Знову взявся за весла. Наліг на них, щоб швидше вирватися з течії, але не встиг.
Випустив весла, притис руку до грудей, якраз під серцем, і зсунувся на днище.
Кілька хвилин лежав нерухомо, намагаючись збагнути, що це: черговий напад чи вже останні хвилини життя. Біль не відпускав його, і він дихав тяжко, як риба, викинута на розпечене каміння.
Оглянув усе навколо, скільки сягав зір, а рятунку не бачив, навіть на обріі не вималювалося жодного човна.
"Отакі кепські справи… — мовив собі. – Але то навіть добре, що на воді…"
Поклав одне весло в човен, а другим почав потроху загрібати так, щоб розвернутися, бо не знав, скільки ще триватиме цей серцевий напад і чим закінчиться, а не хотів, щоб човна з його тілом прибило кудись до пустельного берега.
Потім він побачив Пташину косу і зрозумів, що йому вдалося розвернути човна. Відпочивши, закинув на днище друге весло. Тепер вони вже не потрібні. Тепер треба затиснути під пахвою ручку стерна (в селі дивувалися: навіщо він приробив стерно, а воно, бач, знадобилося) і пильнувати, щоб не винесло з течії. А потім, якщо за косою зуміє вірно направити човен, його через годину-дві принесе на вигин, яким закінчується малесенька чорногірська затока. Або ж винесе у море… Але в море не винесе, бо на понтонах і катерах повинні бути люди, і вони помітять його. Або ж він гукне їх. Або спробує підняти весло...
Підсунувся ближче до стерна і змучено видихнув свій пекучий біль. "А порадитися все ж таки прийшов до Авгури, — чомусь згадав свою розмову з геодезистом. – Таки до Авгури…"
Низенько, над самим Тимошем, повільно пропливала зграя птахів, що вертала з ірію. Були ті останні птиці його життя німі і скорботні.
ІШЛИ СІЯТИ
1
— Кажу тобі — то мусиш слухати. Так маєш дослухатися моєї мови, нібито все село вклякло перед тобою і благає. Як ще маєш трохи місця на цьому камені — а ти його все ж таки маєш! — то докарбуй ім'я Івана Маряша.
Старий Мазур дивиться на мармурову брилу, а на очі йому вже найшла сльоза. Дрібна така і пісна, наче росинка в засуху.
— Чи ти, Броню, оглух, чи вже й світу свого за роботою зрікся? — допитується у різьбяра. — Таж я утретє прошу тебе: викарбуй на тім камені Маряшеве імя!
— Ви дасте мені нарешті спокій із цим своїм Мар'яшем?! — нервується Броньо. — Я ж ці імена не сам вигадую. Можу зачитати, якщо вже самі не годні. Ось: — нервово видобуває з нагрудної кишені та розгортає якогось папірця, — "Молодший лейтенант А. Порожнюк, сержант Д. Базунян, єфрейтор К. Ігнатенко…". І так далі, одинадцять прізвищ загиблих солдатів. Причому перелік цей, — розмахує перед обличчям прохача, — затверджено сільрадою. То куди мені вашого Матяша втулити, і яке я маю на це право?!
— Грім би тебе побив, Броню! — незлостиво бурчить Мазур. — Та на такій брилі — і не знайдеш місця для Йвана?! Аби я міг — на Євангелії викарбував би його ім'я.
— Ото на Євангелії й викарбовуйте! — не стримується Броньо-різьбяр. — А мені дайте спокій. Самі ж казали, що він навіть солдатом не був, а тут усі, як один — солдати.
— Бо таки не був, — смиренно визнає Мазур, зводячи підсліпуваті очі до піднебесся. — Хіба я кажу, що був?
Надобіднє сонце зависло якраз над Дністром, і червоні промені його потяглися аж до мармурової брили. Відтак кам'яні зернята на ній нараз зблиснули міріадами зірок і…згасли.
— На всіх цивільних, котрі загинули в цих краях, навіть скелі не вистачить, — уже сумирніше бубонить Броньо, старанно викарбовуючи чергову букву. Десь у глибині душі він розуміє старого, що так просить увічнити свого давно загиблого товариша, а тому намагається залагодити цю несподівану сутичку миром. — І тут уже виходить на таке, що, або треба викарбовувати імена геть усіх місцевих селян, які загинули у війну, або ж не згадувати нікого. Бо якщо всіх, то мусив би всю Говерлу списати — від маківки до підніжжя. А так — одинадцятеро під прізвищами й один невідомий.
— О, бачиш! Навіть невідомого сюди вписуєш, а земляка нашого, Івана Мар'яша — не хочеш! Що ж ти за чоловік такий дивний, га?!
Броньо вже замірився, щоб почати нову букву, але, почувши нарікання старого, роздратовано сплюнув.
— Я ж вам уже все пояснив! Я десятки разів пояснював, що й до чого! Чого вам ще треба?! Чого ви тут стоїте над душею — і заважаєте працювати?! Хочете, щоб увесь меморіальний камінь зіпсував? Ви не до мене, ви до голови сільради йдіть. Ви у нього над головою стійте. Нехай хоч усе село вписує сюди — мені один дідько! Мені за кожну букву платять.
— Ото так! — вражено розводить руками Мазур. — Виходить, що я ще й заважаю!
— До речі, хто він такий цей ваш Мар'яш? Чим це він так прославився, що болить вам душа саме за нього, а не за когось іншого?
— Прославився? Та чим же він мав би?.. Хоча, правда, він теж прославився. Просто ти нетутешній, то ніколи й не чув про нього.
— Ну то й чим, чим?! Партизанив у цих місцях, підпільником був, або, може, якусь там амбразуру тілом своїм закрив?! – вже одверто іронізував Броньо.
— А вважай, що закрив. Акурат на амбразуру ліг. Хліб чоловік сіяв, хліб. Усі навколо вбивали один одного, руйнували, випалювали, а він — сіяв…
2
… Бо й справді, тієї весни не сіяв ніхто.
Це видавалося дивним і несподіваним. Розтанув сніг, від Дністра і до узгір'я парувала й марила плугом земля, але ніхто не наважувався кинути в неї бодай зернину.
Щосвітанку котромусь з господарів привиджувалося, що сусіда ладнає плуга. Кидався до заплаканої шибки, далі вискакував на подвір'я і вдивлявся туди, де збігало пологим схилом гори понівечене снарядами поле.
— Мусимо, хлопи, сіяти, — казав Мар'яш до тих кількох чоловіків, що лишилися на селі. – Війна чи не війна – а маємо ставати до плуга. Бо де це бачено, щоби земля розбухла від весняних дощів – і засохла, не виносивши жодного колоска? Хтось та лишиться на цій землі, всіх не виб'є.
— Тай до чиєї ж комори збіжжя везтимеш? – питав його Степан Цимрюк.
— Народ пухне. Доки тримається тепло – ще так-сяк ліси рятуватимуть. А восени зчорнієш від голоду, мов той камінь при потічку, та й по тобі.
— Весь світ зчорнів, — стояв на своєму Степан. – Але зціпив зуби: терпить.
Мар'яш подивився на сусіда, мов на лютого ворога, проте дібрати до тієї злості кілька переконливих слів так і не зміг.
— Слухай, Степане, — лагідно так проказував, тому що сусіда мусив розуміти лагідне. – Таж наші вже не за горами. Чутка пішла, що до Дніпра доходять, а може й перейшли. Ось і поміркуй: доки ми віджнивуємо – наші тут будуть. Чим годуватимеш? Ти не мене – старших людей слухай. Через цю землю стільки тих воєн перейшло… А селянин завжди сіяв. Для дітей, як не для себе.
— Чи я тобі на заваді? – поступився Степан. – Про мене хоч усю Європу засівайте, як маєте чим.
За кожним словом його обличчя зводило нервовими корчами, наче самі слова ці ставали проявом болю.
Ревматизм роз'їв Степанові ноги, тож він тримався на них невпевнено, все хапався як не за тин, то за дерево, щоб тільки не впасти.
Скільки знало його село, Степан завжди на щось хворував. Тільки й того, що ніколи не скаржився на свої болячки, а цієї весни раптом почав стогнати і скаржитися, даючи зрозуміти, що все – він своє відходив.
— Як не стоїте на заваді, то в поле йдіть! – гримнув не так на нього, як на ціле село Мар'яш. – Сійте, кістя б ваше по тій землі порозсівало! Позачинялися по обійстях та й нидієте. Гадаєте: не знайде вас по тих закутках?!
— Та знайде… — з сумом одказав Степан. – Учора, он, двох наших й одного прийшлого повісили, сьогодні… А ти кажеш…
Надвечір Мар'яш упрігся у борону й потяг її на своє поле.
Навіть батько Іванів, найзаможніший з роду Мар'яшів, — бо якимось дивом постарався на конячину, — своєї землиці не мав. "Але я тим конем зароблю хоч стільки, аби на могилу вистачило, — затявся батько. – Мені раю не треба, тільки покладіть у мою землю…"
Давно помер батько, сам Іван зрікся мрії про власну землю, і навіть прокляв і її, і свою безземельну селянську долю.
А життя ніби насміялося з його прокляття. Перед війною західні землі були возз'єднані з Великою Україною, і Мар'яшеві нарізали город, як то кожному на селі. І хоча зараз влада на селі була окупаційна, це поле він, як і раніше, вважав своїм кревним, бо ж нарізала сама громада.
Тепер ось Мар'яш крався поза тинами й далі — понад потічком. Хотів дістатися до поля непоміченим. Щоб чиєсь зле око не наврочило, не зіпсувало його наміру.
За селом, одразу від Петрикової долини, заростала травою його земля. Чорна, масна, така, що міг би різати її на окрайці і класти за пазуху, наче скибки житнього хліба.
— Світ сплив кров'ю, та й нікому не спадає на думку, що треба сіяти, — проказував до самого себе. — Ади, земля здичавіла без зерна. Птах боїться сідати на неї. А чоловікові на таке йдеться, що мусить каміння гризти…
Поле виорали снаряди. Земля встигла злягтися й порости травою, але бороні все ще піддавалася
Іван боронував.
Мотузка в'їлась йому в плече, немовби вросла в нього. А піт рясно вкривав усе тіло й розпарював його, аби не так боліло.
"Я посію, за мною ще хтось… Повишкрібають хто скільки має, та й, може, хоч за два міхи вродить. Бо спухнемо від голоду, вимремо…"
Не встиг він виборонувати й маленької загінки, як під горою вказалися двоє сусідів. Один так само впрягся у борону. Другий ішов поруч нього, щоб змінити, коли той стомиться.
— Слава Йсу! – привіталися за прадавнім звичаєм.
— Навіки слава!
Мали вишивані сорочки. Бо так одвіку велося, що перший раз у поле виходили, мов на свята.
— Ба, й ти, Степане, бачу, не втримався? – лукаво запитав Цимрюка, котрий теж тяг свою борону.
— А хто господар на цій землі: я чи німець? – хрипко відказав той. – Нема коня – сам у борозні ходитиму. Але най потім фашист зчорніє, мов та земля, — зернини не дам.
Село нуртувало. Хто тримався на ногах, то йшов у поле.
Сівачі на схилі гори видавалися дивовижним видінням, котре давало знати, що земля вже не годна всотувати в себе людську кров та й просить жита.
За сівачами бігли діти. Визбирували по кишенях зернята й простягали їм.
— Просили мама, щоб посіяли трохи й нашого, бодай зо дві зернини. Більше не маємо.
— Самі сійте. Отак, рукою від себе, з-під серця… — вчить малих одвічному жестові сівача Мар'яш. — Розтуліть жменю, та й розсівайте по ріллі.