Зачали навіть оба перечитися. Вкінці панотець дав спокій тій справі, лишаючи її на другий раз. Постановив обдумати собі на самоті це питання так виразно, щоби Неважук його вирозумів докладно. На тепер перейшов панотець до іншої матерії, бо на вечерю ще було час.
— А мене би так приймили до воська, якби я подався? — сказав панотець і прижмурив трохи очі, щоби йому було легше фантазувати.
У його думках виринає неначе з-під землі ціла компанія війська. Стоїть у два ряди. Панотець, ніби капітан, ходить перед першим рядом і сварить. Зачинав від крайнього. Його сварить за те, що гудзики зле пришиті. Другого — за те, що рушниця негаразд вичищена. І так кождого аж до останку. Потім дає команду: "Керт ойх!" (Кругом! (Нім.)) — переходить на другий бік і має вже другий ряд напереді, а перший ззаду. Знов зачинає від крайнього.
Але Неважук не здогадувався, які мрії гуляють у панотцевій голові при повищім питанні. Він бере річ по правді й так також відповідає на панотцеве питання.
— Та куди вам, панотче, до воська? Ви вже старенький, а там треба молодого.
— Що то старенький? — дивується панотець. — Я ще потрапив би!
Він думає "сварити", але не каже цього вголос. Та Петро Гаєвий зливає його студеною водою. Підсміхається якось хитро й каже:
— Нас, панотче, муштруватимуть уже отам, на цвинтарі.
— Я ще не хочу вмирати, — говорить панотець і попадає в легкий сум.
Потім нагадує собі, що вже час на вечерю. Відходить, але не забуває сказати Неважукові, аби завтра прийшов.
Та Павло Гаєвий не був рад із панотцевих відвідин. Він таки крикнув панотцеві навздогін:
— Адже ж ваш Іван також служив при воську, нехай панотець його випитаються!
Цілу ту подію бачила Пазя з-за дверей, затямила собі кожде слово й понесла те все до їмості.
А панотець вертався сумуючи. Йому ще досі не приходила ніколи думка про смерть. Як же? Він — "пестій долі" — та мав би вмирати?! Так-таки покинути цей світ і лягти в могилу? Дивно! Одначе натяк Гаєвого про смерть не давав йому супокою. Дійсно, панотцеві літа вже не віщують довгого життя. З другого боку, панотець чується зовсім молодий. Життя перейшло йому дуже легенько, тож він і не чув його тягаря на собі. Воно так небагато дало панотцеві змісту, що здавалося ще дуже коротеньким. Буцім панотець недавно лиш зачав жити. Правда, сварив уже всякого, навіть малу дитину сварив і чужу чуженицю, французьку бонну. А все-таки не хотілося панотцеві вірити, що на цім та вже й кінець.
Панотець затямив собі слова Гаєвого про Йвана. Це справді було би не зле випитуватися Йвана. Йому ж можна було завдавати ще ті самі питання, що вже на них відповідав Неважук. А попри те, хто знає, чи не вдалося б звідати й за такі речі, за які Неважук не знав.
Із такими думками пішов на другий день панотець до стайні. Одначе Йван, як звичайно, показався супроти панотця свинею. Хоч у якій делікатній формі ставляв панотець свої питання, отже-таки не одержав на них відповіді. З Івана було тільки й бесіди, що:
— Ідіть питайтеся його (ніби капітана), чого ви моєї голови причепилися?
Панотець розсердився:
— Я його питаюся, як чоловіка, а він...
— То не питайтеся, — перебив Іван.
— А я, бігме, скажу їмості, як ти мене тут честуєш!
— То кажіть! Чи я бороню?
— Та ми з тобою, Йване, шлюбу не брали, можемо розлучитися.
— А хоч би й сьогодні, то я не дбаю.
Він таки не дбав. Такий був завзятий, що був би йшов на очевидну смерть, а не вмів нікому стерпіти.
Уже як панотець відходив від нього, то він таки не переставав відказувати. Проклинав ніби себе самого:
— Аби мене шляк трафив з такою роботою. Бодай же я до завтра не діждав!
Панотець ішов лютий і засоромлений. Але його вдача хутко забувати те, що йому немиле, стала йому й тепер у пригоді.
Ще минуло кілька день. Сльота не переставала, очевидно, рік був якийсь незвичайний. Так як та вогкість прошибала всякого аж до самих костей, так само нудьга добиралася вже до найвитривалішого. Від позіхання аж роти людей боліли. Всі поробились якісь заспані, ліниві, ледве ноги за собою волочили. А Юзько, той, що пошту приносить до панотця, та лінувався вже до хати входити. Він мав наказано подавати пошту завсіди до рук їмості. Виконував цей наказ досі бездоганно, а тепер озьми та ткни всі письма панотцеві в руки. Лиш через те, що побачив панотця надворі та не хотілось йому потягнутися ще кілька кроків до кухні. Не підозрівав Юзько, якої біди накоїть своїм непослухом їмостевому наказові!
Панотець побачив лист, до нього заадресований. Розпечатав його й прочитав. Своїм очам не вірив, читав ще раз. Потім свиснув аж тричі й побіг до кухні.
— А ходи ж сюди! А ходи ж! — говорив борзенько до їмості.
Їмость глипнула на нього й перелякалася, бо панотець був блідий.
— Що сталося?
— Та кажу ж тобі, ходи сюди! — говорив панотець і скривився так, неначе його боліло в животі. Як прийшли, то панотець подав їмості письмо:
— На читай!
А як їмость читала, то панотець приповідав і свистав:
— Фть! Ой-ой-ой! На! Маєш! Твій син! Фть! Я казав іти на теологію. Коли ж бо ні! Ніхто мене не послухає. Фть!
Писала Галя й зять до коханих родичів, що Славко не поробив ніяких іспитів, що його свідоцтва не є ніякі свідоцтва, а тільки так собі кусник паперу, записаного Славковою рукою, що він не думає братися за науку, бо не має до того покликання. Та зате тут, у Занозові, є вчителька — панна Броня Смажак, що вона вподобала собі Славка, а він її, що вже обоє дали собі слово подружитися. Усе в найбільшім порядку, не достає тільки молодятам до щастя дозволу й благословенства родичів, бо свій дозвіл Галя й зять уже дали заздалегідь. Нехай же кохані родичі спроможуться на якнайбільший поспіх та передадуть свою думку про цю справу зустне або письменно.
Першою думкою їмості по прочитанню цього листа було: "А бодай же того Юзька дідько вхопив! Саме тепер він мусив доручити пошту панотцеві!"
Їмость була зла, але на Юзька. Коли б не він, то Славко міг би оженитися тричі й панотець не дізнався би про те. А так, не знати, що діяти: чи думати про молодого там, у Занозові, чи забавляти старого тут, у Вороничах? Але нехай старий тим часом дає собі сам раду, їмость же постановила займитися долею молодого. З такою постановою справилась вийти, щоби на самоті все гаразд передумати.
— Та куди йдеш? Куди йдеш? — кричав панотець, скривився, тріпав руками й підскакував хутенько на однім місці. До знаку, як та маленька дитина, що має наглу, потайну потребу, а не може найти пригожого місця.
— Іду відповісти щось на лист, — відповіла їмость супокійне. Панотець не переставав тріпатися й кривитися:
— А я казав іти на теологію. Коли ж бо ніхто не хоче мене послухати.
— Я виджу, що ти хочеш сваритися, а я тепер на це не маю часу.
— Але-бо я казав іти на теологію! — вередував панотець без упину.
— А може, ліпше до воська, там мав би-сь кого допитуватися, як там сварять?
По цих словах їмость вийшла. Замкнулась у Славковій кімнатці, що біля кухні, їй було Славка дуже жаль. "Бідолашний! — думала їмость. — Кілько він мусив зазнати мук лиш через те, що не хотів признатися, аби не засмутити матері! Пішов у чужі сторони, як бідна сирітка, та й рятувався, як міг; кинувся на шию першій-ліпшій".
Їмость усміхнулася жалісно при цій думці. Вона знала ту панну Бронцю. Властиво, не виділа її ніколи, але чула про неї дуже багато. Броня була навчителькою таки в цім повіті, завзятуща полька. Та попри те розходилася про неї велика неслава; вона буцім мала дуже близьке, недозволене знакомство з шкільним інспектором, а те знакомство не лишилося без "живих" наслідків. Інспектора перенесено аж на Покуття, а панна Броня через півроку та й попленталася за ним. На їмостин рахунок Броня та має бути навіть старша літами від Славка.
Ах, та ляшка проклята, вона відібрала її сина! Їмость сердилася.
І що ж тут діяти? У кого поради шукати? Коби хоч було з ким розмовитися.
Їмость знає дуже добре, що незабаром панотець жалуватиметься перед нею, шукатиме в неї потіхи. Перед ким же вона пожалується, хто її потішить?
Той Дибко, той Дибко! Ба де він тепер, що з ним діється? Чи хоч жиє ще на божім світі?
Увиджається він їмості все ще таким молодим, майже як її Славко.
Ніхто її не зрозуміє. Зрозуміла би тільки Потурайчинова мати. Якби так їмость її знала, пішла би до її бідненької хатчини та й сказала б: "І мені хотять відняти сина!" Більше не говорила б ані слова. Бо їмость не має того звичаю, щоби розповідати людям усі таємниці. Отже, тепер почуває потребу хоч трошечки відкрити своє серце. Вона знає, що ніхто її не годен порадити, що вона сама мусить найти якусь раду та й таки найде її. Але ця подія, така незвичайна, так міцно доторкнулась їмостиної душі, що конче-конче треба перед кимось хоч одно-однісіньке словечко сказати.
Бо чи подумана це річ, щоб її син зав'язував собі світ із такою ляшкою, що про неї й добре слово сказати годі? А Галя та й зять також, як ті нерозумні діти.
Він собі її вподобав!
"Де ж ти міг собі її вподобати?! Ти вподобав собі її достоту так, як та бідна сирітка мусить уподобати собі службу в дворі, коли дома нема що раз укусити!"
Невже ж і коло її сина такі злидні?!
У прирівнянні до цеї примусової женячки здавались їй ті Славкові вигадані іспити такою марницею, що вона про них навіть думати не хотіла. Міряла те все своїм жіноцьким світоглядом, що "зав'язати собі світ" — це важніша справа, аніж здобути спосіб до життя.
Заки зважилася на якусь одну постанову, одяглася, взяла парасолю й пішла до Краньцовської. Вона знала, що Краньцовська була завсіди приязна до Славка, що навиділа його, через те була певна, що її слово найде в серці Краньцовської щирий відгомін.
Коли Славко оставив Краньцовську засумований, то вона догадалась доразу, що ніякі оправдання їй нічого не поможуть, що Славко таки погнівається на неї. Заки була хора, то це її дратувало, але як подужала, то була рада з того. Бо що їй найгіршого могло статися? В найгіршім разі прийшлося б їй перепрошувати його. Це ж для неї не становило нічого неприємного. А може, ще й поготів! Усякі перепросини затісняють лиш приязнь поміж загніваними, дають їм змогу пізнати себе ближче. Краньцовська ж була певна, що Славко погнівався на неї зовсім не з ненависті, але, власне, для того, що її навидів.