– Та чи все нами враховано?
– Будь яка випадковість виключена! – гаряче запевнив шефа міністр. – Навіть якщо хтось із терористів вирветься з пекла – його відслідкують і знищать загороджувальні підрозділи! Для цього задіяні всі наявні сили! З вашого дозволу, пане Президенте, довелося навіть зняти з Затишшя та перекинути на позиції полк спеціального призначення "Гриф"!
Шеф ГРУ, який тримав неперервний зв'язок з начальником Генерального штабу, привернув увагу міністра до свого актива:
– Перепрошую – екстрено з генштабу!
– Що там? – ковтнув слину лідер нації.
– Почалося! – урочисто прорік міністр оборони. – Останнє повідомлення з супутника: кілька хвилин тому великі масиви живої сили терористів рушили висохлим річищем Дніпра до Києва!
– Ого, вирішили взяти нас голими руками? – зірвавшись від збудження на фальцетик, нагадав про себе міністр внутрішніх справ.
– А в них більше нічого немає! – реготнув прем'єр-міністр.
Президент підвівся, осмикнув поли однострою:
– Панове! Товариші! Колеги! Рябоконь… цей… рубікон перейдено! Не маю права більше нікого затримувати. Ідіть – ви знаєте, що робити! А вранці країна чекатиме від вас доповіді про переможне закінчення цієї нікому не потрібної війни!
Вже за порогом резиденції актив начальника ГРУ просигналізував про нове повідомлення.
– Генштаб? – поцікавився міністр оборони.
– Ні! – махнув рукою підлеглий. – Розвідач із пустелі доповідає. Рутина!
Зі звіту агента Буланого
Припускаю, що мене почали підозрювати. Імовірний вивідач спецслужб пустельників на ім'я Тюр з'явився на хуторі нізвідки й одразу почав шукати зі мною зближення, задавати провокуючі запитання. Під час допиту згаданого суб'єкта за межею поселення останній вчинив опір, під загрозою життю змушений був ліквідувати провокатора. Зараз негайно повертаюся на хутір – там спостерігається незрозуміле пожвавлення, чути шуми невстановленого походження. Доповім, щойно з'ясую обставини…
Соловій
Поодинці, по кілька й одразу цілими десятками полуденківці приземлялися на Немирівському та навколо нього, згортали пропелери літачів, двигуни деяких із них тут-таки глохли, споживши останні міліграми водню. Тим часом тьєни вже транслювали голос курінного:
– Здавайте літачі на поповнення пального – козаки Хвея вже чекають, та не кидайте аби де – підтягуйте свої "табуретки" до воднезаправки! Самі ж хутенько грійтеся, п'ять хвилин вам на це, й до мене – за настановами. Збір – біля вітряків – їх добре видно на південному сході поселення! Жодного світла не вмикати – користуйтеся темноокулярами!
Задублими від холоду пальцями Соловій здер темноокуляри й каптура, розтер долонями обличчя, почав підстрибувати, намагаючись розігнати закрижанілу кров. Підбіг якийсь козак – взяв на заправку літач, показав рукою ліворуч, гукнув, що кашовар Нічим відігріває там братців-козаків чаєм. Соловій надів темноокуляри, пішов.
– Знав-знав – Батько Хвей попередив! – розливаючи в козацькі казанки пахучий окріп, метушився огузкуватий кашовар. – Помічник, щоправда кудись завіявся, та я й сам устиг!
Зігрівшись, козаки підходили до місця збору. Коли зійшлися всі двісті, Полуденок здерся на підмурівок завмерлого нині вітряка:
– Браття! – Соловієві здалося, що голос курінного трохи прихрип. – Нині відкриваю вам справжню мету нашого перельоту й одразу ж попереджаю, що за її розголошення будь-кому, хоч би й козаку-заправнику з цього хутора – негайна смерть! Саме тому Батько Хвей збирає своїх зараз у іншому місці. Ми ж із вами мусимо негайно вирушити… Голічерево! – раптом стишив глос курінний. – Позаду ліворуч – чужий! А приведіть-но його мені, хлопці, живим!
Слідом за іншими козаками Соловій озирнувся й крізь темноокуляри виразно розгледів між химерними конструкціями зруйнованого хутірського обладнання світлу людську постать. Кілька козаків кинулися за незнайомцем, той рвонув навтьоки. У хвеївців не було темноокулярів, либонь не було їх і в чужого вивідача, тому не бачачи нікого, він і не сподівався, що в пітьмі хтось побачить його. Але незнайомець добре орієнтувався поміж хутірських будівель, зникнувши з поля зору в одному місці, він вигулькнув раптом зовсім у іншому – між вітряками за спиною курінного. Разом із двома-трьома козаками Полуденок метнувся за втікачем. Відчуваючи, що його наздоганяють, чужий зупинився й повернувся до переслідувачів. Нічний морок розпанахали блакитні спалахи скоростріла, козаки лантухами попадали на землю. Незнайомець знову кинувся тікати, та пробіг недалеко – одинокий, але влучний постріл знаного полуденківського стрільця Ґедзя вклав лиходія навіки.
Кинулись до постраждалих. Двоє вражених душогубцем козаків лежали неживими, двоє, зокрема й Полуденок, були поранені. В грудях курінного кривавим ключем пульсувала моторошна рана, сочилася кров із уст – Батько Полуденок вмирав. Соловій схилився над курінним, залив рану кровоспинною піною, спробував затулити вбивчий ключ відірваним рукавом комбеза, натомість Полуденок ухопив отамана за комір, тремтячою рукою прихилив до себе:
– Виконай настанову! – прохарчав. – До ранку маєш захопити резиденцію Затишшя й змусити Президента відмовитися від… – Полуденок хотів виплюнути кров, та згусток лише нехотя сповз із рота набік. – …відмовитися від… посади на користь нашого… твого батька, там є така стаття в консти… в конституції. І – гранична нерозголошу… Поки не матимеш запису зречення – ані пари в ефір… Виконай… хоч би живим залишився ти один!
Він більше нічого не сказав. Соловій підвівся – Полуденківці стояли довкола нього мовчазним півколом. Пораненого козака понесли до хвеївців.
– Батько Полуденок помер! Мусимо зараз же обрати нового курінного!
– Ти гетьманчук – ти й правуй! – вигукнув Фінік. Решта закивали головами, погоджуючись.
– Що ж, тоді по конях, браття! – сказав Соловій. – Мертвих нехай похоронять немирівські, ми ж, поки розвидниться, маємо ще до дідька роботи! І нехай Господь цієї ночі буде на нашому боці!
Локі
Промовивши контрольне слово на заставі за Зеленим щитом, смертельно втомлений і безмежно спустошений Локі в'їхав у Київ. Нічна столиця зустріла його тривожною тишею, яку раз-по-раз порушували поліційні боти з увімкненими блимавками на дахах. Поки навігатор вів "пустельного пса" ГРУ до знайомої будівлі, де Локі опрацьовував колись таємні зведення й де зустрічався з Батьком Хугою, його двічі зупиняли поліціянти, втім, почувши пароль, одразу ж відпускали.
Завдяки тому ж таки паролю нічному прихідцеві віддав честь черговий біля дверей управління, одразу ж викликав до Локі офіцера й, поки той ішов, старанно вдавав, що чудернацький комбез гостя його зовсім не дивує. Офіцером виявився знайомий Локі капітан – саме він постачав тоді цінного агента таємними донесеннями, саме в нього цінний агент вимагав побачення з Волею.
Капітан зрадів Локі, наче давньому приятелеві. Одразу запропонував тому тахту для відпочинку в чиємусь порожньому кабінеті, не втримався, щоб не поділитися пекучою новиною:
– Управління на вухах – сили терористів почали рух у потрібному напрямку! Наші чекають лише команди "залп!" До ранку все має скінчитися!
Локі на це ніяк не відреагував.
Вже демонструючи гостеві обіцяну тахту, капітан ляснув себе долонею по лобі:
– Чорт, забув – агент Хуга залишив тобі листа! До речі, посмертного – старий загинув цієї ночі, виконуючи завдання!
– Батько Хуга загинув!?
– Підтвердження ще немає, але з власного досвіду знаю... Читати будеш?
– Що?
– Та листа ж!
Тьмавими коридорами, якими раз у раз снували заклопотані військовики, вони пройшли в інший кінець будівлі, де капітан відімкнув двері й завів Локі до невеличкої порожньої кімнати.
– Пізнаєш обстановочку?
Це була та сама кімната, де щойно завербований агент ГРУ працював колись із документами. Капітан видав Локі актив з листом від Батька Хуги, нагадав, що з кімнати таємні матеріали виносити не можна.
– Прочитаєш – залишиш на столі, я деактивую. Та не засни навсидячки, пам'ятай – на тебе чекає зручна тахта!
10
Воля
Побачивши, як Локі поїхав, Воля вирішила повернутися до шляху. Дівчина пам'ятала, що незадовго до зупинки її викрадач оминав застави, тож вирішила пішки повернутися назад – до козацької паланки, там у пустельників є глоби й вона зможе попередити старшину про зраду, а головне – про смертельну небезпеку, яка загрожує всьому козацькому війську! Нічна прохолода бадьорила голодну й зморену дівчину, скоростріл на плечі додавав упевненості, щоправда, й ваги, із кожним кроком – усе відчутніше.
Їй зовсім не хотілося думати про Локі – зараз не час. І взагалі – то все в минулому. З тієї самої миті, коли колишній коханий зізнався, що працює на ворогів – у минулому. Ні, здається, він залишився в минулому ще раніше і якось непомітно. Та нині в козачки Батька Межиріча інші клопоти!
Іти довелося довше, ніж вона очікувала – Воля вкрай стомилася, добре, хоч пустельні собаки не турбували. Першу з півночі, а отже ворожу заставу вона рушила обходити пустелею й це висотало з дівчини рештки сил. А наблизившись до паланки й кілька разів голосно гукнувши вартівника, Воля виявила, що застава порожня. Остерігаючись мін, вона не наважилася ходити між укріплень, але сумнівів не було – з якоїсь причини козацька залога їх покинула.
Воля знесилено впала на придорожню порохню. Над її головою неозорим пустельним небом ще пливли планети, сузір'я й зоряні скупчення, але незабаром їх заступить одна нещадна зірка на ім'я Сонце. Що робити? Де шукати глоб, локал, що завгодно? У вусі дівчини досі теліпався надсучасний "Конфуцій", але лише як прикраса – в ході зимових боїв за Січ ця система вийшла з ладу. Над силу Воля сіла, роззирнулася. В обидва боки від спорожнілої паланки стелилася порожня сіра смуга Транспустельного шляху. Дівчина глянула на північ. Є лише одне місце, де можна добути засіб зв'язку. Воля не знає, як це в неї вийде, але вона це зробить. Заради батька Пирія, що з легким стріливом протистоїть зараз на своїй паланці всенькому ворожому війську, заради мами Лободи, заради пам'яті Діда Стопуда, заради Соловія, заради Батька Енея, заради перемоги.
Ворожої застави Воля дісталася, коли від утоми перед її очима пливли різнобарвні кола, а на ногах дівчина трималася, лише спираючись на приклад скоростріла.