Підкреслюю: не на всій території України, а лише на її більшості, про що у нас, в сучасній Україні, часто забувають, хоча це має принципове значення при формуванні національної самосвідомості в окремих її регіонах.
Тим часом у нас є великі регіони, які, перебуваючи у складі різних держав, свого, природного етнокозацтва ніколи не знали. А якщо в певні часи окремі повстанські зародки його й з'являлися, то козацький дух у них ледве жеврів і згасав разом із повстанням. Так, ніколи не було традиційного козацтва на Закарпатті і Буковині, в Карпатах і на рівнинній Галичині, хоча вона й дала нам низку талановитих козацьких діячів: Сагайдачного, Виговського, Височана та ін. Не існувало козацтва і на Волині та в тодішній "польській" частині Полісся.
Тож, якщо в одних регіонах ідеться про відродження козацтва, то в інших лише про його... зародження! А це передбачає принципово різні підходи, різний етно-психологічний менталітет членів цих громадських організацій. Досить сказати, що на Західній Україні сучасне козацтво здебільшого відроджувалося на засадах традицій січових стрільців часів УНР або ОУН-УПА, з запозиченням військових звань, одностроїв, нагород...
2
Увесь літопис народу нашого виписано мечами княжих дружин, шаблями козаків і багнетами воїнів-українців, відвага і дисциплінованість яких возвеличувалися до рівня легенд, незалежно від того, в яких арміях та під якими прапорами вони воювали.
Богдан Сушинський
Провідні напрямки діяльності сучасних козацьких осередків загальновідомі, свого часу їх було визначено Указом Президента, який, до речі, традиційно залишається Почесним гетьманом Українського козацтва, "Про відродження істерико —культурних та господарських традицій Українського козацтва" (від 4 січня 1995 р.) та відповідними рішеннями облдержадміністрацій.
Прямо скажу, значна частина наших козацтв існує лише на папері. Ті ж організації, які залишаються активними, здебільшого "спеціалізуються" за певними напрямками: це — й історико-просвітницька та дослідницька діяльність; і військово-патріотичне виховання, із впровадженням козацьких традицій у навчальних закладах та в лавах армії; і спортивний розвиток або розбудова фермерських господарств, підприємницької і ремісничої діяльності; співпраця з органами правопорядку та адміністраціями й органами самоуправління; обстоювання засад релігійного виховання тощо.
Ми знаємо, що саме на традиціях українського козацтва формувалися повстанські сотні і протестні "сектори" під час Євромайдану. Чимало козаків геройськи проявили себе в боях з російськими окупантами та зрадниками-сепаратистами на Донбасі, зокрема, й у складі добровольчих батальйонів; а також у волонтерських місіях та в боротьбі з "п'ятою колоною" ворога на внутрішніх національно-визвольних і державотворчих фронтах.
Ясна річ, все це тема окремої розмови, окремого дослідження. Що ж до успіхів і невдач окремих козацтв, то про них мають говорити керівники та члени правлінь цих організацій. Я ж дозволю собі зупинитись на тих проблемах, які заважають Українському козацтву домогтися єдності своїх лав і посісти в сучасному суспільстві те місце, яке гідне його слави, його покликання і його історичної величі.
Прямо скажу: більшість проблем сучасного козацтва породжені тим, що в Україні й досі не існує "Закону про козацтво", відтак усі нині діючі козацькі гурти зареєстровані згідно з "Законом про громадські організації". Це означає, що козацтва зобов'язані діяти лише в тому ж правовому полі, в якому діє безліч інших громадських товариств. Причому йдеться не про банальний престиж, хоча й про нього теж має йтися. Тут річ ось у чому.
Усі наші козацтва мають свої воєнізовані однострої, військово-козацькі звання, погони і розпізнавальні знаки; вони розбиті на сотні і полки, деякі навіть називають себе "військами"; до того ж, під час урочистостей, козаки носять холодну зброю, причому в більшості випадків далеко не ритуальну. Тобто козацтва мають усі ознаки воєнізованих організацій, саме існування яких українським законодавством заборонене.
Відсутність закону про козацтво призвела й до того, що від самого початку відродження в Україні почали утворюватися сотні самостійних козацтв. Зібралося п'ятеро хлопців — й ось вам уже нове козацтво, зі своєю назвою, своїм статутом, а головне — з амбітним верховним генералом-отаманом на чолі. Причому одне з товариств прибрало назву "Українське козацтво", тобто назву, яка указами Президента та іншими актами закріплена за всім козацьким рухом в країні. Мало того, певний час воно наполягало на тому, що всі урядові розпорядження, а також узаконений День українського козацтва, стосуються лише його.
Дійшло до того, що дехто з отаманів змушений був звертатися до Міністерства юстиції з вимогою прояснити ситуацію. Відтак гостро постало питання: якщо одне з козацтв іменують "українським", то якими слід вважати всі інші, "турецькими" чи просто "неукраїнськими"? Свого часу ця правова колізія викликала гостру полеміку (у мене є копія реакції Мін'юсту на протестні заяви двох козацтв), яка й досі не сприяє об'єднанню.
Або ось вам ще один аспект: у деяких занадто гарячих козацьких головах Національна Ідея давно переброджує на ідею Української Козацької держави! На кількох Великих радах козацтва навіть ставилося питання про негайне проголошення в Україні повноцінного Гетьманату. Дійшло до парадоксу: під час ради на Хортиці Президент Ющенко прийняв титул Гетьмана України, тобто глави держави (титулу Почесного гетьмана Українського козацтва він набув, ще вступаючи на посаду Президента). Що цілком можна було кваліфікувати як спробу державного перевороту.
До речі формально титул Гетьмана України й досі зберігається за Віктором Ющенком, хоча козацтву давно слід було позбавити його від цього обтяжливого, юридично та історично неправомірного звання.
Ну а щодо Гетьманату як ідеї... Так, вона й досі нуртує. Тобто наміри, звичайно ж, благородні, але...
Як уже мовилося, з точку зору законності, проголошення якоюсь громадською організацією, та ще й напіввоєнізованою, всупереч діючій Конституції, Козацької гетьманської держави було б ідейноорганізаційним актом державного перевороту. Та справа навіть не в цьому. Чи спробував хтось із цих гарячих голів — які й досі не остигли — проаналізувати, всебічно аргументувати і визначити: а що це таке: козацька держава у сучасній індустріальній, багатонаціональній і багатопартійній воюючій Україні XXI століття?! Яка її соціальна, політична та економічна база, які засади формування?
На запитання: чи може в ідеалі формуватися у нас зараз Українська Козацька держава, відповідаю: може! Але тільки в ідеалі, і теоретично. Якби в реальному житті хтось наважився її в наш час проголосити — з козацьким традиційним поділом на полки і сотні, з її звичаями, законами й атрибутикою, — то це призвело б лише до жорсткого політичного та національного протистояння, до розколу держави і нації'. Причому до розколу не лише політичної, але й української, етнічної нації.
Дехто з отаманів уже наполягає: піднімаймо козацтво! Давайте рішуче втручатися у політичну боротьбу. Нас уже сотні тисяч, ми сила, ми організовані. Погоджуюся: давайте. Але досвід попередніх виборів показує: щойно доходить до визначення постаті майбутнього Президента, як на кожні п'ять козаків з'являється шість кандидатів. То й що робитимемо, хлопці: шаблі наголо, і в бій, але... кожен за свого кандидата, свою партію?!
Великий гріх візьме на душу та політична сила, яка втягне сучасне українське козацтво — в тому організаційному стані, в якому воно зараз перебуває, — в політичні "розбірки"! Якими б не були у тих чи інших козацьких отаманів політичні амбіції, ми повинні визнати, що на сучасному етапі до активної політичної діяльності, а тим паче — до повноцінної політичної боротьби, Українське козацтво не готове! І не лише тому, що в якості громадської організації воно не має права висувати власних кандидатів, але й через убивчу відсутність організаційної, політичної, соціальної, релігійної, мовної та національної єдності.
Так, кожен козак як громадянин може голосувати, за кого йому заманеться. Якийсь певний козацький гурт може підтримати любого йому кандидата. Але повторюю: на сучасному етапі козацтво як єдина організаційна та громадсько-політична сила не сформувалося! І це вражаюче довела ситуація з сепаратистськими проявами на Донбасі та в інших регіонах, до якої, поза жертовність окремих козаків, саме козацтво як громадська військово-політична сила виявилося неготовим. Інша річ, що депутатам Верховної Ради слід би вже затямити: якщо сьогодні всі належні закони для козаків написано не буде, то завтра для цих козаків "закони вже будуть неписаними"! Я... зрозуміло висловлююсь, чи потрібні ще якісь пояснення?
Звичайно ж, це абсурд, що зараз козацтво як громадська організація, проходить за нашими законами, на тих же правах та засадах, що й товариство автолюбителів, кактусівників чи ще когось там. Але нехай це нікого не заспокоює. На сьогодні козацькі організації акумулюють у собі десятки тисяч вчорашніх службовців армії та силових структур, чимало з яких пройшли АТО, інші "гарячі точки" і мають спецпідготовку. Значна частина цих людей — одягнених у форму, при військовокозацьких званнях, розбитих на військові підрозділи, — давно стала безробітною, знедоленою, соціально незахищеною, а тому озлобленою і криміналізованою. Це реалії нашого життя, і, повірте, я знаю, що кажу. Тож треба дуже добре думати, як цією масою воєнізованого люду ідеологічно, економічно та організаційно розпорядитися.
В Росії ситуація інша. Там величезний масив козацтва живе в станицях нині відроджених Кубанського, Донського, Уральського, Терського, Амурського та інших козацьких військ. Для них це — природний лад життя, вони при землі, при ділі. Українське ж козацтво такого земельно-територіального, через віки пронесеного, станичного устрою життя, на жаль, не має!
Наші козаки тисячами проростають по великих містах і містечках, як шампіньйони на асфальті. Наші козаки плекають свої козацькі вуса та оселедці, сидячи на диванах перед телевізорами, з дружинами під боком, а потім одягають шаровари, сходяться в гурти і проголошують себе "січовими козаками на звичаї", чи щось на зразок цього, навіть не уявляючи собі, що таке насправді січовий козак, з його обітницею безшлюбності, казармено-курінним способом життя, цілковито присвяченим товариству...
з
Зараз гостро дебатується питання про те, щоб негайно об'єднати всі козацтва, — а їх в Україні сотні: районні, міжрайонні, обласні, міжобласні та зо два десятки вже всеукраїнських — в єдину організацію, з єдиним статутом і суворою дисципліною! Прагнення благородне, от тільки реально втілити його в життя неможливо! Навіть якби існував закон про козацтво.