, ще раз обернувся і крикнув:
— Шкода, що ми вас тоді в сімнадцятому році не пови-душували. Ми ще до вас...
І показав мені кулака.
— ... повиганяємо звідси, щоб вас і духу тут не було. Микита запитливо дивився на брата, так наче він радився, — женитися, чи ні, купувати коні, чи...
— Чи ж він правду каже?
— П'яний! — переконано відповів тато.
— П'яний то п яний, але що в тверезого на умі, те у п'яного на язиці.
— Та й як це — вигнати? — запитливо подивився тато, аж піднявши над очима окуляри на лоб, а це ще більше надавало йому здивованого виразу. — Хіба вони той хутір будували, що будуть виганяти?
Він подумав.
— У їхніх книжках сказано: "Хто не працює, той не їсть". А ці незаможні тільки й звикли лежати та на чуже рота роз дзяв ляти.
— Недурно наші тато казали: "кому "на", а кому "дай"!
— Ну, то віддали ж, що мали, а тепер і ми такі самі злидні. Тато ще й так казали: "Буржуй це — бережуй, а пролетарій це — пролітайло*. В нього все пролетить, — та й знов нема.
Микита ніяк не міг заспокоїтися. Поговорили про інше, а через хвилину він знов:
— Я ж таки голос маю... Хоч хазяйство трохи куркульське, але все ж таки...
Помовчав і знов:
— Та що воно за слово таке "куркуль"?
— Той, що має землю, — ото й куркуль.
— А чого ж робочий, що одержує по найвищому розряду, та не платить налогу... А куркуль — придналог давай...
Дядько Микита так і пішов, — затурбований, збентежений.
А в батька була якась легка вдача. Сьогодні Оксана прийшла з новиною, що на їх воротях висить список із заголовком: "Нетрудовий елемент містечка Дрижиполя, позбавлений права голосу*. А на першому місці — тато.
Батько сказав:
— Хай уже збиткуються!
Насунув ще глибше шапку на вуха, сопілку в кишеню, —• та й почимчикував із Оверком на якусь "оказію".
VI.
Хоч Тарас сидів у хаті, власне, лежав непорушно на своємі тапчані, але соціяльні процеси все більше й більше втягали його в свій крутіж. Вони виром неслися на нього. Байдужий спочатку до всього, він якось раптом опинився в центрі цього виру, бо мусів сам із собою найперше все це втямити.
Мусів себе погодити або із своїм оточенням, або з диктатурою пролетаріяту, яка дає йому змогу тепер учитися. І чи ці Земани, Кольобашки, Явдокими, про яких він щодня чує, с провідниками політики диктатури пролетаріяту — чи вони просто " перевищують владу"?
В хатині так само стояла скриня, на якій він так пристрасно колись плакав підлітком, питаючись: "Де правда? Де правда?" Тільки тоді змагалися між собою стяги полковницьких штабів петлюрівської й червоної армій, а тепер, — батьки, тітки, дядьки з якимись НОВИМИ СОЦІАЛЬНИМИ силами, яких покликала радянська влада до життя.
Як тут йому ставитися?
От приходить баба Горпина й скаржиться:
— Шарлота! З усього світу назбирається шантрапи! А й є їх тут, як собачого г.... Прийде й командує!
Вона просто з торгу.
— Побачив, що я винесла трохи буряків і капусти, й гавкає: "Хай дає куркуль, в нього хватить, он вона торгує на базарі..."
Баба Горпина реаґує своєю добірною бабською лайкою:
— А, трясця мамі твоїй! То я не маю права свого продати, щоб купити собі сірників? То я куркулька, як винесу трохи буряків? Прийде шантрапа й панує тут. Вони то можуть собі добрі чоботи й костюми справляти...
Баба Горпина хазяювала все життя на трьох десятинах поля.
Ця дрібна скарга не проходить повз вуха Тарасові. Він вслухається далі.
— На сході якась малеча позбирається й... Вилізе Кольобашка з гопалкою, отой консомол, і вчить! На кому тепер світ стоїть? Бандит — і вчить...
— Хто на тому мужикові хоче, то й на ньому й їде, — говорить хтонебудь, часом і мама.
— Злодійське царство... — чмихає батько, який усе це слухав і досі мовчав.
Слухає Тарас ці антирадянські, антисемітські, куркульські, махровоконтрреволюційні розмови й думає: "Це ж по всій Україні у своїм колі, між собою, таку розмову почуєш. То виходить, — уся Україна є контрреволюційна?" А новини всілякі щодня прибувають.
— Он, розказують, у Марійці втопився чоловік у криниці. Ускочив з розгону, як прийшли по хліб...
Товариш татів, Андронік, що поновив десь на "оказіях" дружбу, закладену ще в хлоп'ячих літах, заходить і, не здоровкаючись, питає:
— Чули? Андрущенка, того, що держить Гамосеву дочку, взялися розкоркулювати. І слово придумали таке! Має чоловік три з половиною десятин землі, а вони наклали на нього тисячу карбованців ще й сто пятьдесят пудів хліба.
— Та й де ж він їх візьме?
— Бідний чоловік плаче: "Як нема!" А вони йому: "Нащо ти спас кіньми?"
Батько стверджує:
— А, коні в нього, як змії! Любився завжди чоловік у конях...
— Вони люблять, щоб усі коні були такі! — ледве ходили...
— Чорт їх маму знає! Самі ж вони люблять на баских конях проїхатися. А тобі не можна...
— Нехай уже збиткуються...
Батько останніми часами часто ці слова приказує. Він так виварився вже в цих скаргах і новинах, що не реаґує інакше. Для нього ясно, що це — "злодійська власть". Для Тараса ясно, що "соціялістичні елементи наступають на куркульню*. Але... але все ж... Як так, то й усі — куркульня: й тітка Христя, й баба Горпина... Ну, це вже смішно... Куркульня — до глибокої осени босі, а зимою в якихось шкарбанах. Нових чобіт Тарас із глибокого дитинства на них не бачив.
Андронік трохи виговорився, вилив своє обурення. Розмова сходить на інше.
— Оце я йшов полем, — гарні хліба ростуть...
Та чогось, якось і ця розмова невинна переходить у "антирадянську".
— Е, однаково чорти заберуть, — відповідає тато...
— Хай вони не діждуть...
— Заберуть! Земля государственна і хліб государствен-; ний...
— А, Господи! — зітхає Андронік. — Коли б воно не росло, як так...
— Нічого, ось хай-но запряжуть у ярмо...
— Е, довго ждати!
— Запряжуть! — запевняє тато.
— Та коли б уже посторонки легші для нас пустили, та хай уже запрягають, — сміється Андронік.
Тарасові все ж було забагато цього. Він ясно бачив себе й це оточення на різних берегах. Можливо, в одному таборі він із тим Кольобашкою, що так часто згадується про нього в хатніх розмовах. Сільський активіст-комсомолець, напевно молодий хлопець... Кожен раз, коли говорить про нього, то додають: "із гопалкою", — себто, з опалкою, портфелем.
— І цей уже взяв гопалку та ходить по місті, — насміхалися з нього.
— Це він таку здорову взяв, щоб усі бачили його.
Він був і до облігацій, і до хліба, й до розкуркулення, й до накладання кар усяких. Десь у якогось Ригора забирають город...
— Хто? — зараз питають.
— Та хто? Кольобашка, Задник і ще якісь там бандити.
— Коли б но що інше, то так би аж патинками ляпали...
— Ригор не дасть! Щоб у самому подвір'ї город та й віддати?
— Тільки не .поможе...
Цей Кольобашка був всюдисущий, видно вихованець Дмитра Степанського школи тутешніх комсомольців.
З Дмитром Тарас ще не бачився, хоч він і досі був тут секретарем районового партійного комітету. Цікаво, чи знає він про ці биття, примуси, самогубства? Може це все — "куркульська аґітація"? А наївні й нехитрі Христі та Гор-пиии передають її за чисту правду?
Тарас почував себе на другому березі й дивився на цей берег очима спостерегача, аж ніяк не співчуваючи. Коли Дмитро позбавив батька права голосу, то й правильно зробив... Він наче догадується, як у хаті в них на радянську владу сичать. Відібрали хату й зробили з неї громадський заклад? Дуже добре!
Та якесь таємниче дзичання бреніло в його душі ось тут близько, поруч. А де ж ти взявся? А хто тобі передав найкращі риси душі, що надихують сенсом твоє життя? Хто передав тобі любов до краси української душі — пісні? Хто краще них усіх розуміє батька, як Тарас, бо мав таку саму пристрасть до книжок? Хто тут розумів цього мистця душею, заскорузлого від-'того оточення, де впхнула його епоха? І як може Тарас відірватися від батька?
А мама також куркулька? З цими грубими, порепаними від ніколи непереробленої роботи руками? З цією тонкою задумливою душею, вирощеною під знаком хутірської тихої зірки?
Так що ж, він більше свій, чи більше чужий?
Тарас не знав. Он ті, кого йому треба вважати своїм табором, і не поцікавилися, як він помирав у лікарні. Може й померла десь якась кузка, — кому до того діло? А ці, — клясово-чужі, — розшукали його, огріли, оживили, клопочуться, пестять...
Ні, є більше, ніж оті грубі форми суспільних взаємин, що в них втискають нас...
Тарас — пролетарський студент. М