— Ось я й гадаю, чому б нам, пане генерале, як у вас це називається, не провести розвідки боєм.
— Запросто, — погодився авансом Пацюк.
— Що я маю на увазі?
— Скажете, — перебив його генерал.
— Я маю на увазі, а чи не піти вам особисто з кандидатом у президенти від народу на контакт? Запросити ще кого-небудь зі своїх найближчих колег?!
— Нема питань, — генерал налив сам собі коньяку. — Як накажете! Ваше здоров'я!
— Пийте на здоров'я! — відповів Миронович. — Сподіваюсь, вам не потрібно нагадувати, що ця розмови суто конфіденційна?
— Не потрібно, — генерал припадав на царську рибу.
— Зустріч має відбутися з одним-єдиним бажанням: ми кандидатові надалі не заважатимемо у просуванні вперед, а всіляко сприятимемо у швидшій перемозі. Можливо, інформуватимемо й оберігатимемо. Але за однієї умови... Мені далі говорити?..
— Нема потреби. їжаку зрозуміло, — констатував генерал.
— Я вечерю забезпечую. Випивку — теж.
— Ображаєте, пане держсекретарю. Хоча у нас зарплатня не на рівні світових, але на ікру ми також знаходимо гроші.
— А на суші?
— І на суші, і на землі, — засміявся генерал, і Миронович розгубився. Він каламбурить чи й справді не знає, що таке "суші"? Про всяк випадок мовив:
— Ось і добре. Вважайте, домовилися. Вас буде попереджено за два дні. Усю закуску і випивку підвеземо з найкращого японського ресторану. Вам тільки слід назвати заміську віллу свою та ім'я людини, якій ви довіряєте, як і мені, — підкреслив Миронович. — Там і має відбутися зустріч.
— А якщо не приїде?
— Спробуємо переконати. Це в його інтересах. Тепер він, дякуючи вам, мчатиме до фінішу без перешкод.
— Однозначно. Тил ми забезпечуємо. Аби він тільки про нас не забув.
— Не забуде. А забуде — нагадаємо.
— Ви будете? — поцікавився Пацюк.
— Я поки що — в резерві. Так би мовити, ваш невидимий фронт.
— Нам до цього не звикати.
Після кави з вершками Миронович провів задоволеного і ситого генерала до авто.
— Антоша вас довезе куди слід.
— Я міг би викликати й свою автомашину.
— У жодному разі, — заперечливо похитав головою Миронович. — Заради конспірації.
— Зрозуміло. Маю честь кланятись, — генерал приклав руку до козирка. — За вечерю спасибі. Було смачно і майже достатньо, — він розсміявся. — Генеральський жарт.
XXIX
— І-і-і-є! — протягла, а потім вигукнула у мобілку щаслива Роксана, телефонуючи Мироновичу. — Рибка впіймалася на гачок...
Роксана й справді, коли телефонувала Вітольду, стояла на березі Десни зі спінінгом в руках, що вигнувся, мов знак запитання. Щука спіймалася невеличка. Грамів на триста-чотириста, але і з такою доводилося вовтузитися, морочитися.
— Щука грає, серце крає, — Роксана від задоволення та азарту аж підстрибувала. Оператор Василь Береза, мов той песик, що хоче залізти у воду, але боїться змокнути, бігав по березі з підсакою і щось емоційно скавучав.
— Викинь підсаку, — гукала до нього Роксана, тримаючи спінінг над головою. — Візьми камеру. Камеру візьми. Глянь, які щука "фортелі" викидає.
Оператор разом з водієм заходилися допомагати Роксані. Щука "давала свічки", як висловився водій Вадим, — одну, другу, третю. На третій її тільки й бачили. Роксана з несподіванки ледь не впала навзнак на траву. На кінці жилки — ні блешні, ні щуки.
— Перекусила. Точно перекусила... Щука ж яка! Не менше ніж кілограмів зо п'ять, — підсумував Вадим.
— Ти хоч мене і її зафіксував для історії? — запитала Роксана.
— Мамочко, ображаєш! — оператор вдав, що й справді образився. — Все в кращих традиціях Голлівуду.
— Це правда, — погодився Миронович, коли Роксана, прибувши додому, впала в крісло і повторила перед Вітольдом фразу оператора. — У кращих традиціях Голлівуду, Тольде. Ти бачив би, як він цілував Богородицю. Тричі. Тоді перехрестився і сів до столу. Ласували тістечками з запеченими горішками і чорносливом. Знала б я меню наперед, і горішки ще трохи підмастила. Дуже вже він на них западав. Тільки під зубами хрумтіли. Тепер телефонуй своєму Пацюку. Аби нас не смикали, що і як, уся чорна тінь має впасти на генералів. Скільки їх там має бути?
— Я наказав — не більше двох. Де троє — там таємниці нема. Пацюк пообіцяв.
— Хай ініціатива йде тепер від них.
— У штабі кандидата ми маємо свою людину. Обробка вже пішла. Кандидат опирається. Гонор, амбітність. Але й свої підгавкували — з силовиками, мовляв, не завадить подружити, якщо вони самі пропонують свої послуги. Він, здається, дав згоду на зустріч...
— А якщо операція "Пігмей" не пройде?
— Любий, ти сумніваєшся у моєму генії? — Роксана сіла йому на коліна.
— У твоєму генії я не сумніваюся, я сумніваюся в якості отрути пігмеїв.
— Можеш ставити знак якості. Побачиш, яке він матиме після поцілунка обличчя. Мама рідна не впізнає.
— А звідки тобі відомо? Ти так говориш, ніби вже когось отруювала чи ставила на комусь експеримент? Звідки така впевненість?
Роксана довго мовчки дивилася на нього, ніби підшукувала відповідь у його ж запитанні. Потім мовила:
— Любий, я жила серед пігмеїв. Я бачила їхній запал у роботі... Краще приспи мене... Приспи, мов малу дитину, любий. У мене такий позаду важкий день. Вибач, якщо моя активність сьогодні поступиться місцем пасивності.
Він не наполягав. Скинув з її ніг черевички і відніс дружину до спальні. Роксана спала тієї ночі мов приспана пігулками для сну. Миронович крутився, виходив на кухню, несподівано закурив, чого з ним не траплялося раніше. У душі вирували цунамі, як він сам визначив свій стан. Заснув аж під ранок, саме тоді, коли прокинулася Роксана — бадьора і енергійна. Вона торкнулася його плеча. Це його роздратувало.
— Скільки можна спати, сплюшко?
— Я щойно заснув, — крізь дрімоту промовив він. — Не чіпай мене, будь ласка.
— Я вагітна, Тольде, — раптом сказала вона. — Вагітна тобою, коханий.
— Ти жартуєш?! — він протер очі.
— Це так само серйозно, як те, що я тебе безмежно кохаю.
— Ми ж, здається, береглись?
— Що сталося, любий?
— Я цілу ніч не спав.
— Чому, коханий? Ми матимемо дитину. Ти маєш підстрибувати, — вона притягла його до себе і поклала його голову на свої оголені груди. — Коли Петро Перший — цар московський погано почувався чи на нього нападала меланхолія, його Катюша, здається, так звали цареву дружину, прикладала цього миршавого царика-реформатора до своїх великих грудей, і він згодом через те став імператором. І ти, любий, станеш. Станеш. Повір мені, станеш. Мені про це шепочуть не тільки мої груди, губи, а й — інтуїція. Це єдине, що мене ніколи не зраджує...
— І все-таки, дай мені зараз трохи поспати... Увечері про все поговоримо...
— І про "таємну вечерю"?
— І про "таємну вечерю", люба, — очі його злипалися і йому здавалося, що в склянці з водою було щось снодійне. Йому давно так не хотілося спати.
Прокинувся Миронович по полудню. Роксана виїхала зранку на студію. Принаймні, про це свідчила її записка з рожевою копією її губ і, як завжди, з численною абревіатурою — ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК, ЦК. Вітольд пам'ятав, що у перші дні їхнього знайомства, коли вона підсовувала в його кишені серветки зі слідами губної помади з її губ і оцим загадковим ЦК, ЦК, ЦК, яке він не міг розшифрувати, але так легко розшифровувала Альбіна, ляскаючи після таких Роксани них записок його по писку.
— Цілую, Куріпко! — саме так розшифровувалися ці дві літери. Вони тепер у нього викликали не любов, а тільки неприязнь. Чому? Він цьому не міг дати пояснення. Може, тому, що він пам'ятав про домовленість між ним і Роксаною.
— Скільки разів написано "Цілую, Куріпко", стільки разів ти, Таліку, маєш поцілувати папірець, поки помада не зітреться, а в серветці не утвориться дірочка, — наказувала вона.
Повертаючись додому, вона вимагала звіту. Він мав показувати їй серветку, аби вона переконалася, що білосніжний папірець зі слідами рожевої помади зацілований до дірочок.
— Де твій звіт? — казала вона, повисаючи у нього на шиї і обціловуючи його.
Мироновичу сьогодні папірця цілувати не хотілося. Помада викликала нездорові асоціації з минулого, в душі відчувалися тривога і занепокоєння. Він сів в авто і поїхав до найближчого ресторану. їсти не хотілося, але знав, що це необхідно. У ресторані "Витребеньки" Миронович несподівано для себе зустрівся з генералом Пацюком.
— А ви що тут робите? — І, стишивши голос, додав: — Я збирався вам телефонувати. А ви тут пиячите? — Миронович підвищив голос: — І це в робочий час? Ай-яй-яй... — удавано соромив держсекретар генерала.
— Ділова зустріч, Вітольде Володимировичу.
— Імена називати не обов'язково.
— Буде зроблено.
— Післязавтра, опівночі. Ані на день не відкладати. Моя людина працює. Спробуйте і свого надійного підіслати. Солоденького і переконливого Цицерона. Він має переконати його, що це тільки захист, охорона в інтересах кандидата — завтрашнього президента. Гадаю, це справді так. Усе йде до цього. Ми маємо прокладати, а не спалювати мости.
— Цілком згоден, — відрубав генерал.
— Дійте. З цієї ж хвилини.
— Може, присядете до нашого столика? — підійшов до Мироновича інший генерал. І, ніби виправдовуючись, додав: — Після майора Мельниченка доводиться наради проводити і в таких умовах, — кивнув він на добряче сервірований стіл.
— Непогані умови, — посміхнувся Миронович, киваючи на кілька пузатих пляшок "Немирів".
— Конспірація. Самі розумієте, — генерал почервонів.
"Такі нам не підходять, — подумав про нього Миронович. — Червоніє. Ще совість є". "Не те, що в тебе, — втрутився в його внутрішній діалог інший голос. — А ти, Мироновичу, вже все втратив: і честь, і совість, і стид..." — "Я скорпіон, — відповів своєму ж голосу Вітольд. — І цим усе сказано!" — виправдав він себе.
До столу генералітету Миронович сісти не відмовився, але за однієї умови — розраховуватиметься за генералів він. Після деяких дебатів генерали погодилися. Миронович нашвидкуруч поїв, — після випитої чарки з'явився апетит, — хоч потім пожалкував, що він "засвітився" з Пацюком і подумав: "Це може нашкодити справі". На щастя, в обідню пору в ресторані на березі притоки Дніпра, окрім офіціанток, метрдотеля, здається, нікого не було.