Цей хліб ще тільки вмліває в печі, ще зовсім сирий, але пахне так, що слина сама натікає в роті — й мушу ковтати. Дедалі пахощі густішають і духмянішають, і від них нікуди не сховаєшся — ні біля погрібника, ні в садку, ні на городі. Авжеж, можна геть забігти з обійстя, але таке й на думку не спадає мені.
Господи, як солодко пахне хата випеченим хлібом!
І ні про що більше не годен думати, тільки про випечений хліб. Здається, що ніколи не кортіло так пучкою вщипнути рум'яну шкоринку, спершу понюхати, а вже потім торкнутися губами й не так, може, навіть з'їсти, як поцілувати жадібним, спраглим поцілунком.
Зрештою, з хати чується кличний бабин голос — і я прожогом біжу на той давно очікуваний голос, наче на пожежу.
На ослоні, на простеленому рушнику, притулені до поточеної шашелем дерев'яної спинки ослона, в ряд стоять сім буханців. Сім золотих буханців. Навіть не полічивши, я чомусь твердо знаю, що їх таки сім. Світячись вогнисто-рудими випуклими верхами, де-не-де в біло-воскових шишках, змащені курячим жовтком так, що його шкаралупка поблискує глухуватим світлом, а де-не-де й повідставала, сім буханців щасливо та весело дивляться на мене в семеро великих, широко розплющених очей.
У поглядах цих сяє така щира, така весела любов, що я так само всміхаюся їм з любов'ю, боячись під-ступитися ближче. Боячись підступитися ближче, наче вони злякаються якогось мого необережного руху, зірвуться з ослона сліпучими жар-птицями — й вилетять з хати через відчинені двері.
Переводжу, нарешті, погляд з буханців на бабу Аи-кору — й не впізнаю...
Це вона чи не вона?
В першу мить здається, що це не баба Аикора, а хтось інший, дуже схожий на неї... Та ні, таки баба Ликора, тільки якась — помолодшала й погарнішала, повеселішала й пощасливішала. Навіть чимось схожа на оті випечені її руками золоті буханці! Може, тішиться й не натішиться таким вдатним хлібом? А тому-то й озула черевики, в яких ніколи не ходить, а тільки в скрині тримає. І спідниця на ній зі скрині, й вишита блузка, й корсетка, й разок намиста на шиї — все те, що вона тримає на смерть. А коси... А коси її попухнастішали, не схожі на витіпані мички, й пахнуть хмелем та якимось зіллям, як то коси, буває, пахнуть в овечацьких дівчат.
І в очах її — лукаві бісики, й губи її блищать, наче молодий любисток.
Я вже забуваю про чародійні буханці на ослоні, а дивлюся на бабу Ликору, бо вона справді таки ще чародійніша за кожен із семи спечених, полумінких буханців.
— Їж, їж,— каже, відрізаючи велику скибку хліба чи не від найрум'янішого буханця.
Скибка така велика, розсипчаста й духмяна, що беру її в руки — і боюся піднести до рота: баба Ликора по так багато ще ніколи не вділяла мені. Що ж з нею сталося? Куди вона так нарядилася й голову змила? А таки неспроста нарядилася, неспроста змила голову, отже, чи гостей чекає, чи в гості збирається.
— Хоч би вмився та причесався...
Миттю вмиваюся, причісуюся, обома руками хапаю залишену на столі скибку, наче хтось міг там її вкрасти, й ми вже йдемо. Баба Ликора несе чималий вузол, з якого пахне свіжий хліб. Так і кортить почути від неї, куди ж ми рушили через село — до дядька Тили-мона з Марією, може? О, так хочеться побачити Фросю, так хочеться! А може, у Вівсяники до тітки Мартохи? Бо тільки єдиний раз навідувались до неї. А може, до діда Танаса Нездійминоги? Е-е, таки не до діда Танаса, бо в нього клята баба, люта на язик, з нею баба Ликора чомусь не мирить. І чого б це до нього так виряджатися та волосся змивати з хмелем?! Та й мені б не сказала причісуватися...
Та хоч би куди йшли — однаково свято, однаково наче янголи у моїй душі співають божественним хором і в сурми сурмлять!.. Ще б янголи не співали, ще б у сурми не сурмили, коли скибка хліба така смачна, хай би ніколи не кінчалася...
Господи, а куди ж це баба Ликора звертає з дороги? За тином з потрощених кілків та з мочуленої ветхої лози — блекота й лопухи, бузина кущами, лобода й щириця. В цих хащах видніє хата не хата, курінь не курінь, а поряд — запала в землю шопа без дверей. Далі, либонь, стояла клуня, тепер від клуні стримить кілька перехняблених стовпів і зяють дверні одвірки. Дерев'яний журавель над колодязними цямринами: журавель обвис переламаним крилом, яке ніколи вже не полетить, а цямрини сіріють ребристою руїною.
Дві-три старі липи на краю обійстя поспліталися квітучими кронами, а внизу під ними трухлявими грибами — розвалені вулики.
Довкола так, наче тут у давнину пройшов Мамай, залишивши отаку пам'ять про себе на пострах нині живущим і тим, що житимуть завтра.
— Прокопе! — озивається баба Ликора, озираючись довкруж, і обличчя в неї радісне, мовби на поклик ось-ось має появитися хазяїн.
І тут я здогадуюся: та це ж ми прийшли в гості не до когось, а до самого Прокопа Дудки! До старого діда, що так довго мовчав-мовчав, хоч у молодості мав лункого басюру, а тепер от знову забалакав. А тепер от знову забалакав, гнівно виповідаючи овечаць-кому люду всю правду, якої назбиралося за багато років у його душі. Усі бояться Прокопа Дудки та його правди, всі намагаються розминутися з ним, бо почув свою смерть — і мало що набалакає перед своєю смертю, коли вже не тільки людей не страшно, а й сирої землі. І баба Ликора була злякалася, ховаючись від знесамовитілого діда в своєму хатньому закапелку, а тепер от сама навідалася до нього? Та ще й вирядилась, наче дівка на гулі? Та ще й вузол з гостинцями принесла?
Хай мене грім поб'є, коли я щось тямлю!
— Прокопе! — знову озивається баба Ликора клично-медовим голосом.
І я не впізнаю цього її клично-медового голосу: он який, виявляється, солодкий голос до пори до часу таїла в грудях.
Марно пождавши відповіді, баба Ликора зникає в хатині-курені, а що в сінях темно, то її начебто ніч ковтає — глуха ніч посеред білого дня. Зіщулившись, очікую, що ось-ось з мороку сіней вигулькне Прокіп Дудка, але перегодя боком через вичовганий поріг перевалюється баба Ликора, й усмішка її — наче сірим павутинням заснована.
— Не видко десь... Де ж це він, га? Недужий, то мав би гнізда триматися.— І через тин питає в якоїсь голови, що майнула білою хусткою в блекоті: — Горпино, ти часом не бачила Дудку, бо не видко ніде?
— Дудку? Якого Дудку? — озивається біла хустка.
— Чи ти вже й Прокопа Дудку забула!.. Ще ж не вмер, а живий.
— А Прокопа Дудку?.. Десь по світах віється, либонь, раз живий,— відказує за тином біла хустка Горпина та й іде собі.— А може, й нема вже йрго, хто відає...
— Гм...—замислюється баба Ликора, й лице її ще дужче запавутинюється, гасячи усмішку.— Мовби почув, що ми до нього йдемо...
А я собі потай міркую: мабуть, справді почув, раз баба Ликора каже, але чому ж йому було звіюватися з хати? А може, як отоді подався десь у Нову Греблю, чи в Шамраївку, чи в Забару — то й досі?
Врозкидь на обійсті — дубові одземки, мовби чиїсь міцні зморшкуваті лоби випинаються з землі. Баба Ликора на такий одземок ставить принесений вузлик, розв'язує.— і скоро на цьому одземку простелює вишитий рушник, на рушник з лагідною побожністю кладе круглий буханець, що спалахує сяйвом на сонці, проміниться пахощами. Милується на буханець, а потім сердито каже:
— Таке наварнякала! Ну й Горпина, язик у неї — мов пуга з клоччя. Щоб оце Прокопа Дудки не було, га! Може, віється по світах, це правда, а щоб на світі не було!.. То чого ж ми до нього прийшли, га?.. Я так довго збиралася — й нате!.. Щоб оце Прокіп не почув, що ми в гості до нього...
Обертаюся кругом, наче сподіваюсь побачити Прокопа Дудку, що ось-ось вигулькне з зелених хащів, та його ніде не видко, і я питаю:
— А як він почує?.. Почує, як хліб пахне?
Баба Ликора спершу супиться, та зразу ж і розгодинюється на лиці:
— Авжеж, почує, бо хліб славно пахне... Скрізь чути.
— І в Забарі, і в Шамраївці, і в Вівсяниках чути?
— А ти ж думав! Скрізь... Бачиш, навіть бджоли почули.
Бджоли справді почули, прилетіли від лип, в'ються над буханцем, який їм, либонь, видається за сонях у буйних пелюстках, присідають на його рудо-вогнистий цвіт, наче хочуть тонкими хоботками набрати меду.
— І Прокіп Дудка має почути, хоч і далеко десь. Бо я йому ще ось яку славну обнову принесла.
Баба Ликора лізе рукою за пазуху, де вона часто ховає всяку всячину, й дістає звідти полотняний згорток, стріпує згортком — і раптом перед моїм зором постає снігової білини полотняна сорочка, яка наче молочним шумовинням береться на сонці.
— Славна? — питає.
Чоловіча сорочка справді славна: куценький комі-рець-обідець на шиї вишито хрещиком, так само хрещиком цяцьковано широкі груди, й на рукавах цвіт-виши-вання.
— Так він же не зодягне! — виривається в мене.
— Як то не зодягне?
— Бо він страшний! Бо він такий страшний, що в нього сорочка — як земля!
Баба Ликора торопіє від почутого, а потім каже:
— Е-е, не вкрадуть його сороки, не вкрадуть, коли в таку вишиванку зодягнеться.
— Та не зодягнеться, хресійбо, не гріх, що забожився! — аж кричу.
А сам собі міркую: і чого це баба Ликора таку гарну сорочку принесла якомусь навіженому Прокопу Дудці, якого боїться і від якого всі тікають, бо він таке всім набалакує, таке набалакує! Бачиш, дядькові Тилимонові не понесла, хоч для нас в Овечачому нема дорожчого дядька. І жита змолола на жорнахг і тісто вчинила, й хліба спекла, — найкращого буханця з-поміж інших вибрала. І голову змила, від сивого волосся хмелем пахне. І вирядилася в убрання, яке в скрині береже про смерть. Не інакше, як хитро-мудро надумала піддобритися. Ось тільки з якого дива?
Баба Ликора тримає біля грудей вишиту сорочку, жде, наче ось цієї миті Прокіп Дудка, спираючись на костур, ступить на своє обійстя. І мимоволі я оглядаюся: де ж він, де? Аж диво, що нема, коли баба ось так чекає впевнено.
— Це ж він прощається з білим світом,— стиха каже баба Ликора так, наче вона говорить до похиленої
хати-куреня, чи до лип у бджолиному гуді, чи до ластівок, що в'ються над головами.— Сорочка на ньому справді така, як земля. То хай би прощався в чистій, у празниковій.
— Де ж ви взяли таку гарну? — питаю.
— А сама вишила.
— Для кого?
— Та чи знаю, для кого? Вишила — й годі, поклала в скриню, там сорочка місця не залежала. А тепер хай буде для Прокопа.
Хіба не чудна баба Ликора? Чудна — ще й добре: вишила чоловічу сорочку невідь-кому, а тепер от надумала Дудку ощасливити, бо він з білим світом прощається, аби людей не лякав у своїй, що наче з землі.
О, ще й мугикає сухим голосом, наче терниця поскрипує:
Майданчики, окаянчики,
да гірка ваша доля,
що не вмієте хліба-солі
їсти да з чорного поля...
Чогось я гніваюсь на бабу Ликору, а чому — й сам не відаю.