Поза всяким сумнівом, це не був дзвінок сестри чи когось із її знайомих. Нахаб, які б очікували відповідь більше ніж п’ять-шість секунд, у неї не було. Піймався на думці, що попри екстремальну ситуацію, я залишався абсолютно спокійним. Подальші мої дії немовби виконувалися кимось іншим, а Я був тільки свідком. Зайшов у сіни і зняв з цвяха ключі від квартири сусідів, і вже там набрав на мобільнику Костин номер. Він озвався негайно. Моє повідомлення скоріше нагадувало текст телеграми. Дослухавши, Костя поцікавився:
— Звідки ти телефонуєш?
— З квартири сусідів, яких немає вдома.
— Правильно, що не зняв трубку і що телефонуєш з іншого помешкання. Той кент на даху скоріше за все, підслуховувач, а труба — уловлювач звуку направленої дії. З цієї ситуації можна зробити висновок, що по тебе приїхали ті ж самі люди, що й по курортника. Бач, моя провокація вдалася.
— А мені радіти з цього?
— Швидко називай адресу… — Костя замовк і, мабуть, став записувати.
Коли я сказав останній орієнтир: зупинка Кишинівська, він знову озвався:
— Це недалеко.
— А як бути мені?
— Двері надійні?
— Металеві. До того ж їх двоє: вхідні в спільний коридорчик і квартирні.
— Не озивайся на дзвінки і не вмикай світло. Скоріше за все, вони не знають, що ти вдома, і очікують, коли в квартирі спалахне світло або прозвучить голос. — Мить він помовчав, а тоді додав: — У тебе є передчуття…
— З чого ти взяв?
— Та ти ж запитував, де можна придбати… Ага, ще: постав мобілку на вібратор.
— Може, мені в міліцію?..
— Обійдемося без міліції. Бувай.
Помешкання сусідів мало дві кімнати й кухню. Вікна з кімнати і кухні виходили в торець будинку, зі спальні — на протилежний його бік. Не вмикаючи світла, я оглянув простір з двох боків. Де-не-де з’являлися і зникали постаті людей. З вікна спальної було видно центральну магістраль, яку частково затуляв одноповерховий будинок супермаркету.
… На майданчику перед будинком було без змін. І тут біля вхідних дверей з’явився молодий чоловік — мешканець багатоповерхівки — і одразу ж з машини "швидкої" вийшли двоє в зібганих зелених халатах. "Гицелі прийшли по безпритульного собаку", — майнуло в голові. Вони перекинулися словом з тим, що натискав кнопки на номерному замку, і зайшли слідом за ним. По хвилі почулося гудіння. Судячи з тривалості звуку, ліфт піднімався на якийсь із горішніх поверхів. Раптом гудіння увірвав звук дверного дзвінка. Дзвонило довго, по якомусь часі дзвінок повторився. Тим часом чоловік на даху будинку навпроти не зводив з мого вікна свого пристрою. Після третього дзвінка, який тривав чи не хвилину, "гицелі" пішли. Крізь фіранку я бачив, як вони вийшли з парадного і попрямували до машини. Це були справжні гевали. "Чогось їм не вистачає? — майнула думка. — Ага, довгої тичини з петлею на кінці". Коли вони зайняли місця в кабіні, машина просіла. "Авжеж, призабутими навичками з боксу тут не обійдешся, — знову майнуло в голові. — Потрібен пістолет. Щонайменше". З усього, в машині, крім тих двох, нікого не було. Раптом моя уява намалювала мені салон зеленого авто, в якому тулилися і скімлили зо два десятки собак — великих і маленьких, облізлих і пещених. "Хай йому чорт з такими асоціаціями!", — подумав я.
Чоловік на даху відклав трубу і підніс до вуха руку, мабуть, з мобілкою. Потім знову спрямував трубу, але вже на засклений балкон. Якби я дивився телевізор, то якісь полиски або звук він засік би.
Знову майнуло в голові, що я перебуваю в ролі свідка, а не головного учасника події. Не чути було в мені й мого звіра-охоронця. Отже, здоровані в машині, та, мабуть, і той на даху — звичайні люди. Темний, який побував тут до мого приходу, з усього, участі в акції не брав. "З’явиться Костя чи ні, а я мушу готувати втечу", — майже почув голос, який належав мені і водночас комусь іще. Подальші мої дії нагадували добре обміркований план. Хоча думати було ніколи. Я зайшов у ванну і зняв електродріт, на якому моя сестра розвішувала випрану білизну. Його було кілька рядів і всередині він мав сталеву струну. Моя сестра захоплюється в’язанням всіляких мережив-накидок, використовуючи сіру сурову нитку. Я взяв і бухту того прядива. Тоді пішов у помешкання сусідів і прив’язав дріт до батареї під вікном спальні. Вузол зробив бантом, до кінчика якого прив’язав нитку. Потім повкидав у сумку, в якій було всього кілька книжок, свої туалетні речі і поклав її під вікном сусідської спальні. Перевірив про всяк випадок міцність дроту — з усього він витримав би ще два по вісімдесят кілограмів.
Коли я знову зайшов на кухню, то побачив крізь фіранку, що на подвір’ї вже світиться. "Швидка" ж стояла під деревом, куди світло ліхтаря ледь досягало. Крізь скло все ж проглядалися двоє людей, один з яких — водій притулив праву руку до вуха, очевидно, розмовляючи по телефону. Довгенько розмовляв, а тоді вони випхали свої дебелі тіла з машини і попрямували до входу в будинок. Один з них тримав якийсь предмет, схожий на ножиці. Коли вони вийшли на світле, я впізнав у тому предметі щипці для перекусування арматури. "Хай би ви подохли! — подумав я. — Що ж ви будете тут перекушувати? Адже ніде немає жодного навісного замка". Раптом мені стало млосно. Я уявив, що станеться з квартирою моєї сестри, коли ті двоє повиламують двері. Тим часом гевали зупинилися біля замкнених вхідних дверей. Очікували, коли хтось із мешканців зайде або вийде. І тут у кишені завібрував телефон. Я швидко вийшов до сусідів.
— Ми вже тут, — почувся в мобілці Костин голос.
— Де?
— Біля супермаркету — червоне авто відомої тобі марки.
— Кілери — біля парадних дверей, — сказав я. — Очікують, щоб хтось відчинив.
— Без паніки! В їхній машині хтось залишився?
— Не думаю.
— Код замка? — Почувши код, Костя ще раз сказав: — Без паніки, — і вимкнув зв’язок.
Я знову поспішив у помешкання сестри і зазирнув у фіранку на кухні. Спостерігач на будинку навпроти був на своєму місці, а двоє курили біля парадних дверей. По хвилі з-за рогу будинку вийшла якась жінка; в руці тримала пакет з продуктами. Наблизилась до дверей, набрала код і увійшла в будинок. За нею слідом — кілери. "Ось і все, — подумав я. — Боже, що вони тут накоять!" Я поклав ключі від квартири сусідів у шухлядку на кухні, де зберігаються виделки й ложки. Моїм наміром було замкнути сестрину квартиру, тоді, зайшовши в сусідську, зачинити двері зсередини і спуститися з третього поверху. А там смикнути за нитку і розпустити бантик дроту. Таким чином я намагався втекти, не зоставивши сліду. Востаннє визирнув на подвір’я і раптом побачив чоловіка, який щось робив біля бензобака "швидкої". "А я сказав Кості, що в машині нікого немає…" — подумав. Тим часом чоловік, пововтузившись біля бензобака, неквапом пішов у бік дитячого майданчика. Водночас з-за рогу будинку вийшли двоє — в одному я впізнав постать Бакса, другий — високий тримав якесь знаряддя, схоже на автомат. Вони попрямували до парадного і, набравши номер, зайшли. Далі все розгорталося дуже стрімко. Почувся тупіт на сходах і з будинку вискочили двоє в зелених халатах. Вони кинулися до "швидкої" і як тільки опинилися в кабіні, чоловік, що який сидів лавці дитячого майданчика, черкнув сірником і пішов геть. З того місця побіг вогник у бік машини. За якихось десять секунд, коли "швидка" вже рушала з місця, стався сліпучий спалах, а потім пролунав вибух. По миті машина обернулася на велетенське багаття. У просторі між двох висоток стало видно як удень. З того пекла викотилися дві палаючі кулі і, покачавшись по землі, вклякли. Рука моя потяглася до вимикача, щоб увімкнути світло, та раптом я усвідомив, що десь є той, хто привів найманців, і що він зараз спостерігає за тим, що сталося; наприклад, з якогось із численних під’їздів будинку навпроти. Він мусить знати також, що вікна помешкання моєї сестри виходять на подвір’я, а не на вулицю. Я вийшов у коридор, замкнув двері сестриної квартири, тоді зайшов у помешкання сусідів і зачинив двері з англійським замком. Дістав із сумки рушник і, намотавши його на руку, став спускатися. У вікнах спалень другого і третього поверхів не світилося. Та й навряд щоб хтось із мешканців дивився б у цей бік. Очі всіх, скоріше за все, були прикуті до вогнища на подвір’ї. А якби побачили чоловіка з сумкою через плече, що спускається по линві з третього поверху, напевне, потелефонували б у міліцію. Торкнувшись ногами землі, я посмикав сурову нитку і скоро дріт з ниткою упав і я сховав його в сумку. Єдиний слід, що залишився, було не до кінця причинене вікно, але більшість вікон у будинку також були прочинені. Усе це зайняло в мене всього секунд десять-п’ятнадцять.
… Перед тим, як завернути за ріг супермаркету, я озирнувся і розпізнав Бакса і високого чоловіка, які щойно вийшли з-за рогу висотки; за ними йшла жінка з тим самим пакунком. Ще півхвилини тому вони застали б мене висячим на дроті. Тим часом з протилежного торця висотки прямував чоловік, схожий постаттю на того, хто порався біля бензобака "швидкої".
Перед супермаркетом стояло з півдесятка авто і одне з них червоного кольору. Порівнявшись з ним і завваживши, що воно порожнє, я попрямував до магістралі. Раптом почувся слабкий свист. То озвався той, що вийшов з протилежного торця будинку. Він був одягнений у все сіре і здавався згустком сутінок. Та коли наблизився, я впізнав у ньому Костю.
— Де ти взявся? Ти ж з будинку не виходив! — сказав він, подаючи руку.
— Не так питання треба ставити, — відказав я. — Треба запитати: куди тобі подітися? Цього разу, дякуючи Богові, пронесло.
— Наступний раз може настати для когось іншого, а не для тебе. Після того, як у "новинах" покажуть як горить зелена "швидка медична допомога".
— Покажуть згарище, — зауважив я.
— Ні, таки багаття, і вибух. А також водія й пасажира, що згоріли. — Костя витяг з кишені відеокамеру. — Ось тут усе зафільмоване. Диски я надішлю у два-три телеканали, а один — отому мисливцю, хай йому грець. Дивись, і пропаде бажання на нас полювати… Не в нього, звісно, а в тих, хто над ним. Ага, сідай на маршрутку і мотай на Лузанівку. Зараз підійдуть люди, яким тебе бачити не слід. Як і тобі їх… — Раптом Костя розпустив змійку на моїй сумці і вкинув у неї щось важкеньке. — Про всяк випадок… — сказав. — Обойма повна.