Тут ти перериваєш стенограму спогадів, адресованих собаці, що тікає краєм ріки і ледь чує твій голос за тривожним виттям звідусюди, за підземельним гулом; він тікає, як твоя уява з майбутнього цих прирічних навколиць, цих полів, оцих сіл, закиданих чмихами молотарки і пилом окрадення, чорною мукою з ядучих ріжок; ти хочеш вірити: йому знайдеться місце, затишніше і добріше цих гиблих, непевних місць! не може бути, щоб душа найвірнішого друга заблукала в нетрях щезання! він знаходив тебе в лісах, в болотах, хурделигою в непроглядному полі, коли за піднятим звіром гнався чортійкуди і повертався захеканий і щасливий: не може бути, щоб він не мав душі! бо звідки ж така братолюбна приязнь струмувала до тебе від нього? радісний і невтомний дух його— як у кмітливого слуги— ні, не може пропасти; і нащо тобі переконувати себе? пес твій вічний, як вірність одного справжнього серця, полеглого за тебе, за твою справу, яка їм прикрила, яку вони ненавиділи— от і знайшли беззахисну, вразливу частку твого життя, твого собаку і отруїли чимось; чим? тобі байдуже; а потім знову взялись за тебе, правда, інші, впертий, рогатий, хоча і змікроблений народець; ти вивчав його під мікроскопом, а він вдячно плював із підставки, щоб влучити тобі в око; чума гомосовєтікізму: невмируща бубонка; ти прищеплював злихоманеним частку свеї душі, як найновішу вакцину, а вони впивалися зубенятами в руку з шприцом і надією; ти віддавав душу, а тобі вертали смерть і зрадиво; ну, це й при твоєму людинолюбстві та схильності до дослідництв і жертв, так не могло тривати завжди; замість того щоб рознароднюватись, розкидати себе, мов екзезіастівські камені, ти надумав вернутися до пракоренів вірності, до пам’яті про собаку— і на його прикладі воскресити добре, прекрасне, превічне, вдихнути мужність в серця і вирівняти горбатих, немов змалку примагнічених домовинами; ти тільки перепочинеш— і сядеш писати; про чесні і сповнені гідності справи: про полювання, про звичаї тварин, про всякі повадки звіра, про його здатність вгадувати, відчувати міру небезпеки; а поміж цим, повнокровним,— нікуди не дітися— мусиш, як дзвоники в кінську гриву, вплітати всілякі буденні враження, брязкальця, уривки з розлогої саги про сажу з твоїми власними коментарями, з примітками й посиланнями на першоджерела, що закидані досі реакторним попелом, але твої сучасники пам’ятають, скільки експедицій ти відрядив туди, в задротинену зону, щоб по черепках, по глиняниках, по рештках спалених променистими обставини поховань, по шаблях, стременах і бусах у тих могилах встановити, до якого історичного часу й племені належали ті народи, що ринули в нові кочів’я: до радимичів, до печенігів, до булгар, до хазар того останнього століття, коли їхня панівна верхівка прийняла іудейство і вони щезли навіки? ні Ітиля тобі, ні Беленджеру, столиць їхніх, стертих піском і водою; жодних суттєвих пам’яток матеріальної культури! якісь шаблюки, уламки цегли, скелети, позбавлені ступнів, зотлілі ножі, черепки та ще всього лише три епістоли, писані на єврейській; а який був народ достославний, напівкочівний, напівпаразитарний, що жив за рахунок транзитної торгівлі, вигідно користуючись своїм положенням (як пояснив тобі один недурний академік); одже, між доповідями своєму слузі, собаці, ти мусиш тут перейматися брязкітливим,— вплутувати в гриви вітру дзвінкоголосий час, щоб врятувати від заблукань своїх стільки жданих, палких читачів, схилених над сторінками, подібними на туман, в якому видзвонюють коні. Перш ніж заснути, ти знімеш з гвіздка на стіні важкенького, довгововняного кожуха, вкриєшся ним до підборіддя і відчуєш справжній затишок, справжню впевненість, що ти живий, що ти вдома; о-о, це ще той кожушина! це ціла історія! коли ти закінчив першу частину роману, вітчизна по заслугах дала орден туберкульозу першого ступеню, а щоб зігріти душу, накинула старого тарасового кожуха, на якому щомісяць наростала вовна; ти стриг його, пряв нитки і роздавав, здебільшого, задарма,— правда й спродував дещо, аби підтримати підупалі сили,— ти роздавав всякі вовняні речі, роздавав сусідам, погорільцям, старчихам, до краю опущеним алкашам, сиротам, вдовам, митарям, ветеранам татаро-монгольських побоїщ, інвалідам ледарства, матерям-одиночкам, пролетаріям, що одною рукою жали, а другою били молотком по снопах, колгоспничкам, що боялися власності на землю, як вскаженілий на останній стадії розкладу мозку лихоманно боїться води, пожежникам, вічним вахтерам, постовим при дорогах, одірваним од гілляки, прибитим з-за рогу мішком, деяким криваво запіненим заздрісникам, учням профтехучилищ, контролерам в метро, муміфікованим креозотом, міцним, як шпали, нестаріючим залізничникам, у яких дорога й швидкі пасажирські поїзди викрали поспіх, викрали час і тепер їм несила постаріти; роздавав теплі речі всім зустрічним, словом, народові, щоб якось, хоч так, зігріти його, що на місяці твеї хвороби був позбавлений твого теплого, співчутливого слова; а на кожусі вовна знов наростала; ти вкривався ним наніч, коли найдужче морозило, трусило, виламувало кістки і ти не міг спати лежачи, так хрипіло й різало в грудях; славний орден,— за нього треба і треба попотіти! ти не міг влежати довго, так знесилював постійний піт, мов тебе пражать уже на якихось пекельних решітках, так пропащо, втуманіло, вчаділо витікав глузд, імунітет і віра в те, що ти колись допишеш обірвану на півслові сторінку— і тільки запах кожушини, густоялиновий, лісовий, вовчий дух шерстистої ночі, що росла і просторіла скрізь, лоскотав ніздрі надією, як ніздрі хижого звіра лоскоче тепла й жадібна пахнінь вже близької здобичі; вовна на кожухові наростала за ніч, немов сама пітьма, замогильність пропарощувалась на твоєму тілі, скорченому при стіні, де ти й куняв навсидячки, в полуснивах, одне від одного гибліших; марилось: то ти розпалюєш сирим м’ясом піч, то хтось знадвору, з імли, кличе голосно, раптово тебе по імені, мов просить вийти, то покійна бабця вкриває ковдрою з дерновинної землі, то чалий кінь, фиргнувши, проламує копитом грудну клітку; вовна на кожухові сіріла вранці під колір вимерзлої стерні, чи перелинялої шерсті вовчої— але скоріше і того й другого, бо від тіла ішла мерзлятина страху, і безстрашність, безвихідність вовка, що закапканений гризе кість ноги, гризе метал, шарпається з потаском і обламує, стирає до щелеп, ікла об сталеві дуги— і, сидячи на ліжку, сам один, у зачиненій від лишніх відвідувачів, щоб чого доброго не заразились, у добрій, низенькій, дідівській хаті, ти мав роботу до полудня: куделити вовну, сукати нитки, в’язати теплі речі для змерзлого в безгомінні, в безслів’ї, позбавленого співчуття народу; за час недуги ти й не такому навчився: як безболісно й так, щоб потім не було гулюмах, робити собі уколи— сідати на краєчок стільця і, відтягнувши жижку, різко штрикати голкою і вганяти під шкуру стрептоміцин, від кінських доз якого ти наполовину оглухнув, опух, ходив із почорнілим, немов якийсь падлоїд, язицюрою; та іншої не було ради, як тільки два місяці колотися стрептоміцином і, вкупі з зажертими ще чотирма антибіотиками, збивати запалення, пригашувати діру, в якій, все дужче роз’їдаючи легені, кишіли туберкульозні палички, плодились, плодились, хотіли їсти, їсти, розщіплювали білкову масу, і за кожним виходом під кущі ти висцикав себе в буквальному розумінні; але ти ж мав поправитись! вижити! а для того чимало чого мав навчитись; як пройти вулицею прямо, коли тебе всього гойдає, мов учаділого до півсмерті? оце і є хіміотерапія, стонадцять отрут, увігнаних в мозок, в легені, в найменшу клітину тіла; тебе гойдає, а ти мусиш дійти до залізниці, перебрести колії, перон, знову колії, знов перон, знову колії, знов перон, знову колії, розпашілі на сонці,— а від інфрачервоних променів рідні тубпалички починають множитись і бродити, аж тебе ще дужче сколочує всього,— ти підходиш до сільмагу, купуєш бухінця і якихось цукерок, щоб віднадити потяг до куріння, знов розжарені колії в покидьках і мазуті, розпечена, ковзка між шпалами, щебінка, перон, знову колії, ще перон, ти одійшов од станції, звідки тебе бачать люди, повно людей, скупчених з торбехами перед приходом електрички; в спину немов хтось довбанув ломом і ворушить там повільно— лопатками неможливо зітнути, рухи некординовані, заносить, заточує, але плювати, байдуже; ти біля провулку,— хто тут тебе побачить? ти злякався тоді, коли стрептоміциновий чад якогось ранку,— коли надпилював ампулу з новокаїном і впорскував рідину з шприца в пляшечку з білим порошком,— занив у тобі солодким передчуттям, що треба, треба скоріше вколотись й лице запухатиме повільно від тупості і солодкого вглухання; мозок, твій хитрий недруг, вже відчув приємність в затруєнні і та його частина, якій підвладні насолоди, попискувала пташиньо, тихо, але так, що багатьом забракне сили волі для заперечень—вколись, вдурій, тобі все однаково здихати— вколись, вдурій, ходи вчамрілий, глухни і заривайся в подушку; але ти пересилив ту подразнену, зніжену частину мозку— і примусив себе ненавидіти ліки, лікуючись ними; потім почав сідати зір, точніше кажучи, почала звужуватись ширина погляду, все вужчало перед очима— бачиш і водночас не бачиш; спершу ти не міг добрати: що це? можеш читати, зблизька ніби нормально бачиш, коли товчешся по хаті, а на чистій відстані, коли глупим вечором, при вигаслій спеці, велосипедиш непоспіхом по полях, чіткості нема ніякої; а ти ж минулої зими розрізняв зайця, що кілометрів за два пластається сніговою рівниною і різко заклякає, і, присівши, поводить головою на дорогу, на село, прислухається до собак, і думає, куди безпечніше йому втікати? а оце в сутіні, їдучи з повним речмішком наповнених баклажок від кринички з цілющою водою, ти не впізнав в обличчя якусь літню жінку, що привіталася з тобою— хто вона? ти навчився по двічі, по тричі перечитувати мисливські журнали ще дідівських часів, і знаходити там все корисніші поради, і подумки готуватись до видужання, до полювання; ти підеш на качок, підеш на бекасів, на перепілок,— ти доживеш до літа і підеш всюди. Насниться, ніби йдеш старезним, темним, неісходимим лісом; по низу стелиться папороть, деінде, на вогких місцинах, мох м’яко пружинніє під ногами, чагарі драпахів чіпкими колючками деруть за рукави штормівки; ти давно вже блукаєш тута, і, щоб вибратись на чистину, всякій зустрічній деревині даєш наймення, знов колом обходиш зачаровані місця і вкупі з дорогою, ледь зримим протоптом у мохові, забуваєш і накинуті деревам назви; тиша стоїть заслухана, немов у той день творіння, коли ніщо не мало назвиська і ждало слова; ти кружеляв по вирубках, по мілких болітцях з шпичакуватими сухостоїнами сосон на купинах і думав, що так караєшся, так блукаєш ти за втручання в небесну творчу волю,— бо тільки вона, всевидюща Воля, дає імена— все мусить мати назву; Бог все розрізніє і поокремішньо любить кожне дерево і всякий подих; так само і з досвідом, ніщо не втрачає імені; кожнісіньке почуття, випадок, зжите даремно і сама недаремність надії, кожне безсмертне тремтіння душ живе так само, як найщасливіший трепет щойно, сьоночі, розбрунькованого листя живе і квилить, і хвилиться на вітру зіллятим воєдино, м’якозеленим тремтінням лісу, таким ж незміряним, таким ж відчуженим і самотнім у всесиллі глибини, як і вимісячене море— кожна оказія й стовбур на твоєму шляху вже мали свої назви і ти хотів поновити їх, вернути їм справжність, хотів гукнути по імені і тим збудити цю здубовілу покинутість, це дуборилля пеньків і байдуже тупе чекання, нагніт сили, потім спотрібленої на домовинні дошки й тирсу; ти хотів якнайкращого, але в поспіху, видно, дещицю й сам наплутав, бо дерева ще дихали доброзичністю, а повітря було ворожим; і ти знову і знову називав стовбуриська іменами майбутнього, іменами сподіваного, щоб і собі, з тим сподіваним, вирватись на узлісся і впасти втомленим; ти знову і знову намагавсь якнайкраще передати, вловити сутність побаченого, однак воно, напевне, мало древніші назви, древніші й дороги звідси; ти блукав і, принаймні, чесно робив що міг: називав живе живим і сухостійне, захламне придатним тільки для полум’я; досі ти думав, що попередні історичні лиха всього лиш більмо, нажите в побоїщах або зумисне набуте, щоб потім, коли трапиться лютіше лихо, не бачити вже нічого, окрім минулих бід, нічого і не шукати для порятунку, а мирно й отуплено гинути; ти думав так, а тепер думаєш— скільки важить назвати правильно! і вкарбувати назву в пробуджену пам'ять зросту; візьмись, спробуй ще раз, прокидайся— діло варте того; ти прокинешся й пригадаєш як після заморозку, теплим полуднем, останнє між гілляк, вощаноспіле яблуко вдивлялося навсибіч і висіло тільки для того, щоб ним замилувалися, щоб похвалили: яке красиве! і потім впало в спільну даремність загниваючих у жухлотрав’ї садка своїх напарників, своїх посестер— але в твоїй пам'яті воно й досі висло, як зимова мрія побачити щось живе й світлорадісне, на гілляці за вікном, де давно безлистяно й голо вже; візьмися, спробуй, вставай— і ти ковзаєш ступнями на холодну підлогу, налапуєш тапки, кляцаєш вмикачем, непривітна яскравість вгризається в очі, накидаєш куртку на плечі, виходиш на двір: свіжість, свята й недоторкана, дихає, накипає зорями, як молоком, що от-от має збігти; дихає сніг на похилих гілках малини, дихає безгоміння глибокої ночі, дихає і скрипить суглобами витка, неглибока стежка, вікна кругом погаслі, село давно спить, поснули обмерзлі важкі ланцюги і солома в собачих будах, тихо— і ти починаєш дихати всіма снами й видіннями, простертими до виднокола; аж раптом камінь— обірваний зрак космічного мороку— прометеорює небо навскіс і, набачившись за одну мить над землею дива, жаху і пітьмави більше, ніж за всю свою попередню, мільйонолітну блуканину, раптом спалахував і вирячено, безголосо кричав, і пар валував позад нього і його засторог у морозному повітрі над обрієм; тут, над землею, де вогніючий каменепад кричить про загроженість, хіба почують тебе, одного з малих димів вітчизни? тут, де каміння заговорило вогняним голосом і посічене, дірчате небо нагадує томограму легень сухотника, тут хіба має надію щось взагалі і твоя писанина зокремішньо? їхні вуха поглухли й наллялись отрутою, як гриби-трутовики на хворому дереві; навчились мекати "маєм, що маєм" і ніби моляться Богу, а вірять собі й телевізору; про ніч здогадуються лиш виючі ліхтарі та треті півні, що подуріло, невтомно, за якусь мить надихатимуть на давню зраду, але й самі обдуряться передчуттям ранку; більшість із родини ссавців приймає ніч за насмолені зашморги, за чорні кола в очах від виснажливого вдивляння в безнадію та спотьмареність глузду— тільки зрак неба волає, прометеорившись навскіс, і ти входиш у хату, сповнений сил, пізнавши в навскісності власний почерк, яким ти одрубував шиї проклять і переконував Господа, що не все втрачено, тільки б Він зглянувсь над нами вдихнувши мужність в серця і чесну силу в руків’я.