– Нащо бабі те дзеркало – баба й так знає, що гарна!
Луці захотілося обійняти стару, але він стримався.
Жигулик жваво мчав по нічному шосе на захід, шпаркий вітер вірно вигонив з автівки бодай натяк на передранішній сон, шолом з тріснутим плексигласом дозволяв Луці тиснути на педаль без остраху. Гостинну михайлівську стодолу він залишив по опівночі, тому подрімати слід було перед дорогою, Лука й примостився на задньому сидінні, вкрившись подарованим бабою Варкою кожухом, але знав що не засне й не заснув. Згадував Оксану, їхнє давнє, сповнене щасливих клопотів життя, Бориславчика, який змалку бавився не іграшками, а татовими інструментами, яскраву поїздку в Туреччину, де малий не вилазив з моря, його мама насолоджувалась млосним байдикуванням, а Лука по-дурному нудьгував за рідним Рожищевом. Коли це все зруйнувалося, коли тріснула, розбилася тендітна кришталева ваза їхнього сонячного світу, і головне – хто її розбив? Хто!?
Залишаючи Михайлівку, він благополучно минув усі ймовірні блокпости й засідки поліції: Рожищів об'їхав ґрунтовкою поза Піщаною Слободою, перетнув рідні Підгірці, далі, покладаючись на високу прохідність незрадливої двійочки, пірнув у Межиріцький ліс, перескочив через залізничний переїзд і без пригод виїхав на київське шосе. В Миронівці звернув на Рокитне, до Білої Церкви під'їхав ще поночі, але це лише тому, що восени пізно розвидняється.
Першу половину дня Лука не вилазив з-під "парасолі" вірного Жигулика, загнавши його в глухий кут між неохайно побіленими огорожами якихось двох підприємств на околиці міста. Годині об одинадцятій відчув лютий голод і пошкодував, що не взяв у баби Варки ніякого сидора, добре, хоч здогадався кинути на сидіння півторалітрову пляшку води – водою голод і тамував. Гайнуючи час, розшукав між безладно накиданого мотлоху портрет Бориславчика, здавалося – яскраво вбраний дев'ятирічний синок під засніженою ялинкою усміхається до татка підбадьорливо. І лише по обіді Лука віддався мистецьким вправам.
Звісно, грим зручніше було б наносити в хаті, та "візажист-аматор" не знав, який вигляд матиме його обличчя після дороги й тривалого чекання, тому в таїнство макіяжу вирішив поринути безпосередньо перед виходом на люди, себто ближче до вечора. Дзеркало баби Варки було старим і тьмавим, похмурий жовтневий день, як і належиться жовтневому дню, світлом не осипав, утім Лука сподівався, що саме ця обставина й приховає певні огріхи його праці.
Аби хоч якось убезпечити Жигулик від викрадення, Лука висмикнув і пхнув у кишеню центральний провід, звів комір чорної шкірянки й нахиливши голову пошкандибав до зупинки, яку бачив, коли заїжджав між огорожі. Люди, що очікували маршрутку, підказали йому, як доїхати до вулиці Софії Білицької, в автобусі хтось поступився інвалідові з ковінькою місцем, тож до своєї зупинки Лука доїхав майже з комфортом.
Вулиця Софії Білицької виявилась тихим, щільно заселеним котами й запаркованим легковиками провулком, що відбруньковувався від однієї з центральних магістралей міста. Пройшовши ним кроків з п'ятдесят, правдоріз наблизився до старого двоповерхового будинку номер вісімнадцять, на простій цегляній стіні якого, біля металопластикових дверей сяяла вишуканістю вивіска з написом ТОВ "Київщина-агро". Центральний офіс. І нижче: години роботи: 9.00 – 18.00. Лука подивився на годинник. Годинник показав 17.30. Я досконалий! – іронічно усміхнувся правдовидець.
Походжаючи неподалік від будинку номер вісімнадцять, Лука глипав на його вікна й думав, що ось, за одним із них працює Оксана, що скоро закінчиться робочий день і вона піде додому, де на маму чекає дорослий син Борислав. Хоча, чому це він її чекає, може він десь навчається, може живе в іншому місці, може він уже одружений врешті-решт! Може вдома на Оксану чекає не син, а… може вона сама вийшла заміж? Від цього, такого несподіваного, але такого очевидного припущення правдовидець відчув нудоту, тіло пройняв холодний піт – накочувався напад непритомності. Лука підступив до будівлі, присів, відчувши спиною шорстку їжакувату "шубу" вохряної стіни. Хоч би не впасти! – але цього разу зомління минуло швидко й навіть без звичних видінь. Лука зробив кілька глибоких видихів, перед очима поступово розвиднилось.
Чому ти вирішив, що маєш право втручатися в життя жінки, з якою з власної ж волі розлучився? Хто ти такий? У чому ти її звинувачуєш — що цілувалася в автівці з шефом? Великий клопіт – надавав би ляпасів, наполіг, аби поміняла роботу й продовжували б собі жити як жили! Як живуть сотні тисяч подібних подружніх пар! То ти роздмухав усесвітній огром, завдав травми бідолашному хлопчику й ось приперся… чого? Що ти збираєшся почути? Чому ти вирішив, що вона зобов'язана тобі відповісти?
Годі! Годі! – спробував зупинити несподіваний напад самоїдства. Слово. Хочу почути одне єдине слово. І все. І піду. Годі, он люди вже виходять зі свого "Центрального офісу"!
Він упізнав її миттєво. Хоч і наповзали ранні осінні сутінки. Хоч і минуло чотирнадцять років. Хоч вона й не помолодшала. Оксана вийшла в елегантному світло-сірому плащику з темним атласним вилогом і в сірих – під колір плащика, чобітках, сріблясті, не такі розкішні як колись, але цілком "рідні" кучері увінчував делікатний капелюшок під колір вилога. Ті ж різьблені ніжки лише ледь потовщали в литках, ті ж пухкенькі вуста й кирпатий носик на обличчі, що ледь-ледь округлилось. Майже той таки, звабно перехоплений паском, стан.
Його колишня дружина кивнула на прощання жінці, з якою вийшла з дверей Товариства й діловито запрямцювала хідником у напрямку пожвавленої магістралі. Злякавшись, що зараз же її втратить, Лука наліг на ковіньку, та враз Оксана зупинилась біля мініатюрного жовтого Фольксвагена й дістала з кишені ключі.
– Оксано! – вигукнув немолодий кульгавий чоловік з ціпком у руці, в заяложених джинсах і старомодній шкіряній куртці, що висіла на похилених плечах мов на вішаку. Давно не стрижена голова викликала підозри, що чоловік — безхатько.
Почувши його голос, жінка здригнулась.
– Лука?.. Луко, що ти тут робиш? Царице небесна, ти мене вистежив! Нащо, нащо ти це зробив? – я стільки зусиль доклала, щоб ти мене не знайшов!
– Всього одне питання! – благально простягнув руку Лука. – Він над усе боявся, що колишня дружина сяде в жовтий Фольксваген і поїде назавжди. – Одне коротке питання і я піду!
– Нічого мені з тобою говорити! – гірко проказала Оксана й натиснула кнопку на ключі – впізнавши хазяйку, легковичок радісно заблимав фарами.
– Не їдь! Будь ласка! Бачиш, я з костуром – не наздожену! – його гіркота наче воліла перегірчити її.
Перехожі починали озиратися. До того ж, як і розраховував Лука, його всебічно досконала "колишня" просто не могла знехтувати проханням недужого.
– Сідай! – наказала, вказуючи на дверцята автівки. – Та хутко – справи в мене!
– Оксано! – схвильовано почав Лука вже в тісному салоні Фольксвагена. – Скажи… тоді… ну, ти знаєш коли… Тоді, в ті часи і взагалі… того вечора… Чортяка, коротше: ти зраджувала мені чи ні?
– Господи! І заради цього ти приїхав?
– Просто скажи: так чи ні, було чи не було, і я піду… Ні – ще дозволиш мені зустрітися з сином!
– Зустрітися з сином? Гадаєш – Борислав палає бажанням зустрічі? – її гіркота прагнула здобути реванш.
– Просто скажи: було чи…
– Ні! Ні! Ні! Ніколи нічого не було – я тобі не зраджувала й з Лососевим у засос ніколи не цілувалася – ні в Лексусі ні поза Лексусом! Задоволений?
Лука відкинув голову й заплющив очі. Мовчанка тривала так довго, що світлофор при виїзді на пожвавлену магістраль встиг обійти повне коло світлових знаків: червоний, жовтий, зелений.
– Е, заснув? – Нагадала, що він не вдома, Оксана. – Царице небесна, що з твоїм обличчям – ти наче мрець?
– Маєш рацію – Лука відповів голосом, який вона не впізнала. – Я справді мрець! Добровільний…
Він підтягнув рукав куртки й показав їй шкіру на зап'ястку, вище рукавички:
– Бачиш?
– Господи, це гангрена!?
– Я синяк, Оксано! Правдоріз. Ультрамарин. Блюз! І щойно я довідався…
– Не може бути. Цього не може бути – всіх синьошкірих давно… А обличчя?
– Грим! До речі, зараз на мене полюють усі спецслужби країни – хочуть знебарвити, а я… поки ще здатний відрізнити… хотів почути від тебе…
– Почув?
– Почув… – Їхня спільна гіркота, гіркота їх обох, гіркота кожного з них кинулась на гіркоту іншого й обидві зчепилися в лютому непіддатливому двобої. – Почув, але… але це неможливо – я ж сам бачив вас у тому триклятому легковику!
– То ти не віриш навіть власній синявості?
– Вірю! Дуже хочу вірити, але… той випадок у міліції. Тоді ти так правдиво…
– Брехала? – закінчила його речення Оксана. – Її гіркота тріумфально здійняла руки над повергнутим суперником. – Кохала тебе до безтями, тому й брехала. Боялася за тебе. Хіба таке складно зрозуміти? Як на мене, то це найочевидніша річ!
Лука сидів зовсім розгублений. Раптом ляснув себе долонею по лобі:
– Чортяка, я забувся про Гордієнка! Щойно зробившись синім, я все думав про тебе, думав про недосяжного Лосося, я всі мізки виїв собі тими думками, але мені зовсім вилетів з голови старий Гордієнко! А якщо припустити, що він збрехав…
Звіддалік долинуло дражливе завивання поліцейських сирен.
– Твої?
– Мої! Якщо можна… Переїдь, будь ласка в інше місце – будь-куди, аби лишень подалі звідси – певно мене запеленгували з супутника.
Оксана завела Фольксваген і тихо рушила до виїзду на магістраль. Коли вони вже котили головною, з іншого напрямку на вулицю Софії Білицької голодними хортами метнулося кілька поліцейських авт.
– Я мушу зустрітися з Гордієнком! – сказав Лука, коли легковичок зупинився біля скверу, з кленів якого на скло автівки сипонуло цілою пригорщею жовтого листя. – Я мушу з'ясувати все до кінця – розібратися з цими чортячими Лексусами! І тоді…
– Що тоді?
– Тоді… тоді знебарвлення й… Скажи мені ще одне: ти… м-м-м… Ти заміжня?
– А-а – тобі ж не можна казати неправду! – її переможна гіркота потроху насочувалась іронією. – Ні – ми з Бориславом удвох.
– Я хочу зустрітися з сином!
– Не раджу…
– Це ж чому?
– Розумієш, Борислав виріс без батька і… В розпал того істеричного полювання на правдорізів хлопець вступив до ватаги антиправдистів.