Жаїра. Том 2. На волі

Ольга Мак

Сторінка 43 з 52

Індіяни не послуговувалися вопненальною зброєю.

По оселі війнуло холодом.

На додаток надбігли мужі, що працювали в полі близь­ко ріки, і повідомили, що їх також обстріляли з луків. Нев­даха Екоете, не вспівши, як слід, зализати старі рани, дістав знову стрілу в плече. На щастя, стріла зачепила лише шкіру і продерла її, так що поранення було зовсім незначне.

І тоді ще щільніше збилися вкупу мужі, ще тісніше постулювалися головою до голови й гарячково зашептали. Ворог! Білий ворог! Цей не піде ні на які мирні переговори, не дасть ні риби наловити, ні в поле вийти. Тепер — біда! Тепер почнеться справжній голод! Як зарадити лихові?..

— Ньємонґабу! Зараз же стягнути всіх мужів до оселі й почати ньємонґабу!

Усі важливі питання розв'язувалися на ньємонґабі. Але що вона могла помогти в даному випадку? Відігнати во­рога? Заборонити йому стріляти? Перенести поля в без­печніше від обстрілу місце? Посунути кряж Фратура далі й поширити долину? Чи, врешті, нагнати в цю сторону більше звіря і розвісити більше овочів по деревах?

Кожен ставив собі ці питання, а, однак, усі надіялися на раду племени.

На Жаїру постріли з рушниць зробили потрясаюче вра­ження. Вони її зморозили й обдали вогнем. Білі! За рікою стоять білі! По другому боці Ітараре стояли люди, до яких вона тягнулася болізно весь час цілою своєю душею! На­віть давши Татаурані своє слово, чи не дала його фактично тому майбутньому, яке вже в сучасності мали білі? Не цікавили її ні індіяни, ні їхня майбутня держава — її вабило лише становище, яке могла осягнути, одружившись із во­лодарем цієї держави. Але це — далека й дуже непевна мета, на шляху до якої стоять іще тисячі перешкод і небез­пек. А тут — щастя під боком! Жаїра вже не хоче ні мо­лодого, ні гарного, ні багатого. Вона погодиться на будь-кого, хто вирвав би її з хащів пралісу, з лабет примітивізму й дикунства. Зрештою, чого їй треба? Затерти сліди за со­бою перед родиною де Лара. Багатство лежить під ногами. З багатством прийде решта. Титул — дрібниця. Найліпший титул — торбина, туго набита блискучими камінцями. З таким додатком її кожний посватає, навіть хоч би вона була така, як Сторожиха. А вона ж молода і гарна. Вона не по­ступиться ні перед однією білою жінкою.

Коли б же якось тільки дістатися на той бік ріки!

— А коли там якраз ті, що шукають її? — нараз прошибла її холодна думка. — Може навіть сам Антоніо де Лара?

— Ні, ні!!! — протестує розпачливо Жаїра. — Це було б занадто жорстоко! Цього не може, не сміє бути!

Вона не може всидіти на місці. Жалібне голосіння, що його завели жінки по Арусаві, шарпає нерви, дратує. Тож, обережно просунувшись поза оки, вона виходить за оселю і йде далі від людей. Іде, нервово заламлюючи пальці, спо­тикається об каміння, бо не бачить перед собою дороги. Горить і тремтить, мов у лихоманці. Все, чим обманювала себе досі, чим силоміць намагалася випхати життя, надавши йому змісту, стало далеке й смішне. Королівство, палац у столичному місці — це ж наївні фантазії, зроджені з від­чаю, це — блудні вогники на болотяній трясовині. Але тут, за рікою, може бути реальність. Не така пишна, правда, не така казкова, але все ж реальність.

Реальність? Так, але яка реальність? Чи не сам Антоніо де Лара?

Подивилася в той бік і побачила клуби диму, що ви­ростали з-за високого берега, підносилися вгору й розтя­галися пасмами. Вони отаборилися! Господи, глянути б туди одним оком на одну мить, щоб побачити, і тоді вже знати, як думати і як почувати...

* * *

На західньому боці Ітараре здіймається висока червона скеля. Вгорі і внизу вона оперезана двома вузенькими терасами, а якраз посередині — глибока поздовжна роз­колина, якою сльозить вода. Коли б не ця розколина, по тих терасах можна було б пройтися від краю в край скелі, але розколина не дає.

Геть високо вгорі на другій приступці сидить молодий мужчина, приграє собі на гітарі й співає тужливу пісню. Він має темні каштанові кучері, що спадають йому аж на плечі, ніжні білі руки й голос, який хапає за серце. Подро­биць його обличчя на віддалі розрізнити не можна, але Жаїра переконана, що вони мусять бути чарівними.

Уже шостий день підряд вона, ризикуючи бути помі­ченою й підстреленою з лука, приповзає сюди, ховається за уламки каміння і завмирає від щастя, слухаючи тужливу пісню й млосно-солодкий бренькіт гітари. Чоловік, який сидить угорі, є для неї Блакитним Лицарем, бо він убраний у все блакитне і має на гітарі широку блакитну стрічку, яку трепле вітер. Цей чоловік став для Жаїри блакитним сном, блакитною мрією, блакитним щастям, великим, як небо, і, як небо, недосяжним. Невблаганна злобна ріка робить Блакитного Лицаря недоступним для дівчини, і через це він видається ще кращим, ще бажанішим. Побачивши і почувши його вперше, Жаїра відразу зрозуміла, що таке справжнє кохання. Воно відразу оп'янило її, отуманило і перемінило світ у казку, де все розливалося в солодкому чаді чару, що йшов від постаті Блакитного Лицаря. Від Себастьяна і Татаурани вона чогось вимагала, чогось спо­дівалася, але від цього не хотіла нічого. Вона просто хотіла його кохати, бачити його, слухати його безконечно. Коли він кінчав співати й зникав за закрутом скелі, казка меркла, усе ставало таким буденним і осоружним, що душа почи­нала хлипати від нестерпної туги.

Жаїра верталася в оку, кидалася в гамак, заплющувала очі й мріяла про наступну зустріч. Вона не бачила тростя­них стін, не бачила бантин, на яких висіла зброя та всяке знаряддя, не бачила людей, — перенісшись цілим своїм єс­твом туди, до червоної скелі, на якій сидів Блакитний Ли­цар і спі'ва'в тужливу пісню.

Ніхто не звертав уваги на її дивний стан, бо плем'я жило турботами дня й майбутнього. Вже зранку всі, крім малих дітей, лишали оселю й виходили роздобувати харчі. Ішов навіть Татаурана, і в оках лишалися з дорослих лише Жаїра, Аракшо та Тінь. Жрець сидів у своєму курені, Тінь пильнувала малечу, а Жаїра спішила до червоної скелі. Вона боялася лишатися з Тінню, боялася прилипчивого по­гляду очей, що нагадували сині пера птаха, і була переко­нана, що Тінь знає її таємницю. Ненавиділа її ще більше, як завжди, і більше, як завжди, боялася.

Кілька разів денно вона виходила до червоної скелі, хоч знала, що скеля порожня. Блакитний Лицар з'являвся щойно перед вечором і співав, поки заходило сонце. Тепер саме настав молодик, і при світлі його прозорого серпика спів Блакитного Лицаря набирав глибшого змісту й силь­ніше вдаряв по серці. Жаїра слухала його, тремтіла, страж­дала й розкошувала одночасно. Нераз їй хотілося виско­чити з-за каміння й крикнути до своєї блакитної мрії, але якась знемога сковувала її рухи і не давала. Потім, коли Лицар зникав, вона жалувала слізно і постановляла зробити це невідмінно на другий день. Та приходив другий день — і Жаїра знову не могла зважитися.

Так тривало шість днів...

А Блакитний Лицар, нічого не підозріваючи, виходив на скелю, сідав собі на горішній приступці й починав спі­вати. Тут береги ріки сходилися зовсім близько, вода шу­міла десь дуже глибоко, вітер перед вечором віяв з заходу, і слова пісні доносились досить виразно. Здебільша Лицар співав все ту саму пісню, і Жаїра вже вивчила її напам'ять, могла б навіть сама заспівати:

Як сонце блисне в раннім небозводі,

І пташий спів сипне на всі лади, —

Я жду тебе і серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

І в день палкий, коли в поблідлім небі

Вмирають ніжних хмар тонкі ряди, —

Я жду тебе, і серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

Настане ніч, засіють зорі небо,

І ясний місяць гляне до води, —

Я жду тебе, і серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

Минають дні за днями в журній тузі,

Мандрую я, не знаючи, — куди? —

Тебе шукаю, й серце моє плаче:

Прийди, коханая, прийди!

Плакали слова в останніх двох рядках, плакав голос співця, плакала гітара, плакала й Жаїра, відповідаючи ду­шею на пристрасний заклик.

І сьомого дня, коли вона з завмираючим серцем слу­хала знайомої пісні, на нижній приступці скелі по другій стороні розколини з'явилася інша постать. Це був зовсім біловолосий юнак, високий і цибатий, що мав на собі чер­вону сорочку й шкуратяні короткі штани. Ставши під ске­лею, пильно й довго оглядав один і другий берег, а тоді гукнув угору:

— Доне Антоніо!

— Я! — обізвався Блакитний Лицар, урвавши спів.

— Вас ще досі не поцілили з лука?

— Здається, що ні, — залунав згори глузливий голос. — А що?

У Жаїри зупинилося серце: Антоніо! Невже Антоніо де Лара? Але ні, вона добре знала голос молодого де Лара і не могла б помилитися. Ні, це не той Антоніо. Антоніїв, зрештою, багато...

— Ви проявляєте велику необережність, виставляючи себе на ціль для дикунів з другого боку, — кричав між тим білий юнак, намагаючись подолати своїм голосом потужне гудіння скритої ріки й віддаль із співрозмовником. — Ласка Божа, що вони досі вас не поцілили.

— Крім ласки Божої, неабияку ролю відіграє й від­сутність дикунів, — відповів рівно ж голосно названий Антонієм. — Зрештою, звідси видно далеко, і я помітив би небезпеку заздалегідь.

— Прекрасно! Але, доне Антоніо, я хотів би вам щось сказати. Чи не будете ви такі ласкаві зійти до мене?

— Мій шляхетний сеньйоре Карлосе, мені до вас до­рога точнісінько така сама, як вам до мене, не згадуючи вже загальноприйняті засади, що все молодший іде до старшого, а не навпаки...

— Тисяча перепрошень, шляхетний сеньйоре Антоніо! — крикнув Карлос з ноткою образи в голосі. — Я не дозво­лив би собі вас трудити, але хочу вам показати щось, чого з вашої позиції не буде видно.

— Нічого, кажіть! Коли ваше "щось" покажеться варте труду — я зійду.

Юнак, видимо, сердився, але почав пояснювати:

— Ось, обстеживши береги цієї клятої ріки вгору і вниз, я переконався, що через неї перейти неможливо.

— І я маю зійти, щоб підтвердити слушність ваших переконань?

— Ні. Слухайте, доне Антоніо, але одиноке можливе місце є, і воно саме тут, під цією скелею. Тут прірва найвужча.

— Радите стрибати?

— Не глузуйте, доне Антоніо, я говорю цілком по­важно. Тут треба перекинути місток.

— Чудово, доне Карлосе, я також кажу, що треба пере­кинути місток! Але для цього потрібна маленька переду­мова. А саме: щоб частина людей дісталася на протилежний берег без містка, а частина повисіла якийсь час у повітрі над цією прірвою, виконуючи роботу над перекиненням мосту..

— Зовсім ні! — роззлостився Карлос.

40 41 42 43 44 45 46