Запушене снігом обличчя його важко було роздивитися, але Кармелюкові здалося, що гострий погляд незнайомого уважно ковзнув по його обличчю. А втім, за хвилину він упевнився, що побоювання його були даремні: незнайомий дуже нетвердо тримався на ногах і говорив, заплітаючись п’яним язиком.
— Ей, ти,— гукнув він хрипко,— відповідай, коли питають! Чого мовчиш, ач ти, пан який! Та ие крутись, а стій рівно, сто чортів твоїй матері!
Незнайомий дуже похитнувся і мало не впав, але, махнувши руками, якось дотримав рівноваги,
— А ти, чоловіче добрий, таки надміру, як видно, иа-лизькався,— відповів Кармелюк,— коли такого святого вечора чортів споминаєш!
— Нализькався чи ні — не твоє діло! Що ти мені — пан чи яконом? Та що мені й пан! Я самому панові плюну межи очі, а ти кажи: де Головчинці, куди їх чортяки заподіли?
Кармелюк почав був пояснювати, як пройти, але п’яний не дослухав його пояснення й, дуже хитаючись, повернув до села й за хвилину зник у білій хуртовині.
Кармелюкові одлягло від серця.
— Заєць, зацькований заєць! — прошепотів він гірко.— Навіть п’яний, що зустрінеться вночі иа дорозі, примушує хапатися за ножа...
Кармелюк звернув з дороги і ввійшов у невеликий лісок, що прилягав до великого бору, який тягся на десятки верст.
Пройшовши кілька ступнів, він голосно свиснув: у відповідь почулося далеке кінське іржання. Кармелюк незабаром вийшов на вузеньку стежечку. Дійшовши до поваленого через дорогу дуба, вігі звернув праворуч і наткнувся, нарешті, на маленькі саночки,— в які був запряжений один кінь.
Побачивши хазяїна, кінь тихо заіржав і простяг до нього морду. Кармелюк скинув з коня попону, одв’язав мішок з вівсом, підібрав віжки, сів на сапи й повернув навпростець. Через кілька хвилин він виїхав на широку дорогу і в’їхав у темний бір.
У лісі було зовсім тихо. І найменший вітер не долітав туди. Стало трохи видніше. Напевно, зійшов пізній місяць, але крізь товстий шар снігових хмар світло його пробивалося блідим, матовим відблиском.
Нерухомо стояли кошлаті ялини, вкриті густим шаром інею й снігу. Було щось таємниче, й урочисте в цій величній тиші. Здавалося, свята ніч проходила нечутною ступою й над цим зачарованим лісом. Кармелюк попустив коневі віжки й знову задумався: лісова тиша навівала на душу лагідний смуток і відносила його спомини до щасливих років життя, коли він у колі своєї сім’ї, тоді веселої, зустрічав цей великий день.
Де те щастя? Де та пора тихого життя? Куди закинула його доля?
Ні, не доля, а дика панська злоба. Страшна воля їхня над душею людини.
— Звірі бездушні! — проскреготав уголос Кармелюк.
Він тяжко зітхнув. Дуб столітній, якщо не міцно вріс у землю корінням, зламає буря; як же вціліє без підтримки одна людина? Чи він чув від кого ласкаве слово, душевне слово?.. "Чув... чув,— мало не скрикнув він.— Від неї, від тієї дівчини,, чудової й чистої, що мигнула перед ним, як падуча зоря... Але де вона... та чи й пам’ятає про нього? Добра, чиста дитина, з ангельським серцем, з ясною душею! І чи сміє він думати про неї? А чому б і ні? Чому не думати про сонце й понурому барсукові?.. Тільки яка користь від цих дум?.. Вона вже вийшла заміж і забула про свою зустріч з страшним Кармелюком..." Кармелюк зовсім поринув у похмурі думки... Не підводячи потуплених очей, він нічого не помічав навколо себе; кінь ішов тихою ступою, на свою волю звертаючи на перехрещені лісові дороги... Тим часом знявся вітер... Кошлаті ялини сердито закивали головами, по лісі пройшов глухий шум. Сніжинки закрутилися в повітрі...
За густою стіною лісу вітрові не було де розгулятися, але
з тих поривів його, що долинали й сюди, видно було, що в полі закужелила люта хурделиця... ,
Кармелюк схаменувся. Він підібрав віжки, встав у санях і оглянувся навкруги. Йому здалося, що якась чорна тінь перебігла за ним дорогу. .
"Чи не вовки часом?.— подумав він, і безстрашне його серце тривожно впало.— Ось він, несподіваний кінець! Страшного Кармелюка, неприступного для панів, доконають вовки!"
Не вдаючись у зайві роздуми, він оглянув пістолі, встав у санях і свиснув.
Лиховісною луною прокотився його посвист над склепіннями похмурого лісу.
Кінь прищулив вуха й поривчасто рвонув уперед.
Завірюха кужелила.
Тепер Кармелюк зовсім не міг орієнтуватися. Він їхав просікою, але видно було, що то не проїжджа дорога, бо сани його то попадали в ями, то наскакували на пеньки.
Ставало небезпечно. Стомлений кінь кілька разів зупинявся, та, коли хазяїн понукував, він знову натужно йшов уперед;— кучугури снігу робили дорогу ще важчою. Важливо було визначити час, але зірок не видно було, а тому Кармелюк ніяк не міг довідатися, чи довго ще до світанку.
Помучившись отак годин зо три, вій виїхав, нарешті, на правильну дорогу.
Тим часом хурделиця вщухла, вітер розігнав хмари, і незабаром небо заясніло холодним синюватим відблиском. Кармелюк став помалу-малу розрізняти все ясніше й ясніше обриси коня та контури дерев... Нарешті, світанок увійшов у свою силу. Очищене від хмар небесне склепіння піднялося у височінь і спалахнуло рожевим відблиском далекої зорі. Кармелюк зняв шапку, перехрестився й пустив коня ходою. Просіку незабаром перетяла друга просіка, мабуть, теж проїжджа дорога, бо на свіжому снігу, що лежав пухнастим шаром, видно було недавній слід селянських саней, які проїхали тут, певно, не більше як годину тому. Кармелюк зліз із саней, спинив коня й вирішив пройтися, щоб оглянути дорогу й вибрати, куди звернути. Раптом його зупинив гучний кінський тупіт. Просто на нього неслися сани, запряжені парою добрих панських коней; в санях сидів якийсь пап, закутаний з головою у велику єнотову шубу, на козлах сидів фурман і якийсь селянин.
— Ей, люди добрі, а куди тут дорога на...—почав був Кармелюк, але фурман тільки ляснув нугою, і сани за мить промчали повз нього.
— Дивись ти,-— прошепотів Кармелюк,— трое одного бояться. Ну, виходить, треба їхати, за ними. Доїду до осель, там і розізнаю.
Він вернувся до свого коня й поїхав по сліду саней, що поїхали попереду. Потроху ліс став рідіти й, нарешті, через добру годину їзди на узліссі, схожому на затоку, Кармелюк побачив велику, на дві половини хату з багатими надвірними будівлями, оточену високим частоколом; ворота були од-перті. Кармелюк уїхав у ворота й, проїхавши в широкий проїзд, що розділяв хату на дві половини, повернув просто до довгої повітки, під навісом якої стояли всякі сани. Повернув він так круто, що мало не наткнувся голоблею на другі сани, запряжені парою добрих коней.
— Ей, паночку, легше, чи не хочеш ти моїм коням повибивати очі? — почувся з саней дзвінкий голос.
Кармелюк оглянувся.
XXX
В санях на високо вимощеному сіні сиділа вродлива молодиця. Смагляве овальне обличчя її обрамляла червона хустка, пов’язана низько, майже над самими бровами, чорними й густими. Великі карі очі дивилися весело й задиркувато. Яскраво-червоні повні губи були напіврозтулені, і з-за них поблискували два разки білих, мов перли, зубів. На ній був синій халат з сірим смушевим коміром, перетягнутий у стану червоним поясом, з-під халата виглядали тільки маленькі червоні чобітки. Молодиця держала в руках віжки й, видно, збиралася від’їжджати. Осяяна рожевим вранішнім промінням, красуня була надзвичайно ефектна в цю хвилину, і Кармелюк мимоволі залюбувався нею.
— А де ж ваш добридень, паночку? Звідки бог несе? —
не вгавала жвава молодиця, задоволено зупиняючи погляд на красені. Кармелюк був у синій бекеші й високій сірій смушевій шапці—улюблений одяг панських економів і дрібної шляхти. " '
— Добрий день! — привітно відповів Кармелюк, злазячи з саней і охоче розминаючи спину.— Заплутався в дорозі, тепер і не знаю, де я.
— А де ж, як не в Безверхій корчмі,— усміхнулася молодиця й зблиснула сліпучо-білими зубами.
— Фу-у! — протяжно свиснув Кармелюк.— Куди занесло! От досада! Хай йому біс! А не знаєте, кралю, як мені скоріше вибратися на Дзвонарі?
— А як же не знаю? Знаю... Та тут ось так перехопитися полем...— і балакуча молодиця почала розповідати, куди йому правитись.— Та й мені туди їхати. Там моя корчма недалеко, хочете — проведу?
— Не можна, треба дати коневі відпочити: цілу ніч блудили. А куди ж вам так рано? Підождіть трохи, тоді й рушимо разом. ,
— Нема коли. Треба поспішати: цілу ніч од завірюхи ховалися, а сьогодні ж велике свято бог дав, то годиться господині дома бути.
— Чоловіка страшно? — підморгнув Кармелюк.
— Чоловіка давно в москалі віддала,—відповіла з усмішкою красуня,— сама собі господиня.
— Ой, чи так же? — підморгнув їй знову Кармелюк, мимоволі піддаючись її веселості.— До кого ж на свято поспішаєте? Пора ж іще рання... Самій їхати страшно.
— А кого мені боятися?
— Ще й чорти по землі вештаються.
— Не тільки чортів, а й самого Кармелюка не боюсь,— задиркувато відповіла молодиця.
— Го-го! — засміявся Кармелюк.— Та хіба ж він-таки страшніший за чорта?
— А мабуть, що так, коли від нього всі пани тікають.
— А ви втекли б?
— Я? — Молодиця повела чорною бровою й відповіла, блиснувши очима: — Я б його, як ниточку, круг пальця обвела.
— Де там!
— От приведіть, то й побачите.
— А приведу, їй же богу, приведу! — відповів Кармелюк, підкручуючи вуса.— Подивимось, чия візьме! Перед ним жінки, як свічки, тануть.
— Котра розтане, а котра й запалить,— і молодиця розсміялася дзвінким сріблистим сміхом і глянула на Кармелюка таким палючим поглядом, од котрого у всякого мурашки забігали б по тілі.— Тільки не забудьте корчми моєї, Уляни-московки — шинкарки в Чорному лісі... Та сідайте лишень ви краще зі мною в сани, підвезу, місця вистачить.
— І рада б душа в рай, та гріхи не пускають,— відповів Кармелюк, знімаючи шапку і вклоняючись молодиці.— А до корчми заверну, і з Кармелюком,—не прогнівайтесь.
— От і добре! — красуня кивнула головою.— Глядіть же, буду чекати! — Вона стьобнула по конях і виїхала з двору.
Кармелюк розпріг коня, накрив його попоною, поклав корму й пішов до корчми. На обличчі його ще блукала усмішка. Розмова із жвавою красунею залишила в душі його якийсь світлий і радісний відблиск. Неначе дихати легше стало від блиску її зубів, од сріблистого сміху, від палахкотіння очей і веселої мови.
— От хто живе без печалі і воздихаиія.