Проте з висоти своєї вежі Менглі-Гірей бачив, що й тим непереливки. Невірні, прикриваючись недалеким лісом та ярами, раз по раз налітали на них із засідки і жалили, мов розлючені оси. Їх відтискали до лісу, проте вони вискакували знову і знову, не даючи чаушам змоги кинутися з правого берега уплав, щоб ударити на острівних козаків зі свого боку. А потім від островів налітав черговий порив вітру і густі дими знову покривали все непрозорою, смердючою пеленою.
— Поклич капудана-пашу, — звелів Менглі-Гірей одному з своїх охоронців.
І коли той з’явився, запитав:
— Що збираєшся робити?
Капудан-паша з відповіддю не забарився. Схоже, у нього вже склався план дій.
— Вітер дме зверху уподовж Дніпра, — схилившись, відказав він. — Тож найкраще на веслах піднятися вгору, розвернутися і вдарити гяурам у спину.
Здогадатися, чому капудан-паша дійшов цієї думки, було неважко: там, за островами, диму немає і уруси всі, до одного, будуть на видноті. А що галерні лучники не промахнуться — у цьому не було і найменшого сумніву.
— Дій, — кивнув головою Менглі-Гірей.
Турецька галера повільно, відстрілюючись на всі боки, рушила вгору.
Телесик поглянув на сонце. Червоне і неймовірно велике, воно, ховаючись між димовими хмарами, скочувалося за Дніпро і за далекий ліс, що ледь мрів на обрії. Тоді знову перевів погляд туди, де билися дорослі козаки.
— Ну, що там видно? — нетерпляче поцікавився Чорторий. Він був поранений у груди. Проте, здавалося, болю не відчував. Чорторий спирався на руку і все намагався розгледіти, що ж діється там, звідкіля його привезли на човні одразу по обіді. Телесикові друзі та важкопоранені — а таких було кілька десятків — уже знали, що Чорторий з трьома товаришами націлили свого байдака на галеру і розігнали його так, що той з тріском врізався в її обшивку. Ніхто з козаків не загинув, бо всі вистрибнули з байдака заздалегідь. Одного лише Чортория наздогнала сліпа стріла.
— Ну, що там? — нетерпеливився Чорторий.
Раптом з очеретів вигулькнув невеликий човен. Весляр щосили налягав на весла і безперестану кричав:
— Тікайте, хто живий, з острова! Тікайте! Наближається галера!
Телесик озирнувся і в розпачі закусив губу. Добре кричати тому весляреві. А от що робити цим пораненим, які не можуть і рукою поворухнути? Що робити Телесикові та його хлопцям, адже такий стрімкий і широкий у цих місцях Дніпро їм уплав не подолати? Хіба що на човні. Але всі човни там — у диму…
Схоже, про те ж саме думав і Чорторий.
Нараз він порухом пальця підкликав Телесика до себе і сказав:
— Пам’ятаєш, Телесику, як ви з хлопцями подумки навіювали козакам усе, що хотіли?
— Пам’ятаю, — відказав Телесик. — А що?
— А те, що спробуйте побалакати так і з турками. Розумієш, що я маю на увазі?
У Телесика загорілися очі.
— Ага, — сказав він. — Треба придумати щось таке… Ага… О! Треба навіяти їм, що наш острів — то скеля!
— Молодець, — похвалив його Чорторий і чи не вперше поморщився з болю. — Головне, щоб вони звернули вбік — туди, де мілина.
— Тільки ж ми самі можемо не подужати, — шморгнув носом Телесик. — Треба, щоб і ти… щоб усі поранені допомагали.
— Ну, за цим діло не стане, — відказав найближчий з поранених, невисокий кремезний черкасець. Як і Чорторий, він вдавав, що йому зовсім не боляче. — Ви, хлоп’ята, тільки стягніть нас докупи, бо ми самотужки сповзтися не зможемо…
ДНІПРО ГОРИТЬ
Довго виглядати галеру не довелося. Невдовзі з далекого диму випірнули високі щогли, ось вони вивищилися над очеретами… І поранені, і дітлахи втупилися в них поглядами.
— Ми — скеля, ми — скеля… — спочатку урізнобій, а потім злагоджено заговорили вони. — Звертай направо…
Вітрила стрімко наближалися, збільшуючись у розмірах. Вони вже нависали над очеретами, ось вони зайняли майже чверть неба… ось уже майже половину…
— Ми — скеля, ми — скеля, — наче молитву, від якої залежало їхнє життя, повторювали діти й поранені. — Звертай направо, звертай…
Галера повільно обійшла хмару диму, що струмувала над останнім островом, і вийшла на чисте плесо. З татарських грудей вихопилося полегшене зітхання: диму поперед них не було. Неподалік ледве виглядав з води невеликий низенький острівець. А за ним знову розкинулася ген до небокраю неозора водна гладінь. Капудан-паша втішено хитнув головою: там можна було розвернути галеру. Потім треба дочекатися, доки на козацьких островах вщухнуть пожежі і розвіються дими, і тоді можна знову спуститися вниз по Дніпру, поливаючи стрілами все, що ще рухатиметься.
— Прямо вперед! — наказав він.
Пролунали вигуки наглядачів, хльоснули нагаї — і гребці запрацювали веслами. Військовий корабель продовжив свій рух проти течії.
— Бери праворуч! — почав було капудан-паша і раптом зупинився. Ні, здається, треба взяти ліворуч. Так, щось йому ніби підказувало, що треба звернути праворуч. Це коли пливти вгору. Але ж лоцман, татарин з місцевих, стверджував, що Дніпрова бистрина майже увесь час притискається до високого протилежного берега. Атож, майже… А що, коли вона саме в цьому місці відходить від нього? Ет, це ж треба, щоб на самому початку битви в місцевого лоцмана вцілила козацька стріла і тепер нема в кого й спитати!
Капудан-паша озирнувся, ніби все ще сподівався на підказку, тоді перевів погляд на сонце. Воно стояло низько над обрієм. Тож рухатися далі було небезпечно. У темряві, що от-от мала наступити, дуже легко увігнатися з розгону в мілину. Тому треба зупинитися і зачекати ранку.
— Кидати якір! — скомандував капудан-паша.
Якір безшелесно пішов під воду, галера схитнулася раз, другий і завмерла.
Телесик розчаровано перезирнувся з Чорториєм: вийшло зовсім не так, як хотілося. Мало того, що галера не сіла на мілину, то вона ще й зупинилася посеред Дніпра, перетнувши сполучення між ними й козаками. Як же тепер бути?
На небо повільно викочувався повен місяць. В очеретах час від часу тривожно скрикували качки: їм усе ще снилися курні дими. Спало татарське військо по обидва береги Дніпра і лише пригаслі вогні показували місце його розташування. Спав Менглі-Гірей і йому бачився чудовий сон, навіяний заспокійливими словами капудана-паші, мовленими звечора: велетенський військовий корабель повільно розвертається посеред Дніпрового плеса і велично рушає вниз за течією. Нукери випускають у острів стрілу за стрілою і кожна знаходить свого козака…
Зненацька крізь сон до нього долетів стривожений голос юртджі:
— Повелителю, на лівому березі щось діється…
Менглі-Гірей з зусиллям розплющив очі.
— Що ти сказав? — запитав він.
— Я кажу, повелителю, що на лівому березі щось діється.
— На лівому?
Менглі-Гірей струснув головою, проганяючи рештки сну, і глянув туди, куди показував юртджі. Так, на низькому лівому березі діялося щось незвичайне. Пригаслі вогні спалахнули знову і їх було стільки, що здається, загорівся увесь степ. А ще звідтіля долинав якийсь шум і досвідчене вухо Менглі-Гірея одразу вловило, що цей шум скидається на гамір бойовиська. А ще за мить на воді з’явилася темна цятка, що наближалася до корабля, збільшуючись у розмірах. Незабаром стало ясно, що то був невеличкий човен. Ще трохи — і він впритул наблизився до галери. Аби не стикнутися з нею, весляр уперся в обшивку веслом, і задихано вигукнув:
— Повелителю, зі степу налетіли козаки!
— Як? — вихопилося у Менглі-Гірея. — Звідкіля вони взялися?
— Того наші мурзи не відають. Але вони б’ються, мов шайтани! Уже встрелили двох тисяцьких, розігнали коней і захопили половину човнів!
Вчорашні невільники й справді скидалися на шайтанів. У пошматованій одежі, зі скривленими від лютих криків ротами, вони нагадували вихідців з того світу, яких уже ніщо земне не лякало.
Грицик і Санько першими увірвалися в табір. Вони летіли пліч-о-пліч, і шаблі безперервними блискавками спалахували над їхніми головами. За ними щільною лавою накочувалися Гуркан з Ґьозльова, Демид Верес із гір, Гаврило Кощавий з Бахчисараю і ще зо дві сотні їхніх побратимів. Вела їх не лише зненависть до поневолювачів, а й відчуття великої, непоправної провини. Лише зараз до них почало доходити, як необачно вони знехтували Швайчиним задумом. І тепер вчорашні невільники намагалися виправити свою помилку навіть ціною власного життя…
За якусь хвилину сонні очерети перетворилися на киплячий казан, у якому годі було щось розібрати. Нападники металися поміж переляканих, сонних татарів, вигукували хрипкими, натужними голосами страшні прокляття і рубали, рубали, рубали… Тікали татари в ніч, зопалу налітали на вбитих товаришів, зашпортувалися об палаюче гілляччя — воно з тріском відлітало далеко від вогнищ, запалювало суху траву, зістрибувало на одежу і вже не один татарин живим факелом гасав по табору.
І все ж татар було надто багато, щоб розбігтися від першого удару. То в одному, то в іншому місці усе наполегливіше скликали своїх людей десятники та сотники, і навколо них збиралися усе більші натовпи, що не тільки відбивалися від несподіваних нападників, а й самі почали переходити в атаку. Зрештою козаки змушені були відійти в степ, аж доки розчинилися в напівпрозорій імлі. Проте далеко не відходили, час від часу змигували їхні бистрі постаті, ніби запрошуючи гнатися за ними. Але татари не піддавалися на цю нескладну військову хитрість. Щільними гуртами витанцьовували вони край освітленого вогнищами стійбища, посилали у степ хмари стріл, проте кидатися услід за козаками не наважувалися, бо ж ніхто не знав, скільки їх там було…
Швайка вперше не міг брати участі в битві. Десяток козаків ще перед початком битви обережно перенесли його до берега, де, на їхню думку, мали бути татарські човни. А що перед ними походжали вартові, то двійко козаків нечутно розчинилися в темряві. Невдовзі почувся здушений хрип і звуки від падіння важких тіл.
А ще за мить Швайку перенесли в один з човнів. Тут розпоряджався вусатий, незнайомий Швайці невільник, якого всі називали Миколою. Микола підклав під Пилипову голову щось м’яке, а тоді звернувся до двох козаків:
— Везіть, хлопці, нашого Швайку на острів, та не забудьте подавати голоси, бо там можуть подумати, що то не ви пливете, а татари. А ми тута ще трохи потовчемося…
Добре порадив Микола.
Не встигли козаки, тихенько перемовляючись, наблизитися до темної смуги очеретів, як звідтіля долинуло:
— Гребіть сюди… тут протічок…
Ще за мить з імли випірнуло кілька високих і з десяток малих постатей.
— Добре, що голоси подавали, — сказав хтось із них.