Хочуть запропонувати... Одне слово, дехто пам'ятає твої давні захоплення кібернетикою, та й журнальчики наукові ми почитуємо, бачимо, як ти бавишся всілякими дис-креціями, от і є така думка, щоб тебе залучати... До чого? Пояснюю популярно... Інститут кібернетики — діло одне, а треба ще паралельно спеціалізоване конструкторське бюро — СКБ — з власною виробничою базою, яка згодом має перерости в завод по виробництву обчислювальної техніки. Беремо двохтисячний рік і тягнемо його куди? До нас у гості! Ясно!
— Але ж,— Карналь ніяк не міг потрапити на властивий йому іронічний тон, був занадто серйозний, аж сам собі дивувався. Айгюль не впізнавала свого чоловіка сьогодні, майже докірливо висвічуючи на нього своїми виразистими очима.— Але ж я теоретик. Ніякого відношення до проектування... А до виробництва й поготів!
— Проектувати буде кому, виробляти теж знайдемо... Що головне в кожному ділі? Головне — організувати! Потрібен організатор!
— Досі я, здається, вмів організовувати лише самого себе.
— А я що кажу? Хто вміє організовуватися сам, той зуміє організувати й інших! Пронченко, знаєш, що сказав? Організаторами можуть бути лише розумні люди. Дурні все псують, їм нічого не можна доручати.
— Пронченко? А де він?
— Ти газети читаєш? Чув про останній Пленум? Обрали секретарем ЦК по промисловості. Був у Придніпровську першим секретарем обкому, тепер у столиці. І перший, про кого він згадав, знаєш, був хто?
— Мабуть, ти?
— Без жартів. Я, брат, сам уже перекочував до столиці давненько. Не подавав голосу, бо не знав, куди б тебе можна... А Пронченко відразу згадав про тебе. Все знає: і що ти доктор, і що в університеті, і що любиш Айгюль занадто... А жінок любити на шкоду справі не слід. Це забороняється... Ну, то Пронченко й сказав: кращого організатора для цієї справи, ніж Карналь, я, мовляв, не знаю. Знайти, запросити й запропонувати!
— І це доручено тобі?
— Усе може бути. Начальство ніколи не поспішає. Воно думає, радиться, збирає думки. А я скік — і вже тут. Випередити начальство бодай на годинку. Знаєш: є така категорія людей, звуться помічники. То вони все знають хоч на п'ять хвилин, а раніше за своїх начальників.
— Чий же ти помічник?
— Персонально нічий. Взагалі ж помічник у науці. Для вас, світил, стараюся. Наука потребує нагляду, контролю, спрямування. Неконтрольована наука перестає виконувати свої завдання перед суспільством і державою. Вченим тільки дай свободу— всі кинуться працювати над фундаментальними проблемами. А нам давай прикладні знання! Щоб ми їх уже сьогодні застосували й мали від них зиск! Фундамент фундаментом, але ж і користь повинна бути. Так? Все так. Але й занадто суворий контроль перешкоджає науці розвиватися. Тому посередині стоять такі, як я. Буфери, амортизатори. Ми приймаємо поштовхи й удари з одного й другого боку. Тому ми ТОЕСТО-шкурі. А може, тому, що ми товстошкурі, ми й стаємо буферами? Тебе Пронченко хоче знайти тут, у столиці, а мене знайшли аж у Одесі.
Карналь насилу втримався, щоб не спитати: "Хто ж знайшов?", Кучмієнко не помітив цього, був надто захоплений процесом мовлення:
— Є тут тимчасовий оргкомітет, я його очолюю. Вся кібернетика в моїх руках, всі корисні люди на замітці. Так що ти не турбуйся і, коли тобі запропонують, бери все в свої руки! А спитають мене — відрекомендую як належить!
— Нічого не розумію,— зітхнув Карналь,— ти пропонуєш чи прийшов повідомити, що можуть запропонувати? І що це за комітет у тебе в руках?
— І те, й друге, і третє! Вважай, що я висловив офіційну пропозицію.
— А коли я відмовлюся? Це ж не мій профіль, і взагалі... Кучмієнко довго дряпав нігтем по шкіряній оббивці крісла,
спробував по-давньому тріпнути волоссям, але це вже в нього не виходило, та й не личило якось йому те стріпування, тому він тільки повів головою, якось навкосяк, лукаво примружився до Айгюль, але не губив з кута свого зору й Карналя.
— Що я тобі скажу? Але це по давній дружбі... На твоєму місці я теж... Ну, може, й не відмовився б, але... Вагання були б, і неабиякі... А може, й відмовився б. Бо теорія що? Теорія — це все. Коли чоловік ухопив теорію за хвоста, то, вважай, що має цілу жар-птицю в руках! Кому воно дається? Одному з мільйона або з ста мільйонів! А практиків хоч греблю гати! Я вже в університеті помітив, що ти чистий теоретик. Тоді воно видавалося трохи смішним, а тепер бачу — велике діло! Ще в тебе буде й буде. А от я залізний практик. Моя Поліна так мені й каже: ти думаєш, каже, я б кинула свого механіка, якби не побачила, що ти практик? Механік і валюту привозив, і закордонне шмаття, і мужчина був хоч куди. Зате в тобі сила! А жінки, мовляв, силу ставлять над усе. Ну, моя Поліна — філософ, а я справді практик і організатор. Я тобі організую хоч чорта — не те що кібернетику! Ця штука, яку задумав Пронченко у нас в республіці, вона через років десять-п'ятнадцять, знаєш, як прогримить! Але тоді Пронченка ніхто й не згадає, бо подавати ідеї — то його партійний і службовий обов'язок. Гримітиме керівник! І всі нагороди й звання — йому. Так що думай! А не захочеш — виручимо! Переконаємо на-! чальство, що чиста наука без тебе ні руш, назвемо іншу кан-" дидатуру. Все може бути. Можу й я засукати рукава та...
Карналь відкоркував пляшку "Цінандалї", налив у келихи.
— Коньяку не тримаєш? — спитав Кучмієнко, нюхаючи ви-* но.— Заради зустрічі можна б і міцнішого! Буфети в тебе такі — чорта можна тримати!
Карналь приніс коньяку. В нього завжди було все, хоч сам пити й не любив. Але часто забігали артисти з театру, іноді заходили і його колеги, Айгюль любила частувати гостей і завжди дбала, щоб кожному щось було в них до смаку.
— Коньячок славетний,— розглядаючи пляшечку "Гремі", поцмокав Кучмієнко,— я особисто надаю перевагу вірменським, але грузинські теж є славні. Особливо цей "Гремі". Де дістав? Його ж у магазинах чортма. То за що вип'ємо? Думаю, за тебе все-таки.
— Ти гість, за тебе й п'ємо,— сказав Карналь.
— Давай взаємно. Перескакав ти мене все-таки. Як воно вийшло, досі не можу збагнути, а перескакав! Таке життя! Один ночей не спить, згорає на громадській роботі, віддає себе всього ідеї служіння, а другий, дивись, ходить собі, задачки рішає—і вже коли не академік, то доктор, лауреат, а там і Герой! Чудасія! Але життя довге! Ох, і довге! Як поглянеш назад, аж страшно. Тобі буває страшно, Петре Андрійовичу? У аас же війна позаду — чого тільки не було! Тепер же повно народу, який і не нюхав війни, а рвуть землю в тебе з-під ніг! Вже вони вчені," вже вони міністри, вже вони депутати й кандидати! А нам що? Рядок в анкеті — "Участь у Великій Вітчизняній". Добре, що хоч рядок лишили. А скоро й анкети знищать. Все щоб як за кордонами. Ніяких анкет, ніяких заслуг, ніяких минулих подвигів. Мовляв, що заробив сьогодні, те й маєш. І ось коли ти відмовишся взятися за організацію цього нового діла, то, думаєш, хто вхопиться? Молоді! Галузь молода, публіка туди теж посуне молода та зелена! Ці хлопчики на ходу підметки рвуть! Але ж і ми ще не старі з тобою! Мені сорок, а тобі ще менше! Коли ж і не очолювати та просувати! Відмовишся — то виручу! Візьмуся й не осоромлю! Ти ж мене знаєш!
— Ти, мабуть, не читав Цезаря? — спитав Карналь, вже знаючи відповідь Кучміенка.— У нього в записках про громадянську війну є розповідь про те, як він, перейшовши Рубікон і захопивши Рим, запропонував сенату сумісне правління державою. "Та коли ви з страху ухилитесь,— сказав він сенатові,— то я не стану вас змушувати й правитиму державою особисто сам".
— Церазем мене хочеш підкосити, Петре Андрійовичу? — вдоволено гмикнув Кучмієнко.— Підкошуй, підкошуй. У мене на твого Цезаря часу не вистачає. Для моєї професії ніякі Цезарі не потрібні. Я організатор наукні Ти не хочеш ним стати, тоді я тебе організовуватиму! Взаємовиручка в бою!
Так він і пішов того вечора від Карналя переконаний у своїй потрібності й незамінимості, а згодом, коли вже було зовсім пізно, Карналеві подзвонили з ЦК і сказали, що з ним говоритиме Пронченко.
Мав так само молодий, хоч трохи й утомлений голос, пам'ятав досі їхнє чаювання в університетському гуртожитку, виявилося, що підтримує зв'язок з професором Ремом Івановичем, досі Карналеві не набридав, бо відчував себе провінціалом порівняно з ним, столичним жителем. Розмова була довга, напівжартівлива, товариська, коли ж Пронченко запросив Карналя завітати до нього на роботу для вах<ливої розмови й Карналь сказав йому, що вже поінформований про зміст тієї майбутньої розмови, і сказав також, ким і як поінформований, Пронченко не те що здивувався, а якось розгубився. Ще Карналь додав, що в ЦК його не пустять, бо він безпартійний. Цього Пронченко не зміг зрозуміти.
— Чому ж?—спитав майже різко.— Гординя напала? Запишався високими званнями? Ждеш, поки партія проситиме? Поклонів хочеш? Партія ні перед ким не кланяється, запам'ятай, Петре Андрійовичу. А тобі без партії негоже. Не зможеш на повну силу працювати, не розкриєш усіх своїх здібностей. Чоловік ти здібний — в цьому вже всі переконалися.
Карналь пробурмотів, що не знає, хто б його рекомендував з тих, що давно знають. Фронтових товаришів якось не наважувався питати про це, а з післявоєнних...
— А ось я попрошу Рема Івановича, і вважай, що одна рекомендація в тебе вже є. Решту знайдеш сам. Не був би я секретарем ЦК, то теж дав би. Тільки щоб не загордився.
Коли йшов до кабінету Пронченка, його помічник (чи думалося тоді, що й сам матиме колись помічника?) півголосом порадив Карналеві: "Ви, будь ласка, не затримуйтесь, тільки про справу і якнайкоротше".— "Гаразд",— пообіцяв Карналь і підвів помічника. Бо Пронченко і не думав його відпускати. Про справу говорити не став, показав кабінет, показав десять телефонів, які дзвонили мало не щосекунди, розвів руками:
— Хоч плач, хоч скач! І ось так уже, знаєш, скільки років? В університеті був просто рай. Згадую з моєю Веріко, як щось давньогрецьке, чи що. В області? Не легше, ніж тут. Навіть важче, коли хочеш. Бо там відповідаєш за все. Літо, починаються шкільні канікули, поруч Дніпро, а вода глибока. І ось — тонуть діти. Що я можу? Викликаю завоблнаросвітою: "Погано інструктуєте вчителів і вихователів!" Починають інструктувати краще, а діти тонуть! Уяви собі: втопилася дитина.