Вона аж підвелася. Льоля — жінка Мирона? Льоля, що з нею вона прожила місяць у одній кімнаті?
— А тепер… він собі десь шукає, вона — собі. І живуть! І хоч навіть у загсі не були, — не кидають одне одного.
— Він колись запрошував мене на працю, через вас переказував, — почала пригадувати Мар’яна. — Скажіть, чи правда, що він був слідчим? Раз мені хвалився.
— Запік першого Льолиного чоловіка… — Галина стає небагатословна.
Боже, Боже! Мар’яна ж завжди знала, що він — кубло всього найогиднішого. Чого ж Мар’яну так притягає зло, чому вона… відчувала це жаске, а так всією істотою до нього тягнулася? Скільки сил душевних коштувала їй ця боротьба з Мироном, його владою! Отож ж він тоді їздив до Льолі на провінцію!
Втім, у Мар’яни вистачає ще сили розпитувати байдужим голосом про ті деталі, що, якби не випадковість пізньої роботи, ніколи так би й не були вияснені. Нарешті, сон і це зморює.
— Спімо!..
XXX
Нарешті, знаходиться в Мар’яни час поїхати до кінофабрики. У Віктора сидить відвідувач, але Віктор розцвітає люб’язністю, всю увагу переносить на Мар’яну. Відвідувач швидко прощається. Чарівна інтимність. Вони мають якісь секрети й поспішають поділитися, поки нікого нема. Незначні. А виходить несподівана близькість. Мар’яна почуває себе, як жаданий, дорогий гість. Віктор веде її до кабінету керівника відділу, упередливо відчиняє всі двері перед нею, представляє. В коридорі попереджає: "Він про вас уже питався"! І радіє, як власному успіхові.
Тему затверджено, лібретто і сценарій Мар’яні замовлено, Мар’яна має ще раз і ще не раз прийти до Віктора. Так виходить, так улаштовує Віктор, що вона мусить. А Мар’яна не може дивитися чомусь увічі.
І Мар’яна приходить, і слухає ласкаві звернення: "Ви казали, що вам потрібна література. У нас є гарна бібліотека. Ходімо, я вас познайомлю! Знайомтесь, це — моя дружина"!
І перевіряє, яке враження справила його дружина на Мар’яну.
Віктор грає Мар’яні на нервах найделікатнішим способом. Хочеться йому погратися з Мар’яною, як котичок із мишкою.
А Мар’яні хочеться перервати цю павутинку, що тчеться і снується не знати, для чого. Ну, лібретто вже ухвалене, навіть видрукуване у формі нарису в юнацькому журналі з легкої руки того ж таки Віктора. А у Віктора ще є якісь справи, він щораз нові приводи вигадує, аби тільки Мар’яна приходила. Наче втягає. Мар’яна вже кандидатка на засушену дощечку-моралістку, а там — така пишна купа жіночих форм у червонім великім намисті! Нащо Мар’яні влазити у чуже життя мародеркою? Нащо роз’ятрювати себе?
Словом, Мар’яна глуха й німа до цих закликів. Вона зовсім забула, що треба заробляти, дбати, їй припала до смаку бібліотека й вона висиджує там із своїми родичами, примітивними. Скільки не кличуть її Галина й Діна на роботу, вона все знаходить якісь непереможні перешкоди, стенографію збридила. Її борють думи про загублений секрет щастя й гармонійности, такі правом народження приналежні людині. Коротке дано їй життя, — чого має робити немиле? Хай у таких шорах, у безперспективності, безгрошев’і, — а буде робити, що хоче вона.
Вона чесно хотіла будь-що робити, кидалася на багато професій, — та несила. Вона з цими професіями, як з людьми: горнулась до них, летіла, опеклася, — і вже не хоче, а з вимогою ставиться. Тільки те робити, що їй властиве, відкладати тут нема коли. Нікому те непотрібне? Їй потрібне.
А що вже зовсім незрозуміле… Це ж Віктор їй якнайбільше добра робить, руку подає, витягає, допомагає, щоб Мар’яна перейшла місток до улюбленої роботи, — а в неї зростає неприязнь до нього. От штука! Як подумає про нього, його невтомну увагу, його безпересадну люб’язність, — в ній зростає безпідставний гнів. А який би він верх узяв, коли б знав Мар’янині думки! Йому ж тільки доводиться припрошувати… Якби знав питання:
"Чи хочеш ти трохи урвати, вкрасти з пишного дерева життя, що обвішане стиглими манливими кетягами? Але треба вкрасти"!
І що сказав би на її відповідь? "Ні, нічого не хочу, як не можна обома руками, відкрито, з почуттям свого права рвати та їсти до несхочу розкішні плоди".
Мар’яна слухняна велінням природи, але ці людські приписи не дають їй розгорнути всю її людську й жіночу гідність по-божому.
XXXI
З Володимирської можна сходами Малопідвальної вийти до Козиного Болота, що тепер зветься площею Облвиконкому, а колись звалася площею Калініна, а ще колись Думською, а ще колись справді була непрохідним болотом. Ярі сходилися сюди зіркою, а тепер це не ярі, тільки вулиці. Ось тут недалеко — меморіяльний музей Тараса Шевченка, будинок минулого століття з високими ворітьми, з мансардою, де він жив… А на цій Малопідвальній, що виникла за валами старого міста, — так, як на Кавказі. Вгорі над тобою ростуть дерева, стоять будинки, а ти сходами-ущелиною збігаєш у яр. На тих сходах несподівано зустрілися.
Чи справді? Васанта?
Вона. Струнка, висока, і ще стрункіша в прегарно зшитому фіялково-бузковому пальті.
— Як ти гарно виглядаєш! — не втрималася Мар’яна. — Де ж це можна таке диво купити?
Васанті приємно це почути, вона всміхається.
— Тут ніде такого не купиш. Це привезене із Західньої. Кажеш, гарне? — так наче вона сама не знає…
— Куди?
— Обідати. Хочеш, ходімо разом, поговоримо!
Вже справді давно вони не гасили спраги дружби розмовою. Мар’яна завернулася й пішла, куди вела Васанта.
— Чому не заходиш? — запиталися обидві водночас.
— Ти ж іще й разу не була в мене на новім мешканні, — додала Васанта. — Прийди! В мене тепло, гарно, новий будинок, центральне огрівання, завжди гаряча вода… Це так приємно — втомленій прийти, зараз у ванну — і нема втоми. Прийди! Скупаєшся в мене.
Мар’яна слухає, як бабусину казку. В неї — собачий холод. Хоч середина зими, а дров ще нема.
— Я, то я… — ухиляється Мар’яна. — А от чому ти не зайдеш? Прийшла б, згадала б, як то мерзнути… Кажуть, ти стала тепер великим начальством?
— Хто казав? — стрепенулася Васанта. Вона не відчула Мар’яниної іронії, й Мар’яні стало шкода чогось.
— Що ж, це правда! Ти не уявляєш собі, яке велике значення має в установі добрий секретар. Я в наркома — права рука. А який авторитет маю я в начальників відділів! Якби ти побачила, як вони мене шанують, як мені догоджають та запобігають передо мною!
Васанта не помічає, що Мар’яна їй не співчуває й не заперечує. Тільки слухає. Та сама Васанта, що в кожному свойому слові колись сумнівалась, скептично колись глузувала сама з себе, як і з інших, була суддею сама собі, — ось ця сама тепер безконтрольно, з відразливим апльомбом вихваляється своїми бюрократичними успіхами. Вона сама себе переганяє словами, щоб якнайбільше собою почванитися. І чим? Що з неї вийшла добра чинуша. Всі, рішучо всі справи переходять через її руки, нарком запитливо озирається на неї, як має щось остаточно сказати…
— О, секретар це дуже важливий мотор в установі. І ніхто так не вміє провадити протоколів, як я, бо я знаю всю суть і подаю тільки квінтесенцію. Я раз не могла працювати, покликали стенографістку з відділу, то нарком порвав ту стенограму…
"Боже, Боже! — з мукою туги думає в цей час Мар’яна. — Що з тобою зробилося? Ти ж була доцентом на катедрі мовознавства, ти ж — блискуча наукова сила, ти ж п’ятнадцять років училася, ти ж викладала в середній школі, ти ж брала участь у складанні академічного правописного словника! І ти можеш не мучитися, що стала ґвинтиком бюрократичної машини? Ти можеш цим хвалитися? А ті витончені радощі від збагачення мови, а ті зустрічі найабстрактніших понять із народніми джерелами, в яких ти вела перед! І все це ти так лепто забула, зрадівши кар’єрі фаворитки наркома? І можеш бути такою самозадоволеною? Невже твоє падіння таке глибоке, що ти вже й не помічаєш?".
Так приголомшив Мар’яну обмежено-хвалькуватий дух цієї гарно вбраної, розмальованої особи із страшною Гримасою, замість усмішки, — так приголомшив, що Мар’яна нічого й не відповідає. Постаралася тільки якнайшвидше попрощатися, не захотіла й обідати разом.
Вона попрощалася з останнім маривом дружби. Її не так вразили ті лайки й поговір Васантиних друкарниць, як оця похвальба. Васанта вже навіть гумору позбулася, не може насміхатися над собою? — Хай уже не гумор, хай навіть не іронія, хай уже той озлоблений сарказм, — але не оце самозадоволення… О, горе, горе… О, горе, Васанто, дорога могило!
XXXII
Кам’яніє серце, суворішає. Вже Мар’яну не так тривожать ручайки весняні, що збігають із гір. Сьогодні Мар’яна чує натягнену струну, що зв’язує її із Сковородою. Після невдалої мандрівки йде знову в другу, не знає, в яку, йде в життя, у майбутнє. Є так близько щастя — й не добивається його, відсуває, на те, щоб ніколи не випити.
Одначе, Віктор — її добрий дух. Нарис видрукуваний, з лібретто помалу робиться культурфільм. Та може й добре, що він має на ціле літо їхати в Карпати, здіймати свою картину…
Люди їздять в Галичину, в Туркестан, скрізь, — а Мар’яні хоч би сота доля цих подорожей. Та вона повинна помиритися з тим, що невідбитою тінню пройде — навіть не має себе з ким порівняти, крім Сковороди. "Світ ловив мене і не впіймав", — тільки ж хоч би раз на що путнє ловив. Мар’яна ж одна тільки вірить у себе. Віктор? Ні, він хоч і підбадьорює Мар’яну, веде її за руку, але от, — веде… Якби повірив, що слова й думки Мар’яниної ніхто більше не скаже, — був би без гри. Не вважав би, що Мар’яну можна тільки за руку водити. Мар’яна ж більша!
Але в самій Мар’яні змагаються дві сили. Одна каже. "Борись, змагайся за кожний ступінь, за кожний цаль". А друга: "Нащо? Якнебудь дочовпти до кінця, однаково вже нічого кращого не доб’єшся". І що — рація? Рація — боротися за вияв своєї індивідуальности у всьому. А чи легше в занедбанні, в знехтуванні змагатися, чи репіжити абищо? "Друкуватися!" Славине щастя! "Кок-сагиз, кок-сагиз, звідки, хто тебе приніс?".
Ні, Мар’яна воліла б учитися ще й учитися, щоб дати колись одне невеличке, але цінне, якусь "золоту гілочку", а вірніше "Пречисту". Віки, ідеології, культури минаються, а Пречиста сяє з сотень тисячоліть, все присвічує людям дорогу й духу піддає йти у майбутнє. Та в Мар’яну ніхто не вірить, не проб’єшся крізь цю глуху стіну.
І стоючи збоку, Мар’яна анітрохи не шкодує, що її нікчемне й безбарвне "я" загине безслідно.